Ця фраза, вимовлена холодно, наче вирок, нарешті пояснила його дивну поведінку за останні місяці. Я довго намагалася зрозуміти, що сталося, чому між нами пройшла якась невидима, але гостра межа. А все, виявляється, було до банального просто:

— У мене до тебе взагалі нічого немає, тільки роздратування.

Ну, не те, що хоче почути жінка на восьмому році шлюбу.

Це було не просто неприємно — це було принизливо. Виходить, він мене терпить? Витримує? Тому що так треба? Ну дякую, велика ласка, можна ще уклонитися в пояс?

Я собі сімейне життя уявляла зовсім інакше. І такі жалісливі жертви мені не потрібні. І дітям теж. Вони не немовлята — все бачать, все розуміють, хоч і мовчать.

Вони бачать, як тато ходить по дому з кислим обличчям, не розмовляє з мамою, а якщо говорить, то різко, уривчасто. Як мама стала нервовою, замкненою, часто мовчить, бо не розуміє, що взагалі відбувається.

А все почалося раптово. Ще недавно ми разом планували відпочинок, говорили про вихідні, про ремонт у квартирі. А потім, наче хтось натиснув кнопку “стоп”.

Одного дня чоловік повернувся з роботи мовчазний, байдужий, відповідав односкладово, поїв, поговорив з дітьми й мовчки пішов спати.

Такого ніколи не було. Навіть якщо в нього був важкий день, ми все одно розмовляли. Бо хто ще вислухає, як не дружина?

Я подумала, що щось серйозне сталося, і чекала, що наступного дня він сам все розповість. Але нічого не змінилося. Я почала чути на свою адресу “відчепися”, “не діставай”, “не нервуй мене”, хоча раніше він собі такого не дозволяв.

Я намагалася поговорити. Очевидно ж, що щось відбувається! Але у відповідь було мовчання. Я не просила неможливого. Я просто хотіла знати, що сталося. Яке таке катастрофічне лихо відбило у чоловіка бажання говорити зі мною?

Місяці тягнулася ця тиша, поки він не випалив:

— Я живу з тобою тільки заради дітей.

І тут мене накрило. Спочатку біль. Гострий, ріжучий. А потім — злість.

Я навіть не хочу знати, що стало причиною цього рішення. Він міг закохатися в іншу, міг зрозуміти, що шлюб — не для нього, міг просто розлюбити мене. Це вже неважливо. Важливо те, що він вибрав спосіб, як мені про це повідомити.

Щоб я почувалася нікчемною. Щоб я відчула себе якимось меблевим гарнітуром, який він терпить, бо “поки що нема змоги замінити”.

Ну що ж. Я не той предмет інтер’єру, який можна використовувати, поки зручно. Я пішла й написала заяву на розлучення. Будемо розбиратися через суд — у нас же діти, без цього ніяк. А ще я зібрала його речі. І попросила забратися з моєї квартири.

З дітьми все просто: я пояснила їм так, щоб вони зрозуміли. Щоб не було болю і страху. Істерик не було. Вони розумні. Вони все давно бачили.

Переживаєш за дітей? Так не треба. Вони не маленькі, все самі усвідомлюють. Я не буду забороняти вам спілкуватися. Але в моєму домі тобі місця більше немає.

Я не на смітнику себе знайшла, щоб терпіти подібне. До речі, чоловік, коли забирав речі, виглядав доволі озадаченим. А що тебе дивує? До цього ж все йшло. Ну що, тепер ти щасливий? Тепер не доведеться терпіти мене “заради дітей”. А як ти далі житимеш — вже не моя справа.

КІНЕЦЬ.