Ольга поїхала в п’ятницю вранці. Віктор демонстративно не вийшов її проводжати – лежав у спальні, вдаючи, що спить. Чув, як вона тихо ходить квартирою, як клацає замком валізи, як розмовляє телефоном із Тамарою.

“Так, виходжу… Таксі вже внизу…”

Вхідні двері тихо зачинилися. Він полежав ще хвилину, потім схопився, кинувся до вікна. Встиг побачити, як машина таксі ховається за поворотом.

Ось і все. Поїхала. Уперше за тридцять років.

– Ну і будь ласка! – сказав він уголос. – Ну й чудово!

Борис, що дрімав на підвіконні, відкрив одне око і скептично нявкнув.

– А що?! – Віктор заходив кімнатою. – Подумаєш! Я й сам упораюся! Я чоловік чи хто?!

У кишені піжамних штанів завібрував телефон. Сергій.

– Тату, ну як ти там?

– Нормально! – він спробував надати голосу бадьорості. – Чудово просто!

– Мама поїхала?

– Ага. Поїхала на свої… ці… – він махнув рукою. – А я й радий! Відпочину хоч від її заскоків!

– Тату…

– Що “тато”?! Думаєш, я без неї не проживу? Та запросто! Он, холостяки якось живуть! І я проживу!

У слухавці повисла пауза.

– Слухай, може, я заїду? – обережно запитав син. – Продуктів привезу…

– Не треба! – відрізав Віктор. – Я сам! Усе сам!

Він рішуче натиснув відбій і озирнувся. У квартирі стояла незвична тиша. Ні шуму води на кухні, ні брязкоту посуду, ні шурхоту капців по підлозі.

– Ну і добре! – знову сказав він вголос. – Тиша! Спокій!

Борис знову нявкнув – цього разу з явною іронією.

– І ти туди ж?! – Віктор погрозив коту пальцем. – Зрадник! Вона ж тебе навіть не погодувала перед від’їздом!

Кіт потягнувся і зістрибнув із підвіконня. Неквапливо пройшов на кухню, де стояли дві повні миски – з водою і кормом.

– А… ну так, – Віктор почухав потилицю. – Ну, все одно! Я теж можу корм насипати! Подумаєш!

Він заглянув у холодильник. На полицях було порожньо – тільки банка з маринованими огірками, пара яєць і засохлий шматок сиру.

– Значить, у магазин! – він розправив плечі. – Немає проблем!

Одягнувся, взяв пакет для продуктів. У передпокої спіткнувся об валізу – свою стару, яку дістав учора з антресолей. Подарунок тещі на зло – мовляв, ось, поїду куди захочу. Тільки нікуди не поїхав за ці роки – все робота, робота…

У магазині розгубився. Кошик швидко наповнився пельменями, сосисками і розчинною локшиною. Потім згадав, що Ольга завжди купувала щось іще… Щось важливе…

На касі насупився – сума вийшла немаленька. Раніше дружина якось примудрялася і смачно готувати, і економити. А тут одні пельмені – і вже в копієчку…

Удома вивантажив покупки на стіл. Розпакував пачку пельменів, поставив каструлю з водою.

Вода ніяк не хотіла закипати.

– Що за… – він схилився над плитою. – А, конфорку не ввімкнув.

Увімкнув газ, почекав. Засік час по телефону – дружина завжди казала, що пельмені треба варити рівно сім хвилин. Чи вісім? Чи це макарони?

– Та годі! – він махнув рукою. – Самі зваряться!

Висипав пельмені в киплячу воду. Вони гидко склеїлися в одну велику грудку.

– Так, спокійно, – Віктор узяв ложку, спробував їх розштовхати. – Дружина якось робила… Начебто помішувала…

Ложка виявилася занадто маленькою. Він поліз у шухляду – має ж бути спеціальна, для пельменів… Знайшов дві ложки для салату, черпак, лопатку для млинців…

– Та де ж ця чортова… – він із гуркотом висунув шухляду. – Ось! Шумівка!

