– Мамо, ти серйозно? Як, взагалі, ти могла про таке подумати? Як я можу вийти заміж за чоловіка Лілі? – я не вірила своїм вухам.

– Саме так, доню. Це найкращий вихід для всіх нас, – тихо сказала мама, і я не відчула жодного сумніву в її голосі.

Ми сиділи на кухні, напружені й виснажені. Втрата Лілії боліла нам обом, і хоча минув уже рік, біль не вщухав. Вона була не просто моєю сестрою – ми були нерозлучні, як дві половинки. А коли Ліля зустріла Вадима, я бачила, як вона світиться від щастя. Вони створили прекрасну сім’ю, народили двійнят – двох маленьких дівчаток, які стали сенсом їхнього життя.

Але Ліля завжди мріяла про сина. Лікарі застерігали її, що їй не можна було більше мати дітей. Але вона не послухалася. Вона завжди була впертою і безмежно любила Вадима, тому, незважаючи на ризики, вирішила подарувати йому спадкоємця.

Та сталося непоправне. Лілія відійшла у кращий світ разом з своїм немовлям. Ця втрата зламала всіх нас. Вадим змушений був триматися заради донечок, хоча він неабияк сумував. Мама переїхала до нього, щоб допомагати з дітьми, бо без неї він би не впорався.

Я жила окремо, працювала, зустрічалася з хлопцем на ім’я Ігор. Я допомагала, чим могла: привозила гостинці для племінниць, купувала їм гарні сукні, але не була готова повністю зануритися в цю ситуацію.

Проте мама бачила все інакше. Вона все частіше натякала, що я могла б допомагати більше, могла б приділяти дівчаткам більше уваги. Я лише мовчки слухала, не надаючи цим словам значення.

Та ось минув рік. І одного дня мама просто сказала мені:

– Доню, ти повинна вийти заміж за Вадима.

Я ледь не впустила чашку.

– Мамо, це неправильно! Він чоловік Лілі!

– Лілі немає. Але є двоє її дітей, які потребують матері. Вадим – хороший чоловік. Ти сама знаєш, що він ніколи не зрадив твою сестру, що він турботливий батько. А хто ще зможе стати цим дівчаткам за маму, якщо не ти?

Я не могла в це повірити. Як мама могла так легко говорити про це? Я відмовилася навіть обговорювати це, бо в моєму серці було лише одне переконання – такого не може бути.

Але доля мала інші плани.

Через кілька днів я дізналася, що мій Ігор мене зраджує. Причому не просто з кимось, а з моєю найкращою подругою. Вони зустрічалися за моєю спиною вже кілька місяців, і я дізналася про це зовсім випадково.

Я була пригнічена. Світ навколо став порожнім і холодним. Я прийшла додому, заплакана й розгублена, а мама сказала:

– Поїдь до племінниць. Вони якраз чекають на тебе. Піди, побудь з ними – і тобі стане легше.

Неохоче я послухалася. По дорозі зайшла в магазин, купила дівчаткам солодощів, нові платтячка. А коли приїхала, вони, щасливі, накинулися на мене з обіймами.

– Тітонько, ти приїхала! Чому ти так рідко до нас заходиш?

Ці слова запали мені в душу. Дівчатка були такими радісними, такими щирими. Вони не відходили від мене, обіймали, розповідали про свої іграшки, показували малюнки. Я відчула, як у моєму серці щось змінюється.

Вадим теж був радий мене бачити. Він приготував каву, і ми довго розмовляли на кухні. Я дивилася на нього і бачила не лише чоловіка моєї сестри, а втомлену, виснажену, але добру людину, яка робить усе можливе заради своїх дітей.

Я стала приходити до них частіше. Ми з дівчатками малювали, гуляли, читали казки. Якось вони заснули в мене на руках, і Вадим тихо прошепотів:

– Вони тебе дуже люблять.

Я не знала, що відповісти. У мені відбувалася боротьба: частина мене все ще волала, що це неправильно, що я не можу зайняти місце Лілі. Але інша частина… вона хотіла залишитися. Хотіла бути поруч із цими дітьми. Хотіла бути поруч із Вадимом.

Минали місяці, і ми з Вадимом стали ближчими. Це сталося природно, ненав’язливо. Ми підтримували одне одного, вчилися разом справлятися з болем, і якось непомітно між нами виникли почуття.

Я досі не знаю, чи правильно це. Чи не зраджую я Лілю? Але я знаю, що Вадим – хороша людина. Я знаю, що він мене цінує. І я знаю, що його доньки вже сприймають мене як маму.

Я на роздоріжжі. Страх і сумніви ще не відступили, але я вже не можу уявити своє життя без цих людей.

А може, справді – сама доля привела мене саме сюди?

Як вважаєте – зійтися з чоловіком сестри – це зрада чи необхідність?

Джерело