Ніколи ще Олена Петрівна не почувала себе такою винною. Але тут справа була навіть не в почутті провини, чи незручності перед дочкою та онуками, а в тому, що Олену Петрівну в її шістдесят сім років раптом почала підводити пам’ять.

– Мамо, ну ти ж обіцяла! – голос доньки Наталії звучав із явною образою, а Олена Петрівна машинально торкнулася чола і відчула, що на ньому від хвилювання виступив піт.

– Я розраховувала на тебе, планувала поїздку, а тепер… Що мені робити з Назаром та Гришкою?

Олена Петрівна остаточно розгубилася. Спробувала згадати про те, що дочка їй говорила про майбутню поїздку в Таїланд, але, як не намагалася, згадати про це не могла.

Невже то були ознаки склерозу? І жодне читання книг, походи культурними місцями та соціальний фітнес, не допомагають у боротьбі зі старінням головного мозку. Невже це все?

– Мамо, ти мене чуєш? – голос Наталі повернув Олену Петрівну до реальності.

– Ну то що? Ти скасуєш свій санаторій?

– Зрештою, ти можеш туди поїхати восени, не обов’язково зараз. А в Таїланді зараз самий сезон. Влітку там дощі.

– Я… – почала виправдовуватись Олена Петрівна, і знову придушено замовкла.

Що тепер робити? Вони з Геннадієм так довго планували цей спільний відпочинок у санаторії. Він спеціально взяв відпустку з розрахунком на те, що в березні, у свій та її день народження, вони зможуть побути удвох далеко від родичів, та домашніх турбот, а тут…

– Ну що ти? Мамо? – нервово промовила Наталя.

– У тебе пенсія, ти можеш будь-якої миті зірватись і вирушити у свій санаторій.

– А у нас із Дімкою суцільні стреси: спочатку переїзд, потім аварія, тепер його скорочують. Пожалій свою єдину дочку, та допоможи з онуками.

З цими аргументами було складно сперечатися. Олена Петрівна пам’ятала про те, що Наталя з чоловіком і дітьми рік тому переїхала в нову квартиру.

Потім, протягом двох місяців, робили ремонт, після цього сталася неприємність, і зять потрапив в автоаварію, а ще через кілька місяців, на роботі у Діми оголосили про майбутнє скорочення.

Все одне до одного, суцільні стреси, і про всі ці неприємності з життя доньки Олені Петрівні було добре відомо.

Вона пам’ятала про це, а ось про те, що обіцяла дочці посидіти з онуками на час їхньої відпустки за кордоном, жінка похилого віку ніяк не могла пригадати.

І цей факт дуже сильно турбував Олену Петрівну.

– Грицько з Назаром так хочуть до тебе, – тон голосу дочки змінився, пом’якшав, – а я так хочу відпочити! Мамо, невже я не заслужила?

“А я?” – майнула в голові Олена Петрівна зрадлива думка.

Можна було суворо відмовити дочці, покласти слухавку, і надовго зіпсувати стосунки з Наталею, але матері цього не хотілося робити.

Свою дочку Олена Петрівна любила, онуків любила, та й до зятя ставилася досить прихильно.

Про те, що вона збиралася їхати в санаторій не одна, а зі своїм старовинним другом, який перейшов у зовсім інший статус п’ятнадцять років тому, Олена Петрівна дочці не говорила.

Після того, як Наталя вийшла заміж і з’їхала від матері, а трапилося це понад п’ятнадцять років тому, дочка практично припинила цікавитися життям матері.

Потім у Наташі та Діми з’явилися діти: старшому Гриші вже було дванадцять, молодшому Назару – вісім років.

З моменту появи онуків бабуся сиділа по черзі то з одним, коли він хворів, то з іншим, паралельно не відмовляючись від роботи.

Олена Петрівна забирала онуків із садка, потім із початкової школи, по два-три рази на місяць залишала у себе з ночівлею, дозволяючи дочці та її чоловікові виспатися, та відпочити.

– Чи не надто ти свою дочку балуєш? – усміхався Геннадій, дивлячись у вічно винне обличчя своєї подруги, якій постійно здавалося, що вона чогось не додає своїй єдиній дочці.

– Вона ж у мене одна,- виправдовувалася Олена Петрівна,- та й без батька вона лишилася з моєї вини. Це ж я на розлучення з Віталіком подала, а так жили б далі, і був би у Наташі батько до її повноліття.

