– Христина! У мене радісні новини! – Крикнув з порога Ігор дружині. – Христина! – Покликав він дружину знову голосніше, тому що вона не відгукувалася.

– Що? – Вийшла дружина в коридор з ноутбуком в руках.

– У мене радісні новини, говорю! – повторив він.

– Справді? І які? Ти на роботу нарешті влаштувався?

– Підняла вона праву брову вгору в недовірі.

– Та ні! Що ти все про роботу, та про роботу? До нас гості приїдуть наступного тижня! – Радів Ігор.

– Серйозно? І хто ж? – З деякою недовірою до емоцій чоловіка, запитала Христя.

– Брат мій з родиною! – продовжував Ігор тріумфувати, не помічаючи при цьому вираз обличчя дружини.

– Ммм … Ось як? І що вони всією своєю родиною приїжджають, чи що?

– Ну, звичайно! А що вони, на твою думку, дітей вдома одних залишать? Ні! Усі разом! Тільки де ми їх усіх розмістимо? – Задумався він раптом. – Ну нічого, в тісноті, та не в образі!

– Серйозно? Вони ще й у нас ночуватимуть?

– Що за дурні питання, люба? А де ще вони мають ночувати? Це ж Вітька з дружиною та дітьми! Мій рідний брат не житиме ж незрозуміло де, коли їде до мене в гості! – Сказав Ігор, якого гордість невідомо від чого, так і розпирала.

– І на скільки вони приїжджають?

– На тиждень-два! Залежно від того, коли його на роботу смикнуть! Сама ж знаєш, я тобі розповідав, що його часто висмикують із відпустки, якщо якісь негаразди на об’єкті, де він зараз працює! Тож готуйся до приймання гостей!

Христина, як стояла із незадоволеним обличчям, так і продовжувала. А Ігор у цей час бігав, як оглашенний по квартирі, починаючи уже думати-гадати, де і як розмістить брата з його дружиною та трьома дітьми.

Віктор, брат Ігоря, мав приїхати до них у гості лише вдруге. Коли він був у брата минулого разу, у нього була тільки одна дитина.

Тоді він з дружиною залишив сина бабусі на тиждень, щоб самим відпочити, тому, що батьківство трохи вимотало їх обох, тим більше перше…

А зараз, коли бабусі вже не було на цьому світі, й залишити трьох дітей ні з ким, вони тягли всю ораву за собою.

Христина та Ігор жили у трикімнатній квартирі, яка дісталася їй у спадок від дідуся, як єдиній та улюбленій внучці, яка дуже любила з самого дитинства проводити з ним час.

Він прищепив їй любов до літератури. А з десятирічного віку Христина майже щотижня приходила до діда у вихідні, щоб влаштувати дебати з приводу прочитання тієї чи іншої підсунутої дідусем книги.

Коли його не стало, Христина була довгий час дуже засмучена, тому що її любов до читання більше ніхто так не поділяв.

Батьки її не розуміли, для них вона була, так само, як і дід – білою вороною в сім’ї. Мати дуже обурювалася, що батько залишив свою квартиру не їй, як єдиній дочці, а онуці.

Христині тоді було сімнадцять років, через два місяці, як дідуся не стало, їй мало виповнитися вже вісімнадцять.

І її мати обурювалася від цього ще сильніше, бо навіть на правах матері не могла вже розпоряджатися спадщиною, яку залишили її дочці.

А коли Христина відмовила матері у продажу квартири діда разом з усією його немаленькою бібліотекою, де були дуже рідкісні видання, які дід Христини збирав і колекціонував все життя, то вона припинила давати грошей дочці-студентці на їжу, та навчання, поки та навчалася в інституті.

Вона також вигнала її з дому, сказавши при цьому, що якщо їй є де жити, нехай валить туди, й звільняє житлоплощу.

З того часу минуло вісім років, і за цей час Христина жодного разу не відвідала батьків. Образа на матір хоч і ослабла, але все ще була потужною.

Та й на батька теж, бо коли мати її виганяла, він стояв і дивився на всю цю сцену, як на якийсь фільм, йому ще попкорну не вистачало для повного щастя.