Половина пельменів до того моменту розвалилася.

– Ну й нехай! – він рішуче помішав вариво. – Все одно в шлунку перемішається!

Спробував один пельмень – сирий. Почекав ще. Спробував знову – розварився.

– А, гаразд! – він злив воду, висипав місиво в тарілку.

Борис дивився на ці кулінарні екзерсиси з сумішшю жаху і співчуття.

– Що дивишся?! – огризнувся Віктор. – Тобі добре – тобі корм готовий насипали!

День тягнувся нескінченно. Телевізор не дивився, книжки не читалися, навіть улюблений диван здавався якимось незручним. Віктор походив квартирою, подивився у вікно, перевірив телефон.

Жодного повідомлення від дружини.

– І не треба! – буркнув він. – Не дуже-то й хотілося!

Надвечір заурчало в животі. Він поплив на кухню, відкрив холодильник. Знову ці пельмені…

– Ні вже! – він рішуче зачинив дверцята. – Замовлю доставку! Як нормальні люди!

Дістав телефон, відкрив додаток. Розгубився – очі розбігалися від великої кількості вибору. Суші? Піца? Бургери?

“Раніше дружина готувала смачніше”, – зрадницьки промайнуло в голові.

– Піца! – рішуче сказав він вголос. – З м’ясом! І колою!

Борис демонстративно відвернувся.

Вечеря вийшла так собі. Піца виявилася холодною, з якимись дивними добавками.

Віктор сидів на кухні, колупаючи остиглий сир, і раптом зловив себе на тому, що прислухається – чи не клацне замок вхідних дверей? Чи не пролунають знайомі кроки?

Але у квартирі було тихо. Тільки цокав годинник на стіні – подарунок тещі на новосілля. Раніше його цокання дратувало, а зараз… зараз воно підкреслювало дзвінку порожнечу.

– Нічого! – він стукнув кулаком по столу. – Це тільки перший день! Завтра буде краще!

Борис, що згорнувся клубком на підвіконні, тільки тихо фиркнув у відповідь.

На третій день почалися проблеми з одягом. Віктор відкрив шафу – і завмер у розгубленості. Чистих сорочок не залишилося. Від тих, що висіли, пахло потом і тютюном із курилки на роботі.

– Ну й добре! – він дістав одну, понюхав. – Зійде!

На роботі начальник відділу покосився на його пом’ятий вигляд:

– Вікторе Петровичу, ви б це… сорочечку-то попрасували.

– А що такого? – огризнувся він. – Нормальна сорочка!

– Ну-ну, – начальник хмикнув. – Як дружина-то? У Польщі вже?

Віктор набичився:

– Не знаю. Не цікавлюся.

– А я ось свою теж відпустив нещодавно, – начальник присів на край столу. – Із подругами на відпочинок поїхала. Думав – з глузду з’їду один. А потім нічого, звик. Навіть готувати навчився.

– Я й так умію! – Віктор відвернувся до комп’ютера.

– Так? – начальник усміхнувся. – Ну-ну.

Увечері, відкривши холодильник, Віктор зрозумів, що начальник правий. Пельмені скінчилися. Сосиски теж. Залишилися тільки банка огірків і пакет заморожених котлет невідомого походження.

– Зварю макарони! – вирішив він. – Подумаєш!

Висипав півпачки в каструлю. Вода швидко закипіла, макарони розварилися в клейку масу.

– Солі не вистачає, – пробурмотів він, колупаючи виделкою білясте місиво.

Поліз у шафу – сіль скінчилася. І цукор теж. І чай. Раніше він навіть не замислювався, звідки що береться – все якось само собою з’являлося в шафах.

Зателефонував син:

– Тату, може, заїду? Марійка сумує.

– За бабусею нехай сумує! – буркнув Віктор. – А я в порядку.

– Так? А чому голос такий…

– Який?

