– Це все! Кінець!, – почувся чужий жіночий голос у моєму телефоні. – Твій Степан сьогодні не ночує вдома, бо тепер він зі мною і ніколи до тебе не повернеться.

Я відчула, як у мене земля йде з-під ніг. Не розуміючи, що відбувається, я ледве промовила:

– Що означає зі мною? З ким я взагалі розмовляю?

Незнайомка саркастично пирхнула:

– Тобі краще з цим змиритися. Бо тобі тепер нічого не лишилося.

І тут виклик урвався. Мене знудило від страху. Саме так почався мій тридцять п’ятий день народження, який мав бути святом, а перетворився на справжній жах. Мене звати Ірина, і я була настільки приголомшена, що не могла зібрати себе до купи.

Почну з того, що з самого ранку я почувалася кепсько. Мабуть, підхопила якийсь вірус: лихоманка, ніс закладений. Але я мусила влаштувати легке святкування, адже ввечері чекала кількох друзів і мого чоловіка Степана. Ми разом уже одинадцять років, мріяли про дитину, нещодавно взяли кредит на новий будинок і планували там зустріти старість.

Степан пішов на роботу, коли я ще дрімала. Казав, що повернеться раніше, принесе квіти й торт, аби порадувати іменинницю. Але замість нього подзвонила ця дивна особа… Спершу я подумала, що це якесь нерозумне непорозуміння, адже жодного приводу для ревнощів у нас не було. Я все одно спробувала набрати Степана, але його телефон мовчав.

Я телефонувала на його роботу. Там сказали – Степан поїхав у невідкладних справах і сьогодні не повернеться. Збіг? Я вже уявляла найнеймовірніші сценарії. Сльози текли рікою, а лихоманка посилювалася. Також я відчула біль у боці, а згодом моя подруга Наталка, яка побачила мене у відеозв’язку та змусила викликати лікаря.

Мама, дізнавшись, що я занедужала, прибігла з пакунком гарячого борщу та настоянки на травах. Вона одразу почала сипати порадами:

– Ірко, треба себе берегти, а то в тебе і лихоманка, і нерви розхитані.

Поки вона метушилася на кухні, я знову перевірила телефон, сподіваючись почути голос Степана. Та слухавка мовчала, і мені робилося ще страшніше від цієї невизначеності. Я відчувала, що мої думки починають малювати найдраматичніші сценарії, та не могла зупинитися. Я хотіла плакати.

Коли я лежала в ліжку, практично без сил, до моєї квартири з’явився Степан зі свіжими ліками та апельсинами. Він був наляканий моїм станом і одразу почав допомагати – відносити мене в ванну, давати воду, накривати ковдрою. Він не відходив, ніби забув усі свої невідкладні справи. Я не могла розібратися: хто ж тоді дзвонив і де правда?

Минуло кілька днів. Я помалу одужувала й нарешті наважилася поговорити напряму:

– Скажи чесно, у тебе є інша? Бо якийсь жіночий голос телефонував і заявляв, що ти залишаєш мене назавжди.

Степан аж розсердився:

– Ти справді думаєш, що я міг тебе зрадити? Якби ти почула, що я мільйон виграв, ти б повірила? Це ж явна маячня. Чому ти так легко припустила, ніби я можу піти?

Він пропонував перевірити всі його дзвінки, але я зрозуміла, що це може бути злий жарт або чиясь помилка. Адже жодних свідчень чи натяків на його невірність я не мала. Перебуваючи поруч, Степан лише доводив свою любов. Я збагнула, що в мені говорив страх і хворобливі фантазії.

Зараз ми знову щасливі. Але я відчуваю, що зерно сумніву одразу дає паростки, якщо йому трішки посприяти. Тож скажіть мені, дорогі читачі, як би ви вчинили на моєму місці – одразу б зробили скандал чи спокійно розібралися у ситуації? Поговорімо, бо це важливо для кожного з нас.

Джерело