Христині довелося взяти академічну відпустку, а потім перевестися на заочне навчання, та влаштуватися на роботу, щоб було на що жити, чим платити за квартиру, та навчання…

За чотири роки самостійного життя, вона зустріла Ігоря. Він спочатку запаморочив їй голову. Був дуже ввічливим, завжди, на будь-яку зустріч з нею, приносив квіти, не завжди куплені, іноді просто зірвані з якоїсь клумби.

Це все їй дуже подобалося, нагадувало романтичні історії її улюблених книг. Тоді він працював продавцем у книгарні.

Але Христина не відразу зрозуміла, що про книги її майбутній чоловік знає лише те, що їх можна палити на мангалі, коли немає розпалу. А читати… Це було не для нього.

Він переїхав до неї, бо вони одружилися саме в день двадцятиріччя Христини. Ігор ще жартував з цього приводу, що тепер точно запам’ятає таку дату.

А за цим було його звільнення з крамниці, бо, як з’ясувалося, він тягав гроші з каси, тільки ось дружині про це він не розповів, сказав тільки, що не порозумівся з директором.

З того часу він змінив кілька робіт, бо на жодній з них не затримувався більше, ніж на два-три місяці. З їхнього життя зникла вся романтика.

Навіть те, що Христина намагалася влаштовувати для чоловіка, сприймалося, як якийсь втішний приз, за ​​яким обов’язково йшов скандал.

Радість у нього викликали тепер лише приїзди родичів та рідкісні, але влучні чоловічі вечори з друзями.

Христина не заперечувала проти всього цього, тому що тільки тоді її чоловік перебував у гарному настрої.

Але й радості їй це теж не приносило, бо коли приїжджали родичі чоловіка, їй так чи інакше доводилося під них підлаштовуватися – бо вони ж гості.

У перший приїзд Віктор та Ольга приїжджали без дитини. Христина розмістила їх у вітальні на три доби. Вони правда планували залишитися в гостях довше, але Вітю відкликали з відпустки.

Цього разу вони приїжджають уп’ятьох і куди розмістити всіх, дівчина не мала жодного поняття. Тим більше вона не дуже добре ладнала з дітьми.

А їх було цілих троє в цей приїзд. Двом, дівчаткам-близняткам, було по два роки, а старшому – вже шість.

– Слухай, Христино, давай Віктору з Ольгою віддамо на час їхнього перебування, нашу з тобою спальню? – Запропонував чоловік. – А то Оля скаржилася після минулого приїзду, що у неї після нашого дивана у вітальні спина болить!

– Та що ти кажеш? А на мою спину тобі, значить, байдуже, так? – обурилася Христина, закриваючи ноутбук.

– Ну… Ні, звичайно… – трохи зніяковів Ігор.

– Гаразд, тоді давай вони будуть так само на дивані у вітальні, тільки купимо матрац, щоб їм було зручніше? – одразу ж видав він.

– Ти маєш на це гроші?

– Ні, але я просто подумав, що…

– Що ти подумав? – очикувала на відповідь чоловіка Христина.

– Ой… Гаразд! Нічого! – Зауважив Ігор невдоволення дружини.

Поки Ігор продовжував гасати, як ужалений, по квартирі, його дружина зайшла у третю кімнату своєї квартири.

Тут ще її дідусь облаштував шикарну бібліотеку, вона нічого не стала міняти там, тільки додала кілька своїх штрихів, перетворивши бібліотеку ще й на свій робочий кабінет, бо працювала вдома.

Вона продовжувала працювати у тому самому видавництві, тільки тепер уже штатним співробітником, бо здобула вищу освіту.

Але працювала вона на віддаленні. Їй надсилали різні тексти, ще неопублікованих книг, на які вона мала представити характеристики, чи варто їх випускати до друку.

І таким чином поступово бібліотека її дідуся заповнювалася новими книгами, добрими й не дуже, видрукованими на принтері, та шикарними подарунковими виданнями.

Зайшовши в кабінет-бібліотеку, вона зачинила за собою двері, щоб дописати звіт із книги, фінальної на сьогодні. Але тільки-но вона знову відкрила ноутбук, Ігор ввалився до неї.

– А дітей ми тут у тебе розмістимо! Дмитро спатиме у твоєму розкладному кріслі, а дівчаткам… Хм… Треба щось придумати, де дівчата спатимуть… – замислився він, знову перебивши настрій дружини.

– Ось уже ні! – твердо сказала Христина чоловікові.