Геннадій усміхнувся:

– Тобто, ти винна у тому, що подала на розлучення. Не Віталік винен у тому, що зраджував тобі з твоєю подругою, і випивав без обмежень? Смішна ти, Олено, ну та гаразд. Я вас, жінок, як не намагався, зрозуміти так і не зміг.

Геннадій Павлович багато років тому був колегою Олени Петрівни. Вона на той час була одружена, на залицяння розлученого колеги не відповіла, хоча на дружбу погодилася.

Після розлучення Геннадій підтримував Олену, допомагав вирішувати господарські справи, але для дочки Олени він і залишався просто другом її матері.

– Може, час вже Наталці про все розповісти? – питав іноді Геннадій, а Олена, попри те, що дочці вже було за сорок, ніяк не могла зібратися з духом.

– Поки живе батько Наташі, я, мабуть, не скажу їй, – чесно відповіла Олена Петрівна, – не хочу виглядати в її очах зрадницею.

Геннадій усміхався, але Олені нічого не говорив. Так і жили вони окремо: він у своїй однокімнатній, що залишилася після розлучення з дружиною.

А Олена – у двокімнатній квартирі, яку вона отримала у спадок від бабусі, і в яку прийшла разом із Наталкою після розлучення.

Спільна поїздка в санаторій була першою в їхніх з Геннадієм відносинах. До цього вже літні люди вважали за краще разом ходити то в театр, то в кіно, то на інші заходи.

А ось поїхати кудись, ніяк не вийшло: то Олена з онуками сиділа, то у Геннадія з роботою не ладналося, то син до нього з іншого міста приїжджав.

А тут пощастило: вийшло у Геннадія взяти відпустку саме у період повної свободи його подруги.

– Гено, – після розмови з дочкою Олена Петрівна набрала номер свого коханого, – тут така справа… Загалом, не вийде з тобою в санаторій з’їздити.

На іншому кінці повисла пауза, через яку Олена Петрівна знову занервувала. Мало їй було переживань через доньку, то тут ще Геннадій образиться.

– Що означає – не вийде? – нарешті спитав він. – Адже ми домовлялися. Ще кілька місяців тому все обговорювали, разом бронювали. Що так?

– Наташа з Дімою хочуть в Таїланд з’їздити вдвох, а онуків залишити нема з ким.

– Оце новина! І коли з’явився Таїланд? Ще вчора його не було.

Олена Петрівна зам’ялася. Чи зізнаватися Геннадію в тому, що вона зовсім забула про те, про що її попереджала дочка? Тільки коли це було? Згадати б…

– Давно говорила, а в мене з голови все вилетіло. То хворіла, то з Назаром сиділа, то з підробітком заморочилася. Загалом, Гена, вибач. Сім’я ж!

Геннадій помовчав, а потім спитав:

– Ти з колишнім не розмовляла? Може, він цього разу звалить на свої плечі непосильну ношу, і забере онуків на якийсь час до себе?

– Все ж таки Наташка – не тільки твоя дочка, але ще й Віталія. І онуки спільні, а ти все на своєму горбі тягнеш. І з Таїландом дивна справа. Дімка ж наче під скорочення йде. Який йому Таїланд?

– У тому й річ, – знову почала виправдовуватися Олена Петрівна.

– Діму скоротять, він вихідну допомогу отримає, потім ще два місяці може не працювати, а гроші за скороченням отримувати. Та й у Таїланд вони їдуть на два тижні всього. Нехай молодята відпочивають.

– Вони відпочиватимуть, а ти? – хмикнув Геннадій.

– Ти на відпочинок права не маєш? І чому ці чортові два тижні збігаються з нашим із тобою відпочинком?

– Жахлива несправедливість, Гено!

Звісно, ​​колишньому чоловікові Олена Петрівна спробувала зателефонувати.

Віталій уже багато років був одружений зі своєю новою дружиною, у тій родині у нього підростав сімнадцятирічний син Андрій, і Олена намагалася в життя колишнього чоловіка не лізти. Але тут така справа, можна було й зателефонувати.

– Ти що! – Віталій Сергійович одразу відхрестився.

– Я зайнятий! Це ти у нас пенсіонерка, можеш собі дозволити. А в мене син – майже студент. Я працюю, коли мені з онуками сидіти. Та й Мар’яна не зрозуміє.

– Я так і думав про твого колишнього, – зітхнув Геннадій, – знайшов відмазку. Як завжди, сім’єю прикривається. Що ж, Олено, доведеться тобі самій дочці відмовити.

Олена Петрівна перелякалася:

– Як це відмовити, Гено? Ти що?