– Якийсь… нещасний.

– Дурниці! – він із гуркотом відсунув тарілку з розвареними макаронами. – Усе чудово! Краще не буває!

– Ну дивись, – у голосі сина звучав сумнів. – Якщо що – телефонуй.

Поклавши слухавку, Віктор обвів поглядом кухню. На плиті засохли бризки від учорашнього супу. У раковині нагромаджувалася гора немитого посуду. На підлозі – крихти й брудні сліди від черевиків.

– Приберу у вихідні, – вирішив він. – Справ-то!

Але у вихідні стало тільки гірше. Закінчилося все – навіть туалетний папір. Довелося йти в магазин.

У торговому центрі він довго блукав між рядами, намагаючись згадати, що зазвичай купувала дружина. Порошок? Якийсь певний, начебто для кольорової білизни… Мило? Чи то рожеве, чи то зелене… Зубна паста? Щось із травами…

– Може, допомогти? – співчутливо запитала молоденька консультантка.

– Не треба! – рявкнув він. – Сам розберуся!

Набрав перше, що попалося під руку. На касі присвиснув – чек вийшов утричі більшим за звичайний. Як Ольга примудрялася економити?

Удома розклав покупки, сів на кухні. У вікно барабанив дощ. Борис демонстративно обнюхав пакет із кормом – незнайома марка.

– Та годі тобі! – Віктор насипав корм у миску. – Не подавишся!

Кіт презирливо фиркнув і пішов у кімнату.

До вечора від неробства почало зводити зуби. Раніше у вихідні завжди було чим зайнятися – валятися на дивані під бурмотіння телевізора, обідати смачним борщем, перекидатися з дружиною ледачими фразами…

Він увімкнув телевізор. Вимкнув. Спробував читати газету. Кинув. У порожній квартирі було сумно й незатишно.

Нудьгував до десятої, ліг спати. І тут виявилася ще одна проблема – постільна білизна. Він звик, що вона завжди чиста, свіжа, пахне лавандою. А тепер…

– Переб’юся! – буркнув він, загортаючись у ковдру.

Вночі наснилася Ольга. Вона стояла біля плити у своєму улюбленому фартусі, помішувала щось у каструлі. Пахло борщем.

– Будеш обідати? – запитувала вона.

– Буду! – хотів крикнути він, але не міг.

Прокинувся в поту. За вікном сірів ранок понеділка. Надривався будильник – поставив ще вчора, щоб не проспати.

Встав, поплив у ванну. Щітка чомусь була жорсткою і колючою. “Нову купив, – згадав він. – Не ту систему…”

На роботі всі чомусь принюхувалися і поглядали на його пом’ятий піджак. До обіду покликала секретарка:

– Вікторе Петровичу, тут це… скарга на вас.

– Яка ще скарга?!

– Від співробітників, – вона зам’ялася. – Кажуть, від вас… це… запах немитого тіла.

Він уявив гору невипраних сорочок удома, зім’яте простирадло, несвіжий рушник…

– Я все! – рявкнув він. – Я на лікарняний!

Вийшов, грюкнувши дверима. У коридорі зіткнувся з начальником.

– А, Вікторе Петровичу! – той принюхався. – Ви б це… у хімчистку піджачок знесли. І сорочечки випрали б…

– До біса! – Віктор промчав повз, мало не збивши з ніг прибиральницю.

Удома звалився на диван. У голові крутилася одна думка: “Як? Як вона все встигала? Готувати, прибирати, прати, прасувати? Коли? Як?!”

Борис застрибнув на спинку дивана, подивився зверху вниз. У жовтих очах читалося: “Що, довипендрювався?”

На п’ятий день усе завалилося остаточно.

Прокинувся від дзвінка будильника, насилу розліпив очі. У квартирі пахло чимось кислим. Віктор поплив на кухню – і завмер на порозі. Раковина була завалена брудним посудом, на плиті пригоріла каша розтеклася бурою плямою, у відрі для сміття копошилися мошки.