– Що “ні”? – не зрозумів він.

– Сюди навіть не зайде ніхто з дітей!

– Це ще чому?

– А ти не розумієш, чи що? Це, як книжковий музей, і ти думаєш, що я залишу тут маленьких дітей без нагляду, щоб потім виявити порвані та розмальовані книги? НІ!

– А де їм ще спати? – почав потихеньку злитися Ігор.

– З батьками нехай сплять, мені байдуже!

– Серйозно? Тут буде пустувати ціла кімната, а Вітька з дружиною та дітьми вп’ятьох тулитимуться у вітальні? Ти нормальна взагалі, Христино?

– Я так! А ось, щодо твого розумового здоров’я, я вже маю сумнів! Причому, не вперше!

– Ах, ось як?

– Так, Ігорю! – Голосно вигукнула дружина, встаючи зі свого розкладного крісла, на якому її чоловік хоче розмістити на невизначений термін свого племінника.

– Слухай, ніхто твої книжки й пальцем не чіпатиме! Вони нікому, окрім тебе, і не потрібні! Я взагалі давно б переробив цю кімнату в щось інше, якби не твої постійні втручання! – висловився Ігор.

– Наш будинок можна переробити у щось зручніше для приймання гостей, а ти вперлася рогом у якусь нісенітницю, з якою тільки у санвузол сходити можна, або на шашлики з’їздити! – сказав він, і вийшов із бібліотеки Христини.

Вона ж, залишивши ноутбук на кріслі, пішла слідом за чоловіком. Догнала його вже на кухні.

– Стояти, любий мій… З чого це ти взяв, що можеш розпоряджатися моєю квартирою, як хочеш? Ти хоч щось зробив, щоб це був наш дім? Ні! От і мовчи в ганчірочку! – гнівно висловилася Христина.

– Та що б я не збирався зробити, ти весь час б’єш мені по руках! Я взагалі здивований, як ти мені тут спати та дихати дозволяєш! – Вирішив виказати він.

– Та я взагалі-то не про квартиру говорила, а про те, що ти, як тебе звільнили з крамниці, майже три роки тому, так нічого путнього собі і не знайшов!

– Ти зовсім забув, що в тебе є дружина, ставишся до мене в останні два роки, як до речі! – кричала вона. – Зате як хтось збирається приїхати з твоєї рідні, то ти починаєш стелитись перед ними ще до того, як вони переступили поріг цієї квартири!

– А що я, маю їх послати кудись? Я взагалі хочу, щоб у них про нас з тобою залишилися найкращі враження! Щоб було зручно всім! А ти тільки про себе й думаєш!

– Звісно, ​​я думаю про себе! Це моя квартира, і я не збираюся тут бути гостею!

– Та ти навіть матрацик не хочеш ніякий взяти для того, щоб…

– Якщо твоїй Олі щось не подобається – вона разом з дітьми та Віктором може спокійно винайняти подобово квартиру, чи готель якийсь знайти!

– А може, ми краще викинемо чи продамо твої книжки, у такому разі? Буде і зиск, і користь! Кімната хоч звільниться, щоб гостям було де розміститися!

– А може, ти в такому разі разом із ними поживеш десь не тут? Га? – Крикнула вона на чоловіка. – А то ти занадто вже розійшовся у своїх фантазіях про перебудову моєї квартири, та книжок!

– Навіть так?

– Навіть так!

– А нічого, що це і мій дім? І я маю повне право…

– Твій? З чого це? Те, що ми з тобою одружені, тобі не дає жодних прав на неї!

– Ось воно як? Тоді й залишайся тут зі своїми бездушними книжками, такими самими, як і ти! – закричав Ігор.

Він, голосно тупаючи, пішов у кімнату, Христина не пішла за ним, бо хотіла трохи перевести дух після сварки. Хвилин за п’ять вона побачила чоловіка з рюкзаком за плечима, який взувався біля порога.

– І куди ти зібрався? – Не зрозуміла вона.

– Туди, де мені радітимуть! А не там, де у власному будинку мене змушують почуватися, як у гостях!

– То ти маєш куди йти? Як цікаво…

– Так! Є! Не те, що тобі! Від тебе навіть батьки відмовилися… А я весь цей час думав, як же так? Батьки не можуть ось так, на порожньому місці, припинити спілкуватися з єдиною дочкою… Але знаєш, що більше з тобою проводжу часу, тим більше їх розумію!

