Іван Васильович все життя прожив в селі. Працював трактористом. І от на роботі він нахилився, щоб взяти якийсь ключ.

Підозріле тріскотіння і регіт підлеглих змусив його підскочити.

– От же ж! Четверті штани за тиждень. І все на тому самому місці, – засмучено сказав він, прикриваючи рукою дірку на штанах.

Припустивши нижче куртку, він городами добрався додому на обід.

– Іванко, прийшов, – зраділа Зіна, дружина Івана. – А я як знала, оладки приготувала зі сметаною. Сідай швидше, поки гарячі, – воркувала вона.

Іван замість слів обернувся до неї та нахилився і показуючи пальцем на те саме місце на штанах.

– Ось де всі твої оладки, пироги та тортики, – обурено сказав він. – Хоч щодня нові штани купуй!

У Зіни округлилися очі.

– Ой, знову? Яка якість зараз погана стала, правда? Тканина погана. Ну знімай, зараз заштопаю, – сказала дружина.

Іван ще більше обурився:

– Ти мене своєю здобою розгодувала. У тебе справ інших немає, чи що? У дзеркало глянь на нас двох!

– Тобі не догодиш, – образилася Зіна. – То сам просиш, щоб наготувала, наварила, то тепер я винна! Ще раз питаю, оладки будеш? Ні? Я тобі, значить, з собою дам, мужикам віддаси, вони не відмовляться…

– Пощастило тобі із Зіною, Іване. А я ж перший до неї залицятися почав. А потім ти собі її забрав. Жив би зараз я і не тужив, – мрійливо сказав Ігор, найкращий друг Івана. – Моя он все худнути хоче. Супи та салати їм одні…

– Знайшов, про що говорити. А я зарплатню на нові штани витрачаю. Скоро шаровари носитиму, які мені Сергіївна пошиє, – відгукнувся Іван, намагаючись не нахилятися.

А Зіна, коли чоловік пішов, підійшла до дзеркала. Глянула на себе з боків, подивилась на сукню.

– Знову доведеться розширювати, – подумала вона.

Вона відкрила шафу і зажурилася. Весільне плаття було таке мале, що навіть на плечі не налазило.

– З цим треба щось робити, – вголос сказала вона, наминаючи вчорашній пиріг і запиваючи чаєм з величезного кухля.

Вона обтрусила крихти та попрямувала до Олі, дружини Ігоря.

– Ой, Зіно, та ти ще більше поправилася, – усміхнулась Оля замість привітання.

Зіні стало прикро, але вона стрималася.

– Я до тебе, Олю, за порадою. Трохи схуднути хочу, а ти в нас же ж експерт у цій справі, як-не-як.

Оля прискіпливо оглянула Зіну, покрутила з боку на бік.

– Так, тут роботи не на один місяць, навіть року мало буде. Ну пішли в хату, я тобі приблизно розпишу твій раціон.

Вона сіла за стіл і взяла в Зіни печиво, яке вона мала намір зʼїсти.

– А ось цього категорично не можна. Це для сина. Йому фігуру тримати не треба, – сказала вона і забубоніла, записуючи:

– Смажене, солоне, копчене, категорично не можна. Я тобі пару рецептів запишу. Готуй і не бійся. На собі перевірено, – погладила вона себе з боків.

– Спасибі, Олю, тобі величезне. Якщо вийде, то віддячу – сказала Зіна.

Оля махнула рукою:

– Іди вже. Удачі тобі…

Іван третій день їв пісні супи, прикушуючи свіжими огірками.

Спав він тепер погано, вранці лінувався вставати. У животі бурчало. Шлунок дзвінко співав на різні голоси. Навіть соромно перед чоловіками було. А вони ще й підʼюджували:

– Зараз би пирогів Зіни, так, Іване? Або млинців з варенням.

– Він сердився і відповідав:

– Зате штани цілі!

Через тиждень він не витримав. Ішов додому і думав, як натякнути дружині, що хоче і млинців, і вареників, і пиріжків з м’ясом…

Іван зайшов у хату. Зіна щось варила в каструлі. Сумна, пресумна.

– Що на вечерю? – запитав Іван.

– Суп зі щавлю, – відповіла Зіна і крадькома зітхнула.

Іван вмився, переодягнувся і сів за стіл.

– Зіно, чуєш, – нерішуче почав він. – Я знаєш, що подумав. Та ну їх може ці супи порожні. Я пиріжків з м’ясом хочу…

– А я як відчувала, – засміялась дружина і вискочила в сіни.

Звідти вона принесла велику миску з пиріжками.

– Оце вже інша справа, – потер Іван руки.

Цієї ночі він спав, як немовля…

А вранці обіймаючи Зіну, сказав:

– Я люблю тебе такою, яка ти є. Адже річ не в зовнішності, а в душі. А вона в тебе прекрасна! У вихідні поїдемо до міста і купимо собі одяг. Досить латати й штопати. Хорошої людини має бути багато. Ти згодна?

Зіна тільки кивала, витираючи сльози. А коли чоловік пішов, вона взяла всі малі їй речі та викинула.

І на душі стало так легко, наче гора з плеча.

Ми всі не моделі. Іноді дивишся, йде повненька жіночка. Рум’янець на щоках, очі світяться, ну чим не красуня. Тож ідеальних людей не буває…

КІНЕЦЬ.