— Не чіпай мене! Відпусти! Не треба!

Крик рознісся над водою і затих, майже ніким не почутий і не зрозумілий.

Липнева спека приглушила звук, недбало відмахнувшись від відчаю, що пролунав у ньому. Тоненько дзвенів комариний писк у заростях біля річки.

І тільки худий кудлатий пес бабці Марії, що пробирався берегом, раптом зупинився, насторожив вуха і побіг туди, звідки, як йому здалося, прийшов цей дивний заклик про допомогу. Пес був старий і давно вже перестав добре чути. Але зараз не помилився.

Баба Марія дуже здивувалася б, побачивши свого Шарика в ці хвилини. Куди подівся кудлатий, обдертий собацюга? На пагорбі біля старої верби стояв зараз звір. Вишкірений, з рідкою шерстю, що встала дибки на загривку, і готовий кинутися в бійку з ким завгодно, не думаючи про те, чим вона для нього закінчиться.

Пес опустив голову і його низький рик дав зрозуміти, що він не жартує.

Світла футболка промайнула в кущах і все стихло.

Пес принюхався, не особливо сподіваючись на своє чуття, і, обережно ступаючи, пробрався туди, де в траві виднівся якийсь дивний клапоть.

Підійшовши ближче, Шарик зрозумів – ніякий це не клапоть, а сарафан, та ще й такий знайомий, що пес раптом заметушився біля, а потім присів і завив. Відчайдушно і так голосно, наскільки зміг. Він кликав. Адже тій, яка підгодовувала його й іноді тріпала по загривку, даруючи такі ласкаві, незвичні, але приємні слова, так потрібна була зараз допомога…

Віктор, який повертався з міста, вирішив скоротити шлях і пішов не дорогою від зупинки автобуса, а вздовж річки. Він підібрав десь дорогою палицю і, згадавши дитинство, йшов не поспішаючи, збиваючи голівки будяків і наспівуючи собі під ніс щось веселе. Настрій був – краще нікуди.

Светка, нарешті, дала свою згоду і зараз він ніс у кишені маленьку оксамитову коробочку з каблучками, купленими в місті. Тоненька каблучка з маленьким діамантиком була саме тим, що так сподобалося Світлані. Вона довго крутила її в руках, роздивляючись і несміливо надягаючи на палець, а потім зітхнула і відклала вбік, розуміючи, що Віктору така покупка не по кишені.

— Подобається?
— Так, нічого таке. Красиве. Але ось це не гірше.
— Просте зовсім.
— Ну і що? Хіба каблучки – це головне?

Посмішка Світлани була тією самою. Ніжною, теплою, такою рідною. Саме так вона посміхалася на фотографіях, зроблених у дитячому садку, а потім у школі. І всюди поруч стояв серйозний похмурий Віктор.

— Ось парочка! – реготали їхні матері. – Вітько! Заспокойся вже! Не втече вона нікуди від тебе! Чуєш? Нікуди не дінеться! Навчайся посміхатися!

А він і справді боявся. До нестями, до втрати дихання. Боявся, що Світлана пропаде кудись, загубиться, залишить його…

Але Світлана про це й не думала. Навіщо? Кращого за Віктора друга в неї не було, а згодом вона зрозуміла, що й кохати вона нікого на світі більше не зможе. Вони немов вросли одне в одного за ці роки. Як розірвати такий зв’язок?

Тому те, що вони одружаться, було зрозуміло давно й усім, але в якийсь момент Світлана раптом уперлася.

— Вчитися поїду!
— Навіщо тобі це? – мати Світлани дивувалася. – Господарство є, робота в селищі теж знайдеться. Он, у магазин тебе свекруха майбутня прилаштує. То до чого тобі це навчання?

— Так треба, мамо! Так правильно! Щоб ніхто потім не сказав, що я селюк-недоучка!
— Та хто тобі таке скаже?!

— Хіба мало! Знайдуться добрі люди! Ні, мамо, не відмовляй мене. Я вже все вирішила.

— Вирішила – так їдь. Допоможу. А як же Вітя?
— А що Вітя? Якщо любить – почекає.

Віктор чекав. Куди було діватися? З нього сміялися, але він намагався не звертати уваги. Якщо не вірити тій, що дорожча за все на світі, то кому тоді? А Світлані він вірив як собі.