– Ну й котись тоді звідси! Можеш до них зайти! Я тобі адресу зараз відправлю.

– Та мені взагалі ніяке нагадування про тебе більше не потрібне! – висловився Ігор, а потім грюкнув вхідними дверима.

Христина залишилася одна в дуже гучній тиші порожнього будинку.

Більше місяця про Ігоря не було жодних звісток. Оскільки він у той час ніде не працював, тільки підробляв іноді вантажником, вона не знала, де його шукати і що робити далі, а на дзвінки та повідомлення, він не відповідав.

Спочатку від переживань Христина навіть працювати не могла, всі думки були про пошуки чоловіка.

А потім, через два місяці, коли вона вже подала на розлучення, бо переживання змінилися ненавистю і байдужістю, його величність повернулася до порога дружини.

– Мила … Я так сумував за тобою … – поліз обійматися Ігор до дружини, як тільки вона відчинила йому двері.

– Справді? Щось ти не думав про це, коли я тобі дзвонила!

– Думав, звичайно… Я просто був зайнятий… – виправдовувався він. – А ти що, замок змінила на дверях? Навіщо?

– Так змінила! Щоб сторонні люди не могли сюди потрапити без моєї згоди!

– Сторонні? Це ти про мене, чи що? – здивувався Ігор. – Я ж твій чоловік!

– Треба було про це згадувати тоді, коли зник на два місяці, але не зараз! – Заявила Христина. – Що тобі треба? Навіщо прийшов?

– Як навіщо? Я ж кохаю тебе.

Христина засміялася від такого зізнання.

– Кохаєш? Ти? Як же ти можеш кохати таку бездушну жінку, як я? – повторила вона його слова.

– Та я тоді зі зла просто сказав…

– Рада це чути, тільки мене це вже більше не цікавить!

– Але, Христино …

– Іди туди, де був весь цей час!

– Не можу…

– І чому це? Вигнали? Не пускають більше? – Зобразила вона хвилювання.

– Та там діти Віктора начудили… І…

– То твоя рідня тут була весь цей час? Усі два місяці? І ти хотів їх заселити сюди на такий термін? – жахнулася вона.

– Але ж я не думав, що…

– Пішов геть звідси! Бачити тебе більше не хочу! – вказала вона на двері.

– Христина…

– Пішов геть! – Закричала вона, розуміючи не тільки те, що його брат з сім’єю приїжджали на такий довгий термін, а ще й те, що в її чоловіка є інша жінка, або була, адже він десь жив зі своєю ріднею весь цей час.

– Але ж ти моя дружина … Кохана, вибач, я виправлюся …

– Я вже практично не дружина тобі, йди до тієї “дружини”, що пустила тебе до себе, і там вибачайся, а тут ти більше не потрібен!

– Ти що, подала на розлучення? – жахнувся Ігор.

– А ти не отримував сповіщення? – Знову награно запереживала вона.

– Даремно ти це зробила!

– Чому?

– Я відсуджу в тебе половину твоєї квартири, і ти більше не будеш так радіти! – зловтішно повідомив він.

– Серйозно? То вперед? Я подивлюся, як ти, ніде не працююча людина, відсуджуватимеш у мене мою подаровану квартиру! – Усміхнулася вона.

І поки Ігор відволікся на телефон, що задзвонив у нього в кишені, вона випхнула його в прочинені двері. Він схопився за ручку з того боку, намагаючись не дати її зачинити, але вона все ж таки змогла це зробити, а потім пригрозила Ігорю, що викличе поліцію, якщо він не піде звідси.

Загроза подіяла, він пішов, а точніше втік, злякавшись того, що його можуть забрати у відділення.

З того часу Христина бачила свого колишнього чоловіка кілька разів. Вона, звичайно, сумувала за деякими моментами їхнього життя, але не настільки, щоб прийняти цього нахлібника назад.

Їй почали закрадатися думки про те, що з нею справді щось не так, раз спочатку батьки від неї відмовилися, а потім чоловік вчинив не краще за них.

Тільки, що саме не так, зрозуміти вона не могла…

А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої міркування в коментарях, ставте вподобайки.

КІНЕЦЬ.