Марина написала повідомлення сину, але так і не змогла його відправити. Її душили сльози та здавалося, що смска з вибаченнями виглядатиме як маніпуляція.

Вона каялася за всі слова, що колись наговорила йому та своїй дочці. Каяття було щирим. Найбільше зараз вона хотіла обійняти своїх дітей і провести з ними час. Але, на жаль…

Дочка мешкала в іншому місті. Одразу після весілля переїхала до чоловіка. Марина засуджувала її ранній шлюб, про що одного разу відкрито сказала.

– У двадцять років заміж! Що це за дурість? Всі двері перед тобою відчинені, а ти хочеш поховати себе під сковорідками, каструлями та пелюшками.

Дочка думка матері одночасно смішила та засмучувала. Дітей вона не планувала. Навпаки, хотіла з чоловіком жити на втіху і займатися різними цікавими справами.

Говорила про бізнес, подорожі та багато іншого. Марина скептично ставилася до її мрій, вважала їх дитячими мріями, але у стосунки намагалася не лізти.

Вважала, що не має права втручатися. Адже вона сама гарна – народила у двадцять років двійнят. До ладу людину не впізнала. П’ять років у шлюбі прожила. Розлучилася. Чоловік пішов до іншої.

Тягнула довгі роки все на своїх плечах. Майже у всьому дітям і собі відмовляла, щоби якось триматися на плаву. Згадуючи, як тяжко довелося, іноді плакала і дивувалася з того, що впоралася.

І такої долі не хотіла для дочки, тому й засуджувала. Однак Марина знала, що якщо, колись дочка опиниться в такому ж становищі, як колись опинилася вона, то нізащо її не покине.

З онуками не сидітиме, ні. А ось грошима допоможе. Голодувати її Мирослава та онуки не будуть ніколи.

В дочки дитина з’явилася за рік після весілля. Марина приїхала на виписку. З того часу більше онука не бачила. У проханнях доньки посидіти з хлопчиком відмовляла.

Мирослава ображалася. Марина також. Жінка вважала, нерозумним тягати немовля потягами та автобусами. Сама ж приїхати не могла. Працювала та будувала своє життя.

Щоправда, прямо про це доньці не говорила, вигадувала відмовки. Мирослава чуючи безглузді виправдання засмучувалась.

Що ж до сина… Він виявив бажання одружитися у двадцять три роки. Про його дівчину Марина не могла сказати нічого хорошого, як і поганого.

Звичайна дівчинка, трохи амбітна, симпатична. Єгор про неї відгукувався завжди добре. Та і як ще відгукуватися закоханому хлопцеві про кохану дівчину?

Марина знаходила їхні стосунки милими, не лізла до молодої пари з порадами. Та й не до того було. Власне життя вирувало і кипіло.

Марина, пропрацювавши все життя, де доведеться і куди візьмуть, нарешті знайшла роботу мрії. Працювала в офісі у відділі продажу.

Зарплата її залежала від кількості укладених угод. Марині шалено подобалося те, чим вона займається. Після складів, магазинів та інших місць офіс вважала чимось на зразок другого дому. А свою роботу цікавим хобі.

Колеги її захоплення не поділяли та відверто заздрили такому підходу до справи. Марина ні на кого не дивилася і робила те, що від неї вимагалося і навіть більше. Зарплата була дуже хорошою. Вистачало на все і навіть лишалося.

Марина відкладала гроші про всяк випадок. Приводила себе до ладу. Відвідувала салони краси. Тепер у магазинах, приходячи за продуктами, не дивилася на акції, а брала те, що потрібно.

І відчувала себе при цьому вільною та щасливою. Марина наче почала жити наново. У її житті знову з’явилися комплементи, подарунки та навіть залицяльники.

Олексій, з яким вона познайомилася в одному з торгових центрів, став надавати знаки уваги. Марина була не з тих, хто готовий одразу кинутися в обійми.

Довго зустрічалися, перш ніж вона змогла підпустити його до себе. Олексій залицявся красиво. Був галантний. Надсилав квіти додому.

Марина, як зараз, пам’ятала, що коли отримала перший такий букет, мало не розплакалася. До того було приємно знову відчувати себе бажаною жінкою.

Нові емоції та почуття захлеснули. Її життя почало нагадувати добру казку. Дочка була щаслива у шлюбі зі своїм чоловіком. Син закінчував інститут. Марину знову покохали, і вона була готова кохати.

Тому, коли син виявив бажання одружитися зі своєю дівчиною, Марина навіть зраділа. Вона вважала прекрасним, що дві люблячі людини житимуть і підтримуватимуть одна одну. А рано не рано – не їй судити.

