– В селі тільки про ваші хороми й говорять, Миросю. Стидайся, і хоч не виставляй все на показ в тому фейсбуці і інстаграмі.

Ми поруч живемо, але такими статками похвалитися не можемо. Але не всім так щастить в тій Італії євро пачками заробляти, – сказала моя сестра, стоячи на новенькому порозі моєї хати. Я дванадцять років горбатилась на заробітках, а тепер повинна “переховуватися” в рідному селі?

– А вам хто не давав? Та їдьте і спробуйте того італійського “хліба”!

Я лише зітхнула, прикидаючи, з чого краще почати. Оксана давно не приховує заздрощів, бачачи мій добробут. Але ж я старалася й горбатилася не один рік, щоб нині мати цю красу і спокій. То ж чи справді я маю винуватити себе, що колись набралася сміливості поїхати в Італію та заробити своїми руками для себе й дітей усе те, що в мене нині є?

– А що тобі не подобається? – відповіла я, намагаючись зберегти спокій.

– Я ніколи не хизувалася, що он, мовляв, працювала в Італії, там важко гарувала, а тепер маю гарний дім. Але ж це правда: дванадцять років я мила, прала, витирала чужі підлоги, на собі носила старих і кволих. Я на власні очі бачила, як люди живуть у чужій країні.

Чому ти думаєш, що мені все впало з неба?

– От ти приїхала, усе в хаті вилизане, ніби маєток десь під Віднем, а я що? Я ж не ледащо, я теж працювала, та от скільки моєї зарплати – все йде на дочку, що розлучилася і тепер сидить на моїй шиї. Ще й, чесно кажучи, соромно мені, бо люди вже пліткують, чому в мене донька вернулася додому, а твоя – у власній квартирі мешкає, та ще й з чоловіком і дитиною.

– Я нічого поганого тобі не зробила. І від чужих заздрощів я теж не застрахована.

– Я розвела руками, і вже відчула, як емоції накипають. – Працювала я без вихідних, сльози ковтала, і чоловік тут теж не байдики бив. На мої кровні, зароблені потом і болем у спині, він купував цемент, дошки, фарбу.

Ми зводили нашу стару хату з “нулівки”! А щоб вона стала лялечкою – треба було ой як попотіти, і не один рік. Зараз я пишаюся, що тут чисто, гарно і все під боком є. А ти мені що ставиш у провину? Що я купила дочці квартиру в новобудові, а сину з невісткою збираюся віддати цей будинок у селі?

– А чому б і ні! – не здавалась Оксана.

– Могла б хоч прикинутися скромною. Усі ж бачать, як ти тепер ходиш, голову вище носа задираєш. З роботи повернулася – і вже пальчики розставляєш, мов якась мадонна. Ти б хоч тихенько це все робила, а то у Фейсбуці й Інстаграмі фото будинку викладаєш. Окремий там камін, на подвір’ї бесідка, ще й плитка всюди блищить, мов дзеркало!

Мовчу, бо що тут скажеш? Прикро, що люди ніби проігнорували, скільки я перекопала чужих городів та насадила квітів для багатих італійських пань, щоб потім мати ці пару євро собі в гаманець.

Натомість чомусь тільки бачать, що я тепер “виросла над ними”. Та я ні над ким не виросла! Я просто реалізувала все, що щоденно заробляла, зекономила. І так, допомогла дітям – бо як інакше? Хто ж, як не матір, підставить плече молодим?

А тепер – голосні пересуди. Я і в магазині чую перешіптування. Дехто каже “О, це та, що з Італії з грішми приїхала і тепер корчить пані з себе”. Інша сусідка підходить і сунеться з порадами: “Треба скромніше, люди ж заздрять, на пристріт наштовхнешся”.

Та нехай заздрять собі на здоров’я! Я ні в кого нічого не відбирала. Я своїми руками ці гроші заробила. Мої ж руки тріскалися від італійських миючих засобів, мозолі роз’їдало. Плакала ночами по телефону чоловікові, та терпіла. Ну а хто замість мене працюватиме? Як подумала, що ось повернусь і не зможу купити дітям житло – одразу зціплювала зуби та йшла знову драїти підлоги.

Отак і проминули дванадцять років. Дивлюся назад – сама вражена, що не зламалася. А тим часом чоловік не байдикував: з моєю фінансовою підтримкою він тут і будматеріали купував, і майстрів знаходив, і сам ті стіни штукатурив, бо наймані робітники ще й якусь копійку зверху хотіли.

Довелося всюди все контролювати, хвилюватися, чи не обдурять. Але ми впоралися. І ось тепер маємо той дім, який я називаю “сімейним гніздом”. Глянеш – чисто, світло, квітник під вікнами, паркан новенький стоїть, садочок он як квітує. І я, хоч уже повернулася, все не вірю, що немає потреби більше ламати руки деінде за кордоном.

Та Оксані й багатьом іншим, певно, це не до вподоби. Вона чомусь уявляє, що гроші ростуть на деревах. Є люди, яким простіше приписати тобі якийсь “хитрий хід”, замість того, щоб визнати – “Так, вона важко працювала”.

Коли я намагаюся пояснити, скільки нічних дзвінків від дітей пропустила, коли якісь проблеми в школі виникали, – мене ніхто не слухає. Мовляв, я сама винна, що поїхала.

Усі бачать лише результат, а не шлях, яким я до нього прийшла. Найгірше, що таку позицію займають навіть деякі родичі: вороги тобі не потрібні, якщо маєш таких заздрісних кровних. Але я не буду виправдовуватись, бо вже стомилася з’ясовувати, що й до чого.

– Ну добре, – сказала я сестрі, розвертаючись у бік кухні й запрошуючи її жестом зайти. – Тебе ж ніхто не проганяє. Сідай, вип’ємо кави, поговоримо нормально. Я не хочу сваритись, бо ми рідні. Оксана зітхнула, на мить задумалася, а тоді скрушно кивнула.

Так ми просиділи з пів години. Я пригостила її яблучним пирогом, що спекла зранку. Вона розповідала, як їй тяжко зараз, бо дочка після розлучення повернулася додому, і, схоже, не поспішає змінювати своє життя. А мене їй, мабуть, шкода й не хотілося – в її очах, я просто щасливиця, яка вміє крутитися.

Але ж я не проти їй підказати, може, знайде кращу роботу або попросить свою дочку подумати про якусь орендовану квартиру. Все ж таки неприємно, коли людина тримає образу й всю відповідальність перекладає на когось.

Отак ми й розійшлися доволі мирно, хоч і певна холодність залишилася. Я відчула, що внутрішньо все одно киплю від цього нерозуміння. Після її візиту сіла на терасі, підставила обличчя сонцю й задумалася. А хіба я справді маю соромитись, що змогла зробити з хати лялечку і дати дітям старт у житті?

Чи це нормально – так себе дорікати, коли ти чесно заробила й кожен євро пропустила через свої, вибачте, терплячі руки? Часом мені здається, що якби я повернулася з дірявою торбою і ніякого ремонту не мала, тоді, може, родичі й сусіди співчували б та обіймали. А так мені дістається тільки їхня уїдлива заздрість.

А що ви скажете, мої дорогі читачі? Чи варто щоразу підлаштовуватися під чиїсь ревнощі, применшувати свої досягнення, аби комусь було спокійніше жити?

Чи, може, краще радіти тому, що маємо, і надихати інших теж не боятися шукати кращих можливостей?

Джерело