– Нікого не слухай, Вітюшо! Крім тебе немає нікого і не буде! Зрозумів? – Світлана обіймала судженого. – Ти тільки ще трішечки почекай, добре? Ось я закінчу інститут і повернуся!
У це не вірив ніхто. Навіть мати Світлани.

— Навіщо їй повертатися сюди? – ділилася вона із сусідками. – Там місто, перспектива, роботу хорошу знайде. А тут що? Вітька? Так і краще собі пригляне. Красива ж дівка!

Віктор про ці розмови знав. Що приховаєш у селі? Похмурішав, мовчав і чекав…

Світлана повернулася. Влаштувалася на роботу в школу, і сама запитала Віктора:
— Заміж кликатимеш чи ще почекаємо?

Будинок, який Віктор із батьком ставити почали одразу, щойно хлопець повернувся з армії, був майже готовий. І навіть мати Світлани слова не сказала проти, коли наречений із батьками з’явилися на порозі її будинку.

— Забирай! Тільки знай – ображати будеш її – спитаю з тебе по повній! Не подивлюся, що ти мені майже рідний! Таку красу за себе береш – от і бережи її як зіницю ока! Зрозумів?

Віктор навіть відповідати на це не став. Просто кивнув мовчки, стискаючи тоненькі, але такі сильні, пальчики коханої. Хіба міг він образити ту, без якої й дихати не зміг би навіть хвилини.

Ромашки, що росли вздовж стежки, були, звісно, не найдорожчим подарунком для коханої, але Віктор знав, як Світлана любить ці простенькі квіти. Скільки разів, сидячи під вербою на березі річки, вона ворожила, зі сміхом обриваючи пелюстки:

— Любить – не любить, плюне – поцілує, до серця притисне – до біса пошле… Любить… Віть, любиш ти

— А ти сумніваєшся?

Виття старого Шарика Віктор почув, коли нахилився, щоб зірвати чергову квітку. Рука завмерла, а вже готовий букет упав на стежку.

Лише раз Віктор чув таке собаче виття. Тоді сусід, заснувши, забув погасити самокрутку. Будинок його, старий, дерев’яний, спалахнув як сірник. І сусідський пес, відчувши недобре, заметушився на ланцюгу, натягуючи його до упору і хриплячи від натуги, а потім зрозумів, що це не допоможе, і завив.

Страшно, нестямно, так, що прокинулися в навколишніх будинках усі, починаючи від немовлят, які зайшлися переляканим плачем, до людей похилого віку, які одразу ж збагнули, що прийшла біда.

Сусіда витягнув батько Віктора. Обгорів сам, але врятував того, з ким сидів колись за однією партою. Дружба їхня давно пропала, завдяки зеленому змію, але хіба можна кидати людину в біді тільки тому, що дороги ваші розійшлися?

Ось і зараз Віктор одразу зрозумів – біда. Просто так собака вити не стане.

До того місця, де Шарик метався, боячись підійти ближче до дівчини, що лежала на землі, Віктор добіг за лічені миті. Упав на коліна, не звертаючи уваги на собаку, перевернув дівчину, що лежала, і завмер. Застукало сильніше серце. Це ж Іринка! Дочка сусідки, Каті. Сміхотлива, спритна, як мати, і дуже добра…

Усі собаки й коти навколишні в неї на подвір’ї притулок знаходили завжди. І нагодує, і пожаліє. Мати в Іринки така сама. Ніколи доньку не сварила за те, що чужу живність шанує.

У селі Іринку звали Хлудинкою. Така ж тоненька, ніжна і мало що – очі на мокрому місці. Всіх жаліє, всім рада, а щоб зла на когось тримати – так такого зроду не було.

— Іра! Ірочка!

Світле тонке волосся павутинкою розсипалося по обличчю дівчини. Віктор обережно провів долонею, змахуючи його, Іра розплющила очі й закричала.

Вона кричала так голосно, так відчайдушно, що Шарик знову завив, а потім кинувся до Віктора, вискалившись і вже не розбираючи, хто друг, а хто ворог.

— Шарик, фу! – Віктор відмахнувся від собаки і відпустив Ірину.
Та закрила обличчя руками і захрипіла. Кричати сил у неї вже не було.

— Іро, Ірочко! Ти що! Це я, Вітя! Подивися на мене! Що з тобою сталося? Хто тебе образив?

