– Олено, це що взагалі було?

– Накинулася я на невістку і справедливо, я вам скажу, накинулася.

Це ж треба таки втнути. Прийшла я до них зраночку у вихідний. Відкрила двері своїм ключем. Ну як зраночку? Це вже була майже десята година.

Заходжу, квартира пуста. Вдома немає ні її, ні трьох дітей. В хаті ви би побачили! Білизна не розібрана, не поглажена.

Посуду гора брудного. Пил кругом. Підвіконня не витерті. Та взагалі бардак.

В холодильнику шаром покати. Зате запаси мівіни тут лежать на три роки вперед. А вона з дітьми гуляти десь здиміла.

Я одразу ж залізла в соцмережі до невістки. Дивлюся, а вона вже фото і відео дітей викладає з великого дитячого центру.

У мене просто подих перехопило. Я таку бурю ввечері влаштувала. Адже живуть вони у моїй квартирі. І якщо вона і надалі буде так ставитися до своїх сімейних обов’язків, то здимить з неї аж бігом. І син нічого не зробить.

Ну, думаю, прийдуть – поговоримо. Сіла я на кухні, встигла і підлогу помити, і посуд перемити, і пил витерти. Час ішов, а їх усе не було.

Ледве о пів на другу завітали, веселі такі, з кульками, з оберемком якихось розмальовок і дитячих цяцьок.

— Ой, мамо, ви тут? — заходить невістка і явно дивується.

— Авжеж, тут! — кажу їй.

— А де ж мені бути? Я думала, ви вдома.

— Ми ж з дітками на розваги ходили, — всміхається вона, а малеча біля неї пищить і сміється.

— Вони так давно просили.

— А вдома хто розгрібати буде?! — не стримуюсь.

— Ти бачила, що в хаті робиться?

Невістка якось знітилася, глянула на сина. Той мовчки роззувся, узяв найменшу на руки.

— Я планувала прибрати, але ж треба і час з дітками провести, подарувати їм радість, — почала вона.

— Але ж не прибрала! — перебиваю її.

— Ти що, не бачиш, у якому стані квартира?! Білизна? Посуд? Пил? А холодильник?! Діти що їдять? Мівіну?!

І тут мене понесло. Я вже не могла зупинитися, розповідала їй усе, що накопичилося: і про її безвідповідальність, і про те, що сім’я — це не лише розваги, а й обов’язки. І про те, що я своє життя на дітей поклала, а вона що? Їй аби гуляти.

— Мамо, — раптом озвався син. Голос у нього був тихий, але твердий.

— Ви не маєте права так з нею говорити. Це наш дім.

Я аж заклякла.

— Як це – ваш?! Це моя квартира!

— Але це наш дім, — повторив він.

— Ми тут живемо. І нам вирішувати, як його вести.

У мене слів не стало. Я схопила сумку і пішла. А потім уже вдома сиділа, не знала, що й думати.

Я ж хотіла як краще! Хотіла, щоб у них був лад, порядок! А мене виставили так, ніби я зайва.

От скажіть, може, я й справді щось не так роблю?

Чи це вони просто невдячні?

Джерело