Можливо, її міркування були зумовлені й тим, що вона сама була закоханою жінкою. Однак коли син сказав, що хоче, щоб його дівчина після закінчення інституту переїхала до них, Марина відчула не тільки тривогу, а й злість.

До її планів не входило ділити квартиру з кимось. Та й з Олексієм відносини стали виходити на більш серйозний рівень. Натякнула, що їй не подобається таке рішення.

Як це вони житимуть разом? Вона має своє особисте життя і в ньому немає місця для сторонніх. Та й чому вона, доросла жінка, має ділити побут із чужою людиною, хай це буде й невістка?

– А теща вас не прийме? – шукала вихід Марина.

– Прийме. Але жити там ми не зможемо. У моєї Олени дві молодші сестри ростуть. У квартирі лише дві кімнати. В одній сплять її батьки, в іншій вона із сестрами. Уяви, що буде, коли до них ще і я переїду? Та ми всі пересваримось через тісноту. У нас також дві кімнати. В одній би ти жила, в іншій би ми з Оленою.

Марині зовсім не подобалася пропозиція.

– А якщо винаймати квартиру? – запропонувала вона.

– Дуже дорого, навіть для двох. Та й на свою квартиру як збирати, якщо доведеться щомісяця віддавати гроші за дах над головою чужій людині? Мамо, ну ти чого?

Марина почувала себе у пастці. Синові відмовити не могла, але й невістку приймати не хотіла. Залишила це питання на потім. Сподівалася, що молоді щось самі вигадають.

Марина могла б їм допомогти винаймати квартиру, дохід дозволяв, але в неї були зовсім інші плани. Вона мріяла про пластичну операцію. Хотіла підтягнути груди.

А ще у планах було побачити океан. На все це потрібно накопичувати. А як тут накопичити, якщо доведеться сплачувати чуже житло? Та й скільки за часом це займе? А життя воно ось… Втікає з кожною хвилиною.

Так чи інакше, а час минав. Марина вирішила, що це не є її проблемою. Як би їй не важко доводилось у житті, вона завжди справлялася, хоч і була одна. Значить і син із невісткою впораються. Тим більше вдвох.

Тому, коли вкотре зайшла розмова, дала чітко зрозуміти, що не рада ділити з молодими побут. Стався конфлікт. Єгор назвав її егоїсткою, Марина відреагувала надто агресивно.

Згадала роки, коли вона намагалася вижити, у всьому відмовляла собі, не могла дозволити навіть елементарного походу до перукарні. Коли все віддавала дітям. Чи мав право син її так називати?

Багато слів було сказано того вечора. Вишенькою на торті стала реакція невістки, яка, взявши Єгора за руку, тихо сказала:

– Ходімо. Нам тут не раді.

Марина відчула подвійні почуття. Було прикро і водночас легко. Невістка ніби вважала Єгора своєю власністю. Молоді пішли, а вона залишилася задоволеною результатом.

Зрештою не відмовиться син від спілкування з нею через таку дрібницю. Марина вважала, що він має розуміти, що у мами своє життя.

Щоправда, зізнатися в цьому так і не змогла, вигадала відмовку безглузду і дурну. Частину накопичених коштів відправила їм. Мовляв, це вам кошти на початок – для того, щоб квартиру винаймали, а далі думайте самі.

Але з того моменту це саме життя немов величезна снігова куля, покотилося вниз по схилу, погрожуючи ось-ось розбитися про якийсь великий камінь.

Син перестав дзвонити, все ще ображався на матір. Дочка віддалилася.

Олексій міг тижнями не відповідати на дзвінки, а потім як ні в чому небувало, вдавати, що все нормально. Марина ж почала злитися і грубити оточуючим.

Вирішила порадувати себе та здійснити мрію. Записалася на консультацію до хірурга. Почувалася незручно. Отримавши перелік аналізів, які потрібно здати перед операцією, записалася до лікарні. Один з аналізів і став тим самим каменем, про який розбився сніговий ком.

Під час УЗД молочних залоз виявили патологічні зміни. Молодий лікар не особливо дбав про почуття Марини та сказав прямо про свої припущення. Що подібні зміни найчастіше характерні для…

Марина слухала лікаря дуже уважно. Спину, груди, тіло ніби обдало окропом. Діагнозу ще не було, потрібно було пройти додаткові обстеження, але Марині здалося тоді, що вона почула остаточний вирок.