Ірина раптом змовкла, і Віктор зрозумів, що вона втратила свідомість. Недовго думаючи, він підхопив дівчину на руки і майже бігом кинувся до крайніх хат. Город Марії Потапової, її хвіртка…

— Баба Марія, ти де?

Побачивши Віктора, Марія Григорівна ойкнула і зашкандибала назустріч.
— Що таке? Ох, ти ж Господи! Вітя! Що сталося?

— Та знав би я! Знайшов її на березі! Недобре щось! Семеновича треба і машину. У місто її, чи що…

Марія не дослухала. Вхопила за вухо допитливого онука, який прискакав на подвір’я одразу, щойно почув, що коїться, і наказала бігти до фельдшера – Івана Семеновича.

– І щоб бігом мені! Одна нога тут – інша там! І до матері Іринкиної добіжи потім! Нехай сюди йде!

Ірину Віктор поклав у домі Марії на ліжко і тільки зібрався вийти з кімнати, як дівчина розплющила очі, глянула на нього і знову закричала.

— Іринко, дівчинко моя! Хто тебе? – Марія з несподіваною силою підняла Іру і, притиснувши до себе, провела долонею по обличчю. – Тихо! Я з тобою! Не образить тебе ніхто більше! Хто?! Говори мені!

Погляд, який Іра кинула на Віктора, змусив Марію відкрити від подиву рот.

— Вітя?! Та ні в життя не повірю! Дитинко! Та чи в собі ти?!

Питання це було абсолютно зайвим. Іра відштовхнула від себе Марію і забилася в кут, тремтячи так, що ліжко ходило ходором, а ошатні білі накидки з пишних Маріїних подушок, збилися до купи, вкривши дівчину не то весільною фатою, не то саваном.

Віктор від погляду Ірини шарахнувся вбік, зачепивши дорогою стіл.

Вимиті чашки, що стояли там, жалібно брязнули, і це чомусь привело його до тями.

— Не я це! Іра! Ти що?! Баба Марія, не чіпав я її! Чим хочеш присягнуся!

— Та не виправдовуйся ти! Я тобі вірю.

Марія Григорівна зітхнула, встала й обійшовши ліжко, нахилилася над Ірою:

— Вибач, донечко! Так треба!

Дзвінкий ляпас поклав кінець істериці, і Іра раптом обм’якла, заплакала тихенько, вчепившись у руку Марії і не дивлячись більше на Віктора.

Катерина увірвалася в хату, кинулася до ліжка і вхопила Ірину за плечі:

— Донечко, що?! Хто це був?! Скажи мені!

Іра мотала головою і ревіла, а Катя раптом потемніла обличчям, повернулася до Віктора і запитала:

— Ти?!

— Катерина! Ти говори, та не заговорюйся! – Марія рішуче втрутилася, підштовхнувши Віктора до виходу. – Іди, Вітя! Водички попий! Ми тут уже самі! Далеко тільки не йди. Зараз Семенич прийде, поговорить із тобою.

Про що вже там говорили жінки в будинку, Віктор не знав. Він сидів на сходинках Маріїного ґанку і дивився просто перед собою. У голові крутилася тільки одна думка: «Не я! Адже це не я! То навіщо вона так?!»

Він навіть не відразу помітив, що двір сповнений людей, а поруч із ним сидить мати.

— Вітенько! Синку! Що сталося? Люди хвилюються.

Відповісти їй Віктор не встиг. На ґанок вийшов Семенич, поманив його за собою, і Віктор піднявся, чомусь ховаючи очі від сусідів.

Іра вже не плакала. Вона сиділа на ліжку, притулившись до матері, яка щось шепотіла їй на вухо, і зрідка гикала, клацаючи зубами об край склянки з водою.

— Ти, Вітя, сядь. – Семенич легенько натиснув на плече хлопця, змусивши опуститися на стілець. – І розкажи по порядку, що ти бачив.

— Та нічого. Йшов берегом, почув як Шарик виє. Страшно так, як по небіжчику. Побіг. А там Іра. Я її сюди приніс. Ось і все.

— Нікого не бачив дорогою?

— Ні. І поруч там нікого не було. Вона лежала біля верби. Одна.

— Дивна історія.

— Що тут дивного? Заплутав дівку, а тепер відмовляється! – перша пліткарка на селі, Зінка, сунулася було у двері, але отримавши від Марії посудним рушником по довгому носі, зникла.

