Я стільки сил у нього вклала, виходжувала, виховувала, стала йому справжньою матір’ю, – гордо сказала мені під час першого ж знайомства Наталя Юріївна, мати мого майбутнього чоловіка, – лікувала, навчала, на гуртки водила, а Вадим у дитинстві був такий слабенький, такий хворобливий, тож стільки сил і душі в нього вкладено, не сказати словами.

І свекор майбутній, руку дружині поцілував на знак вдячності та визнання її заслуг. Річ у тім, що Наталя Юріївна не рідна мати Вадима.

Вона вийшла заміж за його батька, коли Вадику було всього 3 роки. Рідна мати мого чоловіка покинула сім’ю і поїхала за кордон, за своїм шкільним коханням, ледь Вадиму виповнилося півтора року.

— Перший час ми з моєю матір’ю жили, – продовжив батько мого, тоді ще нареченого, – звісно, нагляд за сином був, але бабуся – не мати. А потім я Наталочку зустрів і для нас усе змінилося.

Наталя Юріївна при цих словах заплющила очі, як сита задоволена кішка, видно було, що похвала подобається їй.

— Ми це все тобі розповідаємо, щоб ти була в курсі всіх сімейних справ, – продовжила майбутня свекруха, – треба ж розуміти, в яку сім’ю йдеш. Я навіть рідну дитину дозволила собі завести, коли Вадюша вже був у 5 класі.

Із твердженням, що “я йду в їхню сім’ю”, я тут же не погодилася: у мене квартира своя, ми з Вадимом зібралися створити (розповідь для сайту Рідне Слово)свій власний осередок суспільства. Я можу поважати Наталю Юріївну за те, що вона виростила сина чоловіка, як рідного, але що це змінює особисто для мене? Свекруха вона і є свекруха. Рідна чи ні, у мене буде своя сім’я.

Приблизно так я думала. Але час показав, що я глибоко помилялася.

— Ой, а що це штор немає зовсім? Якось незатишно, голо, зовсім не схоже на родинне гніздечко, – висловилася Наталя Юріївна під час першого ж візиту до моєї однокімнатної квартири за тиждень до реєстрації нашого шлюбу, – отже так, карниз я виберу сама, штори замовлю сама. Не сперечайся, я краще знаю, я життя прожила, я Вадика виростила.

— Мої жалюзі, – кажу, – мене влаштовують, ніяких карнизів, ніяких штор я вішати не буду.

— Чому це? – уже грізно запитує Наталя Юріївна, – Я кажу, що треба, значить, треба. Ще заміж не вийшла, а вже права качає! Вадику, скажи їй!

— А що мені Вадик може сказати? – запитую, – Я стану дружиною, це моя квартира, мої жалюзі. Я нічого не хочу міняти в себе в будинку.

— Як негарно дорікати, що Вадик іде жити на твою територію, – Наталя Юріївна сумно похитала головою, – я теж пішла жити на територію чоловіка, але я мала право міняти все так, як я захочу. І Вадика я виховувала так, як вважала за потрібне, а чоловік ні слова мені не говорив. І свекруха завжди була мною задоволена. Ось зумій так життя прожити, а потім будеш говорити, що ти хочеш і як ти хочеш!

— Ви на території чоловіка штори вибирали на свій смак, – відповідаю, – а не в його мами. І вона Вам не нав’язувала, що повісити на вікна, я правильно розумію?

— Та вона слова мені не говорила, навпаки, вона завжди мені була вдячна за те, що я чужу дитину прийняла і виростила, як свою, – Наталя Юріївна вже почала дратуватися, – та чому ми цю розмову ведемо? Ще невісткою не стала, а вже виступаєш? Вадиме, що далі буде? Далі твоя дружина мене на три літери слатиме? Це за все, що я для тебе зробила?

Вадим тоді постарався згладити конфлікт, але моя мама, дізнавшись, що я посварилася з майбутньою свекрухою за тиждень до весілля, похитала головою і сказала:

— Як тобі з нею складно буде! Подумай ще раз! Твоя свекруха на п’єдестал стала і стоїть пам’ятником, хоча, коли вона заміж ішла за батька Вадима, вона(розповідь для сайту Рідне Слово) знала, що він батько-одинак, уявляла, на що йде, чого тепер хизуватися тим, що вона виростила пасинка?