Усі її тривоги, переживання, образи, гнів, злість, здалися їй такою дурницею. Яке ж несправедливе буває життя! У стані шоку вона повернулася додому і дуже довго сиділа у кріслі, думаючи про своє життя.

Нині її найбільше хотілося обійняти своїх дітей. Хотілося, щоб вони були поряд. Захотілося їх побачити. Самотність, в якій вона переживала свій страх і біль були майже нестерпними.

Марина навіть написала повідомлення з вибаченнями, але так і не спромоглася його відправити. До самого ранку вона просиділа в кріслі. Не змогла заснути.

Їй думалося, що немає нічого ціннішого в цьому житті, крім здоров’я та близьких людей поруч. Це справді міцно засіло в голові. Все матеріальне здалося смішним та незначним. Можна бути щасливою у злиднях. Можна бути нещасною у розкоші.

Марина не поспішала розповідати дітям про свою проблему. Натомість поділилася з Олексієм. Їй чомусь здалося, що він повинен знати та зможе її підтримати. Чоловік довго ходив із кута в куток.

– Це жахливо. Дуже жахливо, – сказав він.

– Шкода, що нема чарівної пігулки, яка б змогла вилікувати всі хвороби. Марино, ти тільки не впадай у відчай і не вигадуй нічого собі. А тим більше не ховай себе. Зрештою, груди вставити можна, від натуральної не відрізниш. Ще краще буде, ніж колись.

Та й важливих функцій ніяких не несе. Я до того, що все могло бути гіршим. І ти обов’язково впораєшся з цим… Сильна жінка. Але без мене. Я, зрозумій мене неправильно, не хочу проходити через це знову. Мою маму забрав рак… Вибач, якщо щось не так. Не вийшло у нас.

Марина нічого не відповіла. Серце стислося. Душевний біль відчувався майже фізично. Олексія вона відпустила без жодних скандалів.

Їй, як і раніше, дуже хотілося побачити дітей. Побачити онука. Обійняти, притиснути. Не для того, щоб поскаржитися. Ні, Мариною рухали інші почуття. Почуття, про які вона забула. Рухала Мариною любов.

Про свою проблему вона не розповіла дітям. Їй було важливо почути їхні голоси, дізнатися, що все з ними гаразд. На її подив, син та дочка охоче пішли на діалог.

Наче й не було між ними скандалів. Марина запросила їх до себе у гості. Накрила стіл.

Був вихідний день. Дочка з чоловіком знайшли час разом з онуком приїхати з іншого міста. Син із невісткою теж не стали згадувати минуле.

Душевно посиділи. Марина ледве приховувала сльози. А коли взяла онука на руки, то зовсім розплакалася. Діти вирішили, що плаче мама через розчулення. Марина плакала через інше.

Син із невісткою жили тимчасово у гуртожитку. Гроші, що надіслала їм Марина, відклали на перший внесок. Переїжджати до матері відмовилися. Але не через той конфлікт, а за власними мотивами.

– Може й добре, що не лишилися. Є стимул заробляти. Наразі ще батьки Олени обіцяли допомогти. Ти допомогла. Ми щось своє відкладемо. Все вийде, – розповідав син.

Дочка ж вважала, що безглуздо було везти немовля в інше місто на день інший через бажання відпочити. Ось зараз, коли малюк підріс, вже не такі небезпечні та шкідливі для нього ці подорожі.

Марина ж відчувала вину, перепросила, якщо чим образила. Того вечора довго не могла розлучитися з дітьми. Обіймала, цілувала, притискала до себе.

Їй здалося, що немає у світі більшого щастя, ніж мати таку нагоду. І за це треба боротися. А не за всяких випадкових людей, що сьогодні є у житті, а завтра ні.

Все стало по поличках. Марина вирішила, що не здасться. Жінка слово собі дала.

Прийшовши до лікарні, вирішила, що витримає випробування. Зможе впоратися з емоціями та зробить усе, що від неї залежить. Однак мамолог, яка вела прийом, вивчивши аналізи, сказала, що у Марини все чудово, і вона не бачить жодних патологій.

– Лікар, який вас приймав звільнений за професійну некомпетентність. В останній робочий день наговорив усім гидот. Бачили чергу у коридорі? Отож. Вже п’яту жінку за останній тиждень заспокоюю. Навіщо УЗД робили? Чи турбувало вас щось?

Марина подумала чи говорити про пластичну операцію і вирішила:

– Щоб переконатись у своєму здоров’ї. У мене діти є… Сім’ї свої будують. Онук підростає. Допомагати їм хочу. Жити хочу.

Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?

КІНЕЦЬ.