– Твою ж… – він позадкував.

У ванній було не краще. Брудна білизна вивалювалася з кошика, на підлозі темніли розводи, дзеркало вкрилося бризками зубної пасти.

– Гаразд, – пробурмотів він, – увечері приберу.

Порився в шафі – чистих сорочок не залишилося. Зовсім. Вивудив із кошика одну, понюхав пахви, поморщився. Побризкав дезодорантом.

– Зійде!

На роботі відразу викликав начальник.

– Вікторе Петровичу, – він стомлено похитав головою, – ви що творите?

– А що таке? – Віктор смикнув несвіжий піджак.

– Як що? Від вас… це… смердить. Співробітники скаржаться. Ви хоч душ приймаєте?

– Та як ви…

– Ось що, – начальник постукав ручкою по столу, – даю вам три дні за свій рахунок. Приведіть себе до ладу.

– Я сам розберуся! – Віктор схопився. – Не треба мені ваших…

– Це не пропозиція, – відрізав начальник. – Це наказ. Щоб чистим і випрасуваним повернулися. Як людина.

Віктор вилетів із кабінету, киплячи від злості. Додому їхав у порожньому вагоні метро – усі шарахалися, принюхувалися, відходили подалі.

У під’їзді зіткнувся із сусідкою.

– Ой, Вікторе Петровичу! – вона притулилася до стіни. – А що це у вас із квартири так пахне?

– Не ваша справа! – рявкнув він.

– То може, клопи? Чи трубу прорвало? Може, в ЖЕК зателефонувати?

– Бачив я ваш ЖЕК!

Удома жбурнув піджак на підлогу, плюхнувся на диван. І тут же підхопився – щось мокре й холодне…

– Борис! – закричав він. – Ти що твориш?!

Кіт сидів на шафі й дивився на нього з огидою. Поруч стояв лоток – переповнений, давно не чищений.

– Ах ти…

У кишені задзвонив телефон. Сергій.

– Тату, тут це… Дзвонила сусідка…

– І що?! – заревів Віктор. – Що їй треба?!

– Каже, із квартири запах. І ти якийсь… дивний.

– Та ви всі змовилися?!

– Тату, – син зітхнув, – я зараз приїду.

– Не смій!

– Тату…

– Я сказав – не смій! Сам упораюся!

Він жбурнув телефон на диван. Той спружинив і шльопнувся в калюжу.

– Та що ж таке?! – Віктор схопився за голову.

Годинник на стіні показував сьому вечора. Робити було нічого. Їсти було нічого. Спати – ні на чому.

– Гаразд, – процідив він крізь зуби, – прибирання так прибирання.

Знайшов у коморі ганчірку, відро. Налив води.
Плеснув у воду якоїсь рожевої рідини з пляшки. Кухнею поплив задушливий аромат полуниці.

– Хімія, – буркнув він, – понапридумували…

Возив ганчіркою по підлозі, розмазуючи бруд. Ставало тільки гірше.

Дістався до плити. Пригоріла каша не відскрібалася. Схопив залізну мочалку, надраїв – емаль заскрипіла.

– Та щоб тебе!

Переключився на посуд. Гарячої води немає, мийного засобу немає, губки немає. Сяк-так сполоснув тарілки, склав у шафу. Мокрі, у розводах.

У ванній подивився на гору білизни. Покрутив пральну машину – як вона вмикається? Куди порошок сипати? Скільки білизни можна завантажувати?

Знайшов у шафі інструкцію. Три режими прання, якесь сортування за кольорами, температура…

– Та ну нафіг! – він зачинив буклет. – Виперу руками!

Намилив сорочку господарським милом, потер. Вода потемніла, а плями залишилися. Вичавив абияк, повісив на батарею. Зі шкарпеток капало.

Задзвонив телефон – знову син.

– Тату, ну як ти?

