Ми зі свекрухою не спілкуємось 30 років після того, як вона подарувала нам на весілля зерна і тарілки, а тепер чоловік просить мене доглянути її, бо вона вже лежача.

— Я не хочу бачити твою маму в нашому домі, Петре, а тим більше — доглядати її.

Та після тих слів Марти Василівни, які вона мені сказала тиждень тому, моя душа відтанула.

Я добре пам’ятаю той день, коли вона поставила перед нами коробку з тарілками та мішечок зерна. Інші гості дарували гроші, техніку, гарні сервізи, а вона з таким виглядом вручила нам цей дарунок, ніби це скарб.

— На щастя і на достаток, — сказала вона.

Я тоді стояла, намагаючись зобразити вдячність, але хотілося просто розплакатися і втекти з власного весілля.. Це було не просто дивно. Це було якесь насміхання.

Чоловік тільки ніяково посміхався. Він завжди боявся перечити матері, а вона цим користувалася.

Наші стосунки з нею не склалися ще до весілля. Вона з першого дня дивилася на мене, як на чужу. Я не була «їхньою». У мене не така родина, не та освіта, не те виховання. Я відчувала, що в її очах я недостойна її сина.

А після весілля вона відкрито дала мені це зрозуміти.

— Добре, що я тобі не корову подарувала, — якось сказала вона.

— Ще б цього не вистачало, — пирхнула я.

— Хоча корова була б кориснішою, ніж ти.

Після цього я просто перестала приходити до неї. Ми з Петром тоді жили у маленькій орендованій квартирці, економили кожну копійку, але я була щасливою, бо не мусила бачити її щодня.

Вона ніколи не приходила до нас у гості, ніколи не допомагала з дітьми, не цікавилася, як ми живемо. А я не намагалася зблизитися і покращити стосунки, бо це була б гра в одні ворота.

Роки минали. Час від часу чоловік їздив до неї, привозив якісь продукти, допомагав. Я не заперечувала, але й не питала, як там вона.

А тепер, коли вона вже не може сама себе обслуговувати, він просить мене доглядати її.

— Вона ж моя мати, — сказав він.

— А я тобі хто, Петре? — різко відповіла я.

Він тільки мовчки зітхнув.

Мені було не по собі від цієї несправедливості. Все життя я була для неї пустим місцем, а тепер я маю мити її, годувати, слухати її закиди?

— Я знайду для неї доглядальницю, — сказав чоловік після довгої паузи.

— Знайди.

Я сказала це впевнено, хоча щось у мені все ж таки йокнуло.

А потім Петро повернувся від неї якось увечері, сів навпроти мене і сказав:

— Вона хоче з тобою поговорити.

Я тільки пирхнула.

— Вона ж не може ходити, нехай сидить і хоче.

— Вона просить тебе прийти.

— Навіщо?

— Каже, що мусить тобі щось сказати.

Я не хотіла йти. Але щось у його очах змусило мене задуматися.

Наступного дня я все ж поїхала. Зайшла в її кімнату. Вона лежала бліда, виснажена.

— Що Вам від мене треба? — сказала я прямо.

Вона важко вдихнула.

— Я була не права і не розумна.

Я оторопіла.

— Що?

— Я була не справедливою до тебе все життя. А мій син з тобою дуже щасливий, Петро кожного разу, як бував у мене, говорив про це і очі його сяяли теплом і коханням.

Я мовчки дивилася на неї.

— Ти завжди була хорошою дружиною для мого сина. Доброю матір’ю для моїх онуків. Але я була занадто вперта, щоб це визнати.

Я не знала, що сказати.

— Я прошу тебе, вибач, якщо можеш, — сказала вона.

І тоді щось у мені перевернулося. Нача розтанув льодовик. Всі ці роки я тримала в собі образу, злість, біль. А зараз переді мною лежала немічна жінка, яка, мабуть, вперше в житті сказала мені щось щире.

Я не знаю, що буде далі. Я не знаю, чи зможу її доглядати. Але я точно знаю, що та стіна, яку ми будували між собою 30 років, почала тріщати і розсипатися.

Що ви думаєте? Як мені вчинити далі? Забирати її до нас, чи все ж – доглядальниця?

Джерело