– Це що таке?

– Я аж слова добирала, дивлячись на стіл. – Ви жартуєте?

Переді мною на тарілці лежали якісь зморщені, засмажені в олії крученики. А в одному з них стирчала криво поставлена свічка.

– У п’ятирічного хлопчика – день народження, а замість торта ось це? – Я не могла стриматися.

Невістка Віка, навіть не червоніючи, сіла навпроти і спокійно відказала:

– В нас немає вільних грошей. Мама моя насмажила вчора “вергунів”, тож нема сенсу витрачатися ще й на торт.

Я перевела погляд на онука. Він сидів на своєму дитячому стільчику, насупивши брови, і мовчки водив пальцем по столу. Очевидно, теж розчарований.

– Сашко, ти ж хотів торт, правда? – запитала я, намагаючись говорити спокійно.

Малий кивнув.

– Ну ось! Дитина чекає свята, а ви що? Свічку ледь не в котлету встромили? Віко, що це за чудеса такі! Ви що, навіть на це грошей не можете виділити?

Невістка лише зітхнула.

– Світлано Іванівно, ви ж знаєте, що ми не багатії. Ми живемо на зарплату Артема, а вона не така вже й велика. Плюс я вдома з дитиною, садок тільки з осені…

Я ледве втрималася, щоб не закотити очі.

– Віко, а ти нещодавно на що гроші витрачала? Губи твої самі собою збільшилися? Чи, може, сумочка, яку я бачила в тебе, впала тобі з неба?

Вона випрямилася, а на її обличчі з’явилася фальшива усмішка.

– То було зі знижкою.

– А, ну тоді зрозуміло, – я саркастично сплеснула руками. – Головне – зі знижкою! А що в дитини день народження без торта – то таке, правда?

Артем, який до того мовчки сидів, нарешті озвався:

– Мамо, ну не починай…

– Що не починай? Ти не бачиш, що твоя дружина економить на дитині, але не на собі?

Артем нервово потер потилицю, але нічого не відповів. Очевидно, вже звик до цього, а може, просто не хотів сваритися.

А я не могла мовчати.

– Добре, раз у вас немає грошей, я зараз піду й куплю нормальний торт, бо це просто цирк на дроті!

– Навіщо? – знову спокійно сказала Віка. – Сашко й так з’їсть, головне ж увага, а не торт…

– Та невже?! Тоді чому ти не обмежилася «увагою», коли робила собі ті… зміни? – я показала пальцем на її губи.

Віка ображено скривилася, а Артем утомлено видихнув:

– Мам, досить…

Але я вже встала й пішла до виходу.

– Я зараз повернуся!

Через двадцять хвилин я повернулася з великим шоколадним тортом, гарно прикрашеним, як і має бути для дитячого свята.

– Оце вже більше схоже на день народження! – сказала я, ставлячи торт на стіл. – Сашко, подуй на свічки!

Очі малого засяяли, він підбіг і з радістю задув свічки.

– О, торт! – зрадів він. – Дякую, бабусю!

Я обійняла його, зловивши на собі погляд невістки. Вона мовчала, але було видно – незадоволена.

Коли всі з’їли шматки, Віка не втрималася й сказала:

– Ну от і що ви цим довели? Що ми якісь жлоби?

– Я довела лише одне: що дитині потрібне свято, а не твої виправдання.

Вона знову надула свої губи, але сперечатися не стала.

Я розумію, що тепер вона на мене ображена. Та й син, схоже, не надто радий, що я втрутилася. Але скажіть, хіба це нормально? Хіба мама має економити на власній дитині, але не на собі? Чи, може, я просто не розумію сучасних пріоритетів?

Джерело