— Не слухай, Семеновичу, дурниці всякі! Нема чого! Я Вітьку з пелюшок знаю – не міг він! Та ще й Іринку! Він же її няньчив, коли маленька була. Хіба ж можна? Ні, тут щось темне все. Ірочка! Кого ти бачила? Зовсім не пам’ятаєш?

Ірина заплющила очі, хитаючи головою. В її пам’яті все змішалося. Вона не пам’ятала, як потрапила на берег, хоча місце під вербою завжди було в неї улюбленим. Туди вона тікала, щоб побути в тиші після школи. Їй добре мріялося під шатром із тонких гілочок, які так схожі були на неї. Такі ж беззахисно-пестливі, текучі, але міцні. Збери в пучок кілька й не зламаєш так просто. Потрудишся…

Двері в сінях грюкнули і в кімнату увійшла Світлана. Віктор глянув на неї і завмер від нехорошого передчуття. Що встигли наговорити їй? Кому повірить?

А Світлана ні на кого не дивилася. Підійшла до ліжка, стала на коліна і взяла за руки Іру, стиснувши тонкі зап’ястя:

— Іринко! Подивися на мене, дівчинко! Що ти пам’ятаєш?

Ірина похитала головою – нічого…

— Він був старий?

Іра здивовано кинула очі на Світлану:

— Ні…

Хрипкий шепіт пролунав так голосно в тиші, що Віктор здригнувся.

— Молодий, значить. У темній сорочці? У чорній?

— Не пам’ятаю!

— У білій сорочці, значить.

— Ні! Щось інше… Я очі заплющила… Страшно було дуже…

— Майка? Футболка на ньому була біла?

— Здається…

Марія багатозначно подивилася на Семеновича і перевела очі на Віктора. Темно-синя улюблена сорочка, яку мати привезла йому з Одеси, куди їздила відпочивати, темніла плямами поту.

— Ірочка! Це Вітя був? Ти впевнена? – Света не дивилася в бік нареченого, боячись порушити ту тендітну рівновагу, в якій перебувала зараз Ірина.

Тиша в кімнаті стояла така, що чути було, як вовтузиться під вікном Шарик і гомонять десь далі вулицею сусіди, яких прогнав із двору Марії Семенич.

Руки Ірини затремтіли в долонях Свети, трохи потеплішали і тихий шепіт порушив тишу:

— Ні… Не він…

Світлана навіть не здригнулася. Розуміючи, що зупинятися не можна, вона знову і знову ставила запитання. На якісь Іра відповідала, на якісь заперечно хитала головою.

Катя сиділа поруч із донькою майже не дихаючи. Лихо придавило її, немов бетонна плита, змусивши опустити голову донизу і стиснувши плечі так, що дихати було просто боляче.

Її дочка, її маленька дівчинка і таке… Що за звір міг створити подібне?! Їй страшно було попросити доньку встати. Катя боялася побачити те, що могло геть перекреслити все їхнє життя.

Зате Світлана не боялася більше нічого. Вона встала з колін, легенько потягнула до себе Іру, змушуючи встати, і обійняла її, спіймавши полегшене зітхання Каті.

— Ти розумниця, Ірочка! Ти велика молодець, мила! А скажи мені, ти його знаєш? Того, хто намагався тебе образити?

Судячи з того, як закам’яніла в її руках Іра, Світлана зрозуміла – ні. Не знає. Не бачила обличчя.

— Від нього пахло так…

— Як, Іринко?

— Як у церкві… Такий дивний солодкуватий запах…

Світлана від несподіванки навіть відпустила руки Ірини.

— Як ти сказала?! Як у церкві?!

— Так… Ми з мамою на службу ходили недавно. Ось там так пахло…

Світлана кивнула Каті, передаючи їй доньку, і покликала Семенича.

— Ходімо!

— Куди?!

— Дорогою розповім!

Віктор, нічого не розуміючи, подався було до Світлани, але та промайнула повз нього, нашвидкуруч торкнувшись його руки і шепнувши:

— Залишся тут! Не треба поки що з нами.

Повернулися Світлана з Семеновичем досить скоро. З ними прийшов місцевий дільничний, який тільки-тільки дістався із сусіднього району, куди його навіщось викликали.

