В нашій оселі тепер місця для мене немає, бо ми забрали стареньких батьків чоловіка, а в їхній квартирі живе старша дочка чоловіка від першого шлюбу з родиною.

Я, чесно кажучи, була не проти, коли все тільки починалося. Це ж батьки, вони вже старі, їм потрібен догляд. Тим більше свекруха завжди була до мене добре налаштована, свекор хоч і мовчазний, але не злий чоловік.

Чоловік просив мене з розумінням поставитися до ситуації, і я, як завжди, поступилася.

Спершу здавалося, що все буде нормально. Я ж людина не з конфліктних, та й місця в нас вдома вистачало. Але поступово ситуація почала змінюватися.

Спочатку це були дрібниці. Свекруха любить все контролювати – що я готую, як прибираю, навіть як виховую дітей-підлітків. Вона ніби ненав’язливо, але постійно вставляє свої коментарі:

— Ой, це ти так суп вариш? Я закидаю картоплю пізніше, щоб не розварювалася.

— А хіба дідям можна давати стільки солодкого? Он, у Світлани, моєї старшої дочки, діти їдять тільки домашнє!

— Та навіщо ти купуєш цей пральний порошок? Він дорогий, а толку від нього ніякого, всі плями залишає!

Я спочатку терпіла, намагалася не звертати уваги. Але потім це стало перетворюватися на щось більше. Вона почала вставати раніше за мене й уже до сьомої ранку стояти на кухні, варити кашу «як треба».

А ще Галина Пилипівна взяла моду прибирати, перекладати речі на свій лад. Я вже не знаходила нічого на своїх місцях.

Чоловік спочатку тільки сміявся:

— Мамина любов до порядку – це щось з чимось! Головне, що допомагає.

Але ця «допомога» перетворилася на контроль. Вдома стало нестерпно, бо мені постійно натякали, що все, що я роблю, не таке.

Свекор теж не залишався осторонь. Він хоч і мовчазний, але його погляди на «жіночу роль» просто застрягли в минулому столітті.

— Жінка повинна рано вставати, щоб зустріти чоловіка гарячим сніданком. І не важливо, що ти спати лягла о другій ночі, бо дописувала звіт для роботи.

І найгірше – чоловік наче цього не помічав. Він просто жив своїм життям, а я опинилася між двох вогнів.

А потім з’ясувалося ще одне. У їхній квартирі, де тепер живе старша дочка чоловіка, ремонт робиться за наші гроші. Спершу начебто на якісь дрібниці, потім на кухню, на ванну. Свекруха постійно говорила:

— Це ж для дітей, для сім’ї. Ви ж не будете шкодувати грошей?

А мені хотілося кричати: це ж наші гроші, а ремонт – не для нас і не для моїх дітей! Чому виходить, що всі мають комфорт, а я залишаюся ні з чим?

І ось настав момент, коли я зрозуміла, що більше не можу. Власний дім став для мене чужим місцем, я почуваюся в ньому гостею, якій ще й вказують, що вона робить не так.

Нещодавно я намагалася поговорити з чоловіком.

— Ти не розумієш, як мені важко, — сказала я йому. — Я не маю свого куточка, не маю спокою, мене просто не залишають у спокої!

А він лише стенув плечима:

— Ти перебільшуєш. Це тимчасово. Ну потерпи трохи, це ж мої батьки!

Але скільки ще терпіти? В сенсі – тимчасово? Мене все не влаштовує вся несправедливість цієї ситуації. І головне — я не знаю, що робити далі.

Як мені вчинити? Мої батьки ще самі собі дають раду і ще й допомагають нам завжди продуктами з села, а ці ось на голову мені видерлися і їм це дуже подобається.

Джерело