І знову цей непотріб, – подумала я про себе, коли Ліда витягла з пакета черговий оберемок «скарбів». – Скільки можна? Лідо, ти серйозно вважаєш, що в селі люди мають ходити в секонді?

Ліда зніяковіло усміхнулася, але швидко взяла себе в руки.

– Та це ж гарні речі, Наталіє Богданівно, майже нові! От, погляньте, светр фірмовий, майже такий самий, як у бутиках, але вдесятеро дешевший. А ось ці джинси – ні разу не ношені!

Я зітхнула і перевела погляд на сина. Віктор удав, що його ця розмова не стосується, зробив вигляд, ніби дуже зайнятий своїм телефоном.

– Вікторе, а ти що скажеш? – підняла на нього брови. – Як ти гадаєш, твоя мати заслуговує ходити в обносках?

Син нарешті відірвався від екрану, але замість того, щоб мене підтримати, лише потер шию і пробурмотів:

– Мамо, ну чого ти знову починаєш? Ліда ж із найкращих намірів…

– Найкращих? – обурено перепитала я. – Це в тебе найкращі наміри – купувати своїй матері чужий одяг, який хтось уже носив? Слухай, я не настільки бідна, щоб вдягатися в секонді!

Ліда надула губи і розгортала речі далі.

– Ну, вам не подобається, то й не носіть. Я он і Віті купила класну сорочку, – вона демонстративно подала Вікторові річ, що, як мені здалося, ще з двадцятих років минулого століття.

– Ой, ну досить, – я махнула рукою. – Як тобі подобається це барахло, то носи сама! Чому ти, Лідо, собі нічого такого не береш?

Невістка здивовано зиркнула на мене.

– Ну… просто я не завжди знаходжу щось у своєму розмірі, – пробурмотіла вона.

– Отож бо! – я аж відчула, як всередині закипаю. – Ти для себе купуєш нове, а для мене – це лахміття?

– Наталіє Богданівно, що ви так розпереживалися? – скривилася Ліда. – Моя мама, наприклад, залюбки носить такі речі. Навіть дякує мені, що економлю їй гроші.

– А я не твоя мама! – голосно сказала я. – У нас із нею різні погляди. Твоя мама радіє обноскам? Ну то нехай! А я не хочу, щоб мене одягали, наче жебрачку!

Ліда відклала речі назад у мішок і знизала плечима.

– Ну, гаразд, не хочете – як хочете. Я ж не зі зла. Просто думала, що вам буде приємно, що я піклуюся.

– Ой, та якби ти дійсно піклувалася, то спитала б мене, перш ніж це тягнути! – не втрималася я.

Віктор поклав телефон на стіл і втрутився:

– Мамо, будь ласка, не треба сперечатися. Це ж не проблема. Не подобається – просто віддай комусь.

– Ага, тобто ти теж вважаєш, що для мене годиться чуже дрантя? – я обурено стиснула губи.

Він важко зітхнув, зрозумівши, що розмова зайшла в глухий кут.

Мені прикро до сліз. Ми живемо в селі, але це не означає, що ми маємо вдягатися в чуже лахміття! Я все життя працювала, дбала про дім, завжди виглядала акуратно. У мене є свої гроші, я можу дозволити собі нові речі! Чому ж Ліда щоразу тягне ці мішки з чужими куртками, светрами і штанами, ніби я якась безпритульна?

Я не раз їй натякала, що мені це неприємно. Але вона ніби не чує! В її уявленні, якщо я живу в селі, то маю радіти кожному ганчір’ю, яке вона принесе.

А може, це не просто нерозуміння? Може, вона справді вважає, що я недостойна гарного, нового одягу? Чому вона собі купує все нове, а мені – секонд-хенд?

Чи, можливо, це звичайна економія, але тоді на кому? На чужій матері?

А як би ви поставилися до такої ситуації? Ви б мовчки приймали ці речі, чи теж сказали б, що думаєте?

Джерело