– Чудово! – рявкнув Віктор, розмазуючи по обличчю мильну піну. – Чудово! Краще не буває!

– Може, все-таки…

– Ні! Сам! Усе сам!

У слухавці помовчали.

– Знаєш, тату, – нарешті сказав Сергій, – я тут подумав… Може, це й правильно, що мама поїхала.

– Що?!

– Ну… ти хоч зрозумів тепер, скільки вона робила? Скільки на ній усього трималося?

– Я…

– Та постривай ти! Просто визнай – один ти не справляєшся. Як і будь-хто з нас не впорався б. Тому що це… це просто непосильно. А вона тягнула. Мовчки. Без скарг.

Віктор сів на край ванни. У голові шуміло.

– І знаєш що, тату? – голос сина став жорсткішим. – Може, досить уже? Може, просто подзвониш їй і скажеш…

– Що скажу?

– Правду. Що без неї – ніяк. Що ти… що ми всі були неправі.

Віктор мовчав, дивлячись на свої червоні від мила руки. На обламані нігті. На засохлий бруд під нігтями.

– Тату? Ти там?

– Так, – він насилу розліпив губи. – Я… я подумаю.

– Точно?

– Точно.

Він натиснув відбій і підняв очі. Із дзеркала на нього дивився пом’ятий, неголений чоловік у несвіжій сорочці. Якийсь… жалюгідний.

Борис зістрибнув із полиці, принюхався до мокрої шкарпетки на батареї. Чхнув.

– Та зрозумів я, зрозумів! – Віктор опустив голову. – Я… я все зрозумів.

Він дістав телефон, знайшов номер дружини. Палець завис над кнопкою виклику.

Що він скаже? Як зізнається, що облажався? Що не впорався? Що весь його гонор, уся його чоловіча гордість розбилися об банальну гору брудної білизни?У передпокої тренькнув дзвінок. Він поплив відчиняти.

На порозі стояла сусідка з тазиком у руках.

– Вікторе Петровичу, – вона рішуче зробила крок у квартиру. – Давайте це… я вам допоможу. А то у вас тут…

Він мовчки посторонився. Сусідка пройшла на кухню, охнула, сплеснула руками:

– Господи! Та як же ви так?! Чоловіки…

І він раптом зрозумів – ось воно. Ось те саме, що він має сказати дружині.

Не “прости”. Не “повернися”. Не “я не справляюся”.

А просто: “Ти була права. Весь цей час – права. А я… я був просто чоловіком. Який нічого не розумів”.

Ольга повернулася у вівторок увечері. Відчинила двері своїм ключем і завмерла на порозі. У квартирі пахло… борщем?

З кухні лунало неголосне бурмотіння і брязкіт посуду. Вона обережно пройшла передпокоєм, заглянула – і не повірила своїм очам.

Віктор, пов’язавши її фартух, стояв біля плити і зосереджено помішував щось у каструлі. На столі лежав розкритий блокнот із вицвілими рядками – її старий кулінарний зошит.

– Так-так, – бурмотів він собі під ніс, – після картоплі треба лавровий лист… Чи спочатку капусту?

– Капусту, – сказала вона з порога.

Він здригнувся, обернувся. На щоці – сліди від томатної пасти, на фартусі – сліди буряка, у посивілому волоссі – кропова зелень.

– Повернулася, – він опустив ополоник. – А я тут… це…

– Борщ вариш, – вона пройшла на кухню, принюхалася. – Непогано пахне.

– Справді? – він просяяв. – Я тричі переробляв. Перший вийшов як борщ із буряків, другий пересолив…

Вона озирнулася. Кухня сяяла чистотою. Посуд вимито, підлогу натерто, на вікні – свіжа фіранка.

– Сам прибирав?

– Ні, – він зам’явся. – Тут це… сусідка допомогла. І Сергійко приїжджав. І клінінг викликав. А потім уже сам навчився.