– Просто, – озвався той, – береш слухавку, дзвониш дочці й кажеш про те, що з онуками посидіти не можеш за особистими обставинами.

– Ти й так Наташці допомагаєш: і з дітьми, і з ремонтом, і фінансово. Загалом, так, Олено, або це робиш ти, (розповідь для сайту Це Еаsy) або я сам подзвоню твоїй дочці, й відчитаю її за неповагу до матері, та її здоров’я.

– Не треба! – майже прокричала в слухавку Олена Петрівна.

– Я сама!

– От і добре, – у голосі Геннадія Павловича чулася посмішка, – ти в мене розумниця, і заслуговуєш на гарний відпочинок. Разом зі мною.

Олена Петрівна, набравши в легені більше повітря, знову набрала номер доньки.

Вечір вийшов щедрим на розмови, але слід довести це до кінця.

Олена Петрівна вирішила, що вона й справді заслужила на цей відпочинок, та й не зовсім відпочинок це був, а лікування – а їй уже, вибачте, не сорок, і навіть не п’ятдесят років, щоб на здоров’я своє начхати.

– Бабуся! – у слухавці почувся жвавий голос онука Назара. – А мами немає, вона пішла до тітки Томи.

– До Томи? – перепитала Олена Петрівна, відчуваючи, що втрачає бойовий настрій. – Навіщо? Ти там один чи що?

– Ні, я з Гришкою, він у кімнаті в приставку грає. Ба, а що правда те, що ти нас до себе забрати не хочеш, поки мама з татом відпочиватимуть?

Олені Петрівні стало ніяково. Ще не вистачало, щоб онук про неї погано думав, мабуть, розмову з донькою слід відкласти, або зовсім скасувати.

– Що ти, – лагідно заговорила вона, – звичайно ж, я хочу! Просто я в санаторій хотіла поїхати, адже в мене голова весь час болить, думала, що підлікуюся.

– Ти лікуйся! – суворо заговорив Назар. – Тебе нам берегти треба! І не потрібно, щоб мама на тебе тиснула, від цього голова ще більше болітиме.

– Тиснула? – перепитала Олена Петрівна. – Що ти маєш на увазі?

– А я сам не знаю, – незворушно відповів онук, – просто мама сказала, що якщо не зможе тебе вмовити на те, щоб залишити нас із Гришою у тебе, то вона знайде спосіб натиснути на тебе. Що це означає, ба?

– Назаре, – Олена Петрівна відчула всередині хвилювання, – а коли мама з татом у Таїланд зібралися?

– Позавчора, – відрапортував восьмирічний Назар, – мамі подруга зателефонувала, і розповіла про гарячу путівку. Ба, а що таке – гаряча путівка? Її палили, і вона згоріла?

Назар ще щось тараторив у слухавку, але Олена Петрівна майже не слухала онука. Виходить, що Наталка її обдурила.

Сказала матері про те, що попереджала її про поїздку ще кілька тижнів тому, а сама лише позавчора запланувала свою поїздку за кордон.

– Назар, – Олена Петрівна перебила онука, – ти скажи мамі, коли вона від тітки Томи повернеться, хай мене набере.

– Добре, – озвався онук, – а ти потім мені розкажеш, що таке гаряча путівка?

– “Горяща”, – поправила Олена Петрівна онука і, побажавши йому на добраніч, відключила зв’язок.

Як же прикро їй було за себе, за те, що їй довелося засмутити свою близьку людину.

Але навіть не це лякало більше, а те, що Олена Петрівна встигла надумати собі найстрашніших діагнозів: від склерозу до деменції – а це вже були не жарти.

Геннадій сам зателефонував їй через пів години.

Олена Петрівна весь цей час сиділа в кухні і задумливо помішувала чаї, що охолов.

– Ну, що? Поговорила?

– Поговорила, Гено, – відповіла вона, а потім спитала, – ти можеш приїхати до мене? Хочу з тобою побачитись, і ще раз обговорити, що саме треба брати в санаторій. Заодно прогуляємося, мізки провітримо.

– Ми все ж таки їдемо в санаторій? – голос Геннадія Павловича вібрував від радості.

– Їдемо, Гено! Не вийшло у Наташки на мене натиснути. Хай на інших тисне, може, (розповідь для сайту Це Еаsy) хтось, та прогнеться…

Що скажете, з приводу вчинку матері? Як би ви повелися в аналогічній ситуації? Пишіть коментарі, та ставте вподобайки.

КІНЕЦЬ.