Світлана кивнула Каті, взяла за руку Віктора і сказала:

— Ми на ґанку посидимо поки що. Покличете.

Вечір трохи втихомирив спеку і дихати у дворі стало легше.

Світлана опустилася на кривувату сходинку, натягнула поділ сарафана на коліна і поплескала долонею по дереву, що нагрілося за день:

— Сідай, Вітьку. У ногах правди немає.

Віктор опустився поруч, глянув на свою наречену і запитав:

— А де вона є? Правда та? Мене, он, сьогодні ледь у ґвалтівники не записали…

— Охолонь, Вітя! Ірка ж дитя зовсім! Злякалася дуже і головою вдарилася, ось пам’ять і відшибло. Так буває! Нам розповідали в інституті. Ось і згодилося…

— Свето…

— Навіть не починай! Невже ти вирішив, ніби я могла повірити, що це ти її… Вітя! Не гніви Бога! І мене заодно!

Світлана притулилася щокою до плеча Віктора і зітхнула:

— Не зрозумію тільки одного – навіщо?!

— Почекай! Ти знаєш, хто це зробив?

— Знаю. І ти знаєш!

— Звідки?!

— А ну, згадай, кому твоя мама туалетну воду привезла в подарунок? Пахучу таку? Ми ще сміялися, що тепер і до церкви ходити не треба. Досить до сусідів зазирнути!

— Сашко?!

— Він! Паразит такий! Вислідкував Іринку, коли та до річки пішла, і ув’язався слідом. Як вийшло, каже, що сам не розуміє. Знайшло щось. Мовляв, подобалася вона йому давно, а дивитися в його бік навіть не хотіла. Він уже і так і сяк до неї, а все не те. От і перемкнуло…

— Я йому влаштую, гаду! – Віктор схопився було, але Світлана схопила його за руку.

— Сядь! Без тебе розберуться! Він їй нічого зробити не встиг. Шарика злякався.

— Точно?

— Так! Але понервували всі… Там Семенич із матір’ю поговорить серйозно. Нехай обстежить Сашка і вирішує, що їй робити з цим бовдуром. Якщо там із головою все гаразд, без покарання не залишиться. Вона сказала, що до дядька його відправить, якщо батько не справляється. Той мужик жорсткий, швидко мізки на місце вправить.

Віктор знову сів поруч зі Світланою і боязко простягнув руку, щоб обійняти. Світлана сама пірнула під неї, притулилася до Віктора і прикрила очі.

— Навіть голова розболілася… Ми сьогодні півдня в школі стіни фарбували. Фарбою надихалася, а тут ще це ось усе…

Світлана раптом стрепенулася, сіла рівно і смикнула Віктора за рукав сорочки:

— Ти каблучки купив?!

— Так.

— А чому не показуєш? Давай! Заспокой мої нерви!

Червона коробочка лягла на долоню Світлани, і легкий зітхання став Віктору найкращою нагородою, відсуваючи вбік усе, що сталося.

— Вітя… Це ж…

Світлана одягла каблучку на палець, помилувалася трохи і потягнулася до Віктора:

— Дякую!

Вони сиділи поруч ще довго. Уже пішли Семенович і дільничний. Повела додому Іринку Катя. Та наостанок обернулася, подивилася на Віктора, не знаючи, що сказати, і з полегшенням видихнула, коли він кивнув їй і махнув рукою на прощання.

Марія вийшла на ґанок, подивилася на Свету з Віктором і пішла в будинок. Нехай поговорять.

— Свето…

— Ммм?

— А ти точно не повірила?

У сутінках очі Світлани здавалися зовсім чорними:

— З глузду з’їхав?

— Світлано, я не ображуся! Розумію, як це виглядало…

Теплі долоні Світлани обхопили вуха Віктора, каблучка ледь подряпала мочку, і темне полум’я очей коханої запалало зовсім неабияк:

— Я. Тобі. Вірю. Зрозумів? І завжди буду! Інакше навіщо це все? – Світлана вклала коробочку в руку Віктора і стиснула його пальці. – А ще… Ти ж брехати не вмієш, Вікторе! У тебе все на лобі написано!

— І що там зараз написано?

— Я тебе кохаю! – Світлана лукаво посміхнулася.

– Правильно я літери склала? Не дарма мене стільки років вчили?

— Не дарма… Грамотна в мене дружина буде!

КІНЕЦЬ.