Вона пройшла в кімнату. У шафі – випрасувані сорочки, на тумбочці – ідеальний порядок, навіть пульт від телевізора лежить на належному місці.

– А це?

– Хімчистка, – він винувато розвів руками. – Я намагався сам прати, але… це виявилося складніше, ніж я думав.

Борис вискочив зі спальні, радісно нявкаючи. Потерся об ноги господині, покосився на Віктора.

– І його сам годував? – вона почухала кота за вухом.

– Ага. Ми з ним… подружилися. Ніби як.

Вона пройшла у ванну – кахель блищить, рушники свіжі, навіть шторка для душу нова.

– Я стару випадково зірвав, – пояснив він. – Намагався шкарпетки на ній сушити…

Вона прикусила губу, стримуючи посмішку. Уявила його – такого важливого, солідного – у спробах розвісити шкарпетки на шторці.

– Олю, – він переминався з ноги на ногу, – ти це… зголодніла з дороги?

– Є трохи.

– Тоді підемо? – він махнув у бік кухні. – Борщ якраз…

За столом мовчали. Вона гріла руки об тарілку, він ніяково кришив хліб.

– Ну як… Польща? – нарешті запитав він.

– Добре, – вона посміхнулася.

– А погода?

– Дощ. Але нам із Тамарою навіть сподобалося – менше туристів.

Він покивав, помовчав.

– Олю…

– Що?

– Я тут подумав…

– Так?

Він відклав ложку, подивився їй в очі:

– Ти це… мала рацію. Весь час. А я… я просто чоловік. Який нічого не розумів.

Вона чекала.

– Знаєш, – він усміхнувся, – я ж думав – подумаєш, готування-прибирання! Будь-хто впорається! А виявилося… Загалом, я тут багато чого зрозумів. За ці дні.

– І що ж?

– Що ти… що це все… – він махнув рукою, обводячи кухню, – це не просто робота по дому. Це ціле життя. Яке ти тягнула. Одна. А я… я тільки користувався.

Вона помішала борщ – густий, наваристий. Непогано для першого разу.

– А ще я зрозумів, – він присунувся ближче, – що не хочу більше так. Не хочу бути… бути… бути…

– Егоїстом? – підказала вона.

– Так. Який тільки вимагає і нічого не дає натомість.

Вона мовчала.

– Олю, – він торкнувся її руки, – я не прошу повернути все як було. Я… я хочу по-іншому. Щоб разом. Щоб ти жила, як хочеш. А я… я навчуся. Борщ ось варити навчився…

– Бачу, – вона спробувала ще ложку. – Солі замало.

– Справді? – він схопив сільничку. – Зараз додам!

– Не треба, – вона м’яко забрала в нього сіль. – Кожен має сам вирішувати, скільки йому солі потрібно. У борщі. І в житті.

Він завмер із відкритим ротом. Потім повільно кивнув:

– Зрозумів. Здається, зрозумів.

– Що саме?

– Що ти більше не будеш солити мій борщ. І прасувати мої сорочки. І жити за моїми правилами.

– А ти?

– А я… я вчитимуся жити по-новому. Якщо ти… якщо ти дозволиш.

Вона встала, підійшла до вікна. За склом мрячив жовтневий дощ, але в кухні було тепло. Пахло борщем, свіжим хлібом і… надією?

– Знаєш, – сказала вона, не обертаючись, – я тут теж дещо зрозуміла.

– Що?

– Що бути вільною – не означає бути самотньою. Просто потрібно навчитися… бути разом. По-іншому.

Він встав, підійшов, зупинився за спиною. Не обійняв – просто став поруч.

– Навчимося, – сказав тихо. – Якщо захочеш.

Борис застрибнув на підвіконня, влаштувався між ними. Замурликав – голосно, схвально.

А дощ за вікном усе моросив, змиваючи старі образи, страхи, звички. Забираючи минуле.

І залишаючи місце для чогось нового.

Іншого.

Справжнього.