– Лесю, ти серйозно?! Ти справді готова ділити свого чоловіка з сусідкою?

Леся, моя молодша сестра, навіть не зніяковіла. Вона спокійно розливала чай по чашках, наче ми обговорюємо погоду, а не її шлюбну драму.

– Людмило, ти не розумієш, – промовила вона з легким усміхом. – Краще так, ніж самій цвях у стіну забивати.

– Та ну? – пробурмотіла я. – І тебе це влаштовує?

– А що робити? Андрій нормальний мужик. Працює, гроші додому приносить, із сином спілкується. То що, вигнати його через те, що в нього є ще хтось?

Я мало не розлила чай, настільки мене обурили її слова.

– Лесю, ти чуєш себе? Він не просто «ще когось» має – він ночує із нашою сусідкою по вулиці! Все село про це говорить! Мені вже соромно до батьків їздити, бо люди тільки й дивляться з усмішками, як же їхня Людка реагує на такий позор!

– Ой, перестань, – махнула рукою сестра. – Люди завжди язиками чешуть. Я давно навчилася не звертати уваги.

Я гарячково обхопила голову руками.

– Ти розумієш, що твій син усе це бачить? Що він росте в обстановці, де батько ночує то вдома, то у іншої жінки, а мати робить вигляд, що так і треба?

Леся на мить замовкла, але потім примружила очі.

– Сашко ще малий, він не все розуміє.

– Ну-ну, – саркастично пирхнула я. – Думаєш, не зрозуміє згодом? Не побачить, як сусідські діти сміються за його спиною? Не зробить висновків, що чоловікові можна гуляти, а жінці треба мовчати?

Леся насупилася і з силою поставила чашку на стіл.

– А що ти пропонуєш? Вигнати Андрія і залишитися самій?

– Краще бути самій, ніж жити у такому становищі! – не втрималася я.

Сестра розсміялася, але в її голосі не було радості.

– Це ти так кажеш, бо в тебе чоловік нормальний. Тобі пощастило, а мені – ні. І що тепер? Сидіти без чоловіка, усе тягнути самій? Та я не хочу цього!

– Але ж Андрій не твій єдиний шанс на життя! – вигукнула я. – Чого ти так за нього чіпляєшся?

– Бо знаю, що краще не буде, – тихо відповіла вона.

Її голос був настільки безнадійний, що я аж розгубилася.

– Чому ти так вирішила? – вже спокійніше спитала я.

– А ти глянь навколо, – Леся скривилася. – У нашому селі, якщо чоловік не випиває і не “кружляє” жінку навколо хати – вже добре. А я що, когось молодого знайду? Або щоб із дитиною взяв? Хто мені треба, той на мене не гляне. А Андрій хоча б не ледар, не гуляє по шинках. Так, має слабкість до тої Марини, але він все одно мій чоловік.

– Та хіба чоловік так поводиться? – обурилася я.

– Ти дивишся на це, як міська панянка, – сумно посміхнулася сестра. – А я тут живу. Я знаю, що означає тягти все самій.

Я мовчала, бо вперше почула в її словах не тільки впертість, а й втому.

– Ти ж знаєш, що він не зміниться, – тихо сказала я.

Леся знизала плечима.

– Може, й так. Але я не хочу бути сама.

Ці її слова гірко застрягли в моїй голові.

Село… Воно живе за своїми правилами. Тут важливіше не бути самотньою, ніж мати гідність. Тут жінки швидше вибачать зраду, ніж пустий двір. Але мені неприємно бачити, як моя сестра погоджується на таке життя. Важко усвідомлювати, що вона не вірить у власну цінність, у те, що заслуговує на щось краще.

Я сиділа, спостерігаючи, як вона повільно п’є чай, і розуміла – вона не вдає. Вона справді переконана, що такий шлюб кращий, ніж ніякий.

– Лесю, а що б ти порадила своєму синові, якби він виріс і його дружина мала когось на стороні? – раптом запитала я.

Сестра різко підняла на мене очі.

– Що ти таке кажеш?

Просто уяви. Ти ростиш хлопця. Колись він створить свою сім’ю. Як ти хочеш, щоб до нього ставилася його дружина? Ти ж не хочеш, щоб він терпів таке ж, як ти зараз?

Леся відвела погляд.

– Не знаю…

– А він знатиме, – наполягала я. – Бо він бачить, як ти живеш. Діти вбирають усе. Якщо для мами нормально ділити тата, то він теж вважатиме, що зраджувати – це нічого поганого.

Леся глибоко зітхнула і потерла скроні.

– Людмило, я втомилася. Я не хочу ні про що думати. Я просто живу.

Я не знала, що ще сказати. З одного боку, мені хотілося її трясти, доводити, що вона заслуговує на більше. Але я розуміла – поки вона сама не повірить у це, слова не допоможуть.

Я встала, зібрала чашки і понесла на кухню.

– Я не буду тебе вмовляти, – сказала тихо. – Але подумай хоча б про Сашка. Він росте. І він буде брати приклад з батьків.

Леся нічого не відповіла. Я бачила, що вона злилася. Але я також помітила – десь глибоко в її очах з’явився сумнів.

Я не знаю, як їй допомогти. Не знаю, що вона вирішить завтра чи через рік. Але мене не покидає питання:

Чому жінки так часто закривають на такі речі очі, замість того щоб обрати самотність, яка може стати початком нового, кращого життя? Чому вони вважають, що гідність – це розкіш, яку вони не можуть собі дозволити?

А як ви вважаєте? Чи можна виправдати таке життя, як у Лесі? Чи, може, варто боротися за себе, навіть якщо це означає залишитися самій?

Джерело