Але за тиждень до розпису, повертати назад мені не хотілося. У мене в голові був ще рожевий туман, любов, надії на благополучне сімейне життя.

— Зрештою, ми ж житимемо в мене, – сказала я мамі, – якщо свекруха лізтиме в нашу сім’ю, я зумію дати їй відсіч.

Через тиждень почалася моя боротьба, інакше своє сімейне життя з Вадимом я назвати не можу. Наталя Юріївна лізла, наполегливо, методично, дріб’язково. У все. Починаючи з того, що вона не заспокоїлася щодо нещасних штор і за два тижні після весілля привела до моєї квартири свекра з дрилем і карнизом.

— Нічого ніхто і ніде не буде свердлити, – я встала в дверному отворі, – Вадиме, поясни своїм батькам, що нам не треба ніяких штор. А якщо будуть потрібні, то карниз ми виберемо самі, купимо самі, повісимо самі.

— Я не знаю, – пролепетав Вадим під грізним поглядом батька і Наталії Юріївни, – мама ж старалася, вибирала…

— А її хтось просив? – цікавлюся, – Я одразу позначила свою позицію: я сама вирішуватиму, що стоятиме в моїй квартирі, що висітиме на вікнах.

— Не соромно? – це вже свекор, – Ми з добром прийшли, Наталочка день витратила, вибирала, купувала. Вона ж краще знає, вона ж Вадика виростила, він їй рідніший за рідного, вона для нього старається.

— Не соромно, – відповідаю, – я не просила її старатися. Старатися я буду тепер сама.

— Вадиме, – майже проричала свекруха, – ми йдемо. Ти так і мовчатимеш, коли виставляють за поріг жінку, яка присвятила тобі своє життя? Я не хочу бачити твою дружину у себе в домі, так і знай. Я глибоко ображена, я не очікувала від вас такої чорної невдячності.

Вадик стоїть, мнеться, не знає, що сказати. Довелося з чоловіком довго говорити на тему того, що Наталя Юріївна навіює йому комплекс провини: він не просив її виходити заміж за його батька, не просив виховувати його.

Так, жінка зробила велику справу, на ноги підняла прийомного сина, але не можна ж тепер вимагати поклоніння, беззаперечного підпорядкування не тільки від Вадима, а й від мене. Він виріс, він дорослий чоловік, він чоловік. І треба розставляти межі: любов до матері це одне, а наша сім’я – тема окрема.

— Зрозумів? – запитую.

— Зрозумів, – киває у відповідь, – мама перегинає палицю.

А через місяць Вадик і каже, що в мами день іменин.

— Я не піду, мене Наталя Юріївна бачити не бажає, – кажу, – подарунок вибрати допоможу, але сама не піду. Нічим хорошим це не закінчиться, вона знову почне повчати, ми знову посваримося.

— Треба, щоб ти пішла, – сказав чоловік ще за тиждень, коли в нас подарунок уже було куплено, – ну чого тільки в сім’ї не буває. Прийдемо, букет подаруєш, вибачишся за свої слова і ви помиритеся.

— Я? Вибачуся? За що? – я навіть заїкатися почала, – Я її не ображала, я просто не дала їй розпоряджатися в мене в домі. Не піду, вибачатися не подумаю, можеш навіть не говорити більше зі мною на цю тему.

Вадим пішов на свято Наталії Юріївни один. Повернувся пізно, похмуріший за хмару:

— Ти черства і невдячна, перший день іменин мами, коли ти стала невісткою. А ні вибачень, ні привітань вона від тебе не дочекалася. Але ж вона мене виростила!

Те перше свято Наталії Юріївни в статусі моєї свекрухи стало і останнім. Через 4 місяці нас із Вадимом благополучно розлучили. Відтоді минуло 6 років.

У мене(розповідь для сайту Рідне Слово) вже інша сім’я, чоловік, дочка, чудові свекри. Де Наталя Юріївна вішає штори і карнизи, яка невістка їй цілує руки на знак подяки за Вадика, я не знаю. Колишнього чоловіка я після розлучення не бачила жодного разу.

Ось така моя історія.

Бажаю всим, щоб таких «Вадимів» вам по життю зустрічалося якомога менше.

КІНЕЦЬ.