– Чого дивишся на мене? Совісті в тебе нема!

– Чому ж, Льошо? З чого ти взяв, що я не маю совісті?

– Та тому, що варто було мені з життя матері зникнути, як ти одразу пригрілася в неї на грудях, як змія! Ти і є змія!

Ольга посміхнулася. Вона дивилася на Олексія і все ніяк не могла збагнути, за що вона любила його протягом стількох років.

Повинно ж бути в ньому щось хороше, за що Ольга з таким трепетом чекала на кожен його візит, який змушував її серце заходитися від захоплення при будь-якій згадці його імені!

Але, мабуть, нічого хорошого в ньому не було, бо був він негідником, який не заслуговував ні на краплю жалю, або любові.

– Легко перекладати свою провину на іншого, – відповіла Ольга, впевнено дивлячись у сині очі чоловіка, що стояв навпроти неї, – тобі легше стало від цього?

Обличчя Олексія перекосилося від злості. Ольга бачила, як він стиснув кулаки, як заходили жовна на його щоках, як на лобі виступив піт.

Дай йому волю, Олексій вчепився б в Ольгу, як хижак, і потім відчув би себе справжнім переможцем.

– Мамо, а скоро ми будемо обідати? – на ґанок із дому вибіг чотирирічний Рома, син Ольги. Він з підозрою глянув на незнайомого чоловіка, який стояв поряд з мамою, а потім перевів запитливий погляд на Ольгу.

– Незабаром, синку, я зараз прийду, – відповіла вона, й легенько вштовхнула сина назад у хату. Потім подивилася на Олексія, намагаючись побачити на його обличчі хоч якийсь натяк на те, що він усе зрозумів, але нічого, крім злості та ненависті, Ольга не помітила.

Олексій прийшов до неї не відвідати. Він дізнався про заповіт, який залишила його матір! В ньому, крім імені Ольги, не було нічого іншого!

Олексій вважав себе єдиним спадкоємцем, а тут раптом з’ясувалося, що Наталя Степанівна, незадовго до свого відходу в інший світ, переписала будинок на сусідське дівчисько.

Цим дівчиськом була Ольга, яку вже й дівчиськом назвати не можна було: їй нещодавно виповнилося двадцять три роки, цілком собі доросла жінка.

– Ти мою матір сином своїм прив’язала до себе? – хмикнув Олексій, переступаючи з ноги на ногу. – Переконала її в тому, що ви такі бідні, та нещасні? Типу, які потребують? Безсовісна ти, Ольго!

На цьому можна було й завершувати розмову, і Ольга зробила крок назад, щоб увійти в будинок, та зачинити двері прямо перед носом Олексія.

Про що їм ще говорити, якщо дарча Наталі Степанівни вже все вирішила? Оля була єдиною спадкоємицею, саме вона отримала від покійної сусідки будинок із ділянкою землі, та всі кошти, що зберігалися на її рахунках.

Олексія можна було зрозуміти: адже він вважав себе спадкоємцем в єдиній особі. Інших дітей і родичів у Наталії Степанівни не було.

Цілком логічно було припустити, що через пів року після відходу, все її майно перейде до єдиного сина. А тут раптом з’ясувалося, що Наталя Степанівна залишила заповіт, а в ньому про сина не згадано жодного слова.

Дізнавшись про це, Олексій відразу намалювався на її порозі. Він був злий, і вимагав справедливості. Тільки, ще кілька років тому, вона б усе зробила для того, щоб Льоша був щасливий.

А тепер Ольга більше думала про свою дитину і про себе. Не збиралася вона відступати, та відмовлятися від свого права на спадщину, тим більше, що Наталя Степанівна подарувала своє майно та гроші сусідці, не просто так.

– Якщо тобі більше нема чого сказати, то краще йди, – сказала Ольга суворо, – зараз зі зміни повернеться мій чоловік, вам краще не зустрічатися.

Олексій посміхнувся:

– Чоловіком мені загрожуватимеш? А якщо я розповім йому про те, що ми з тобою не просто знайомі? Що він скаже на це?

Ользі стало гидко. Не очікувала вона, що Олексій спробує її шантажувати їх спільним минулим. Хоча, від цього негідного чоловіка можна було очікувати будь-чого.

Напевно, з цієї причини Олексій досі так і не знайшов нормальної родини: не вмів він будувати здорових та міцних стосунків.

– Якщо хочеш, можеш залишитися і почекати мого чоловіка, – Ольга знизала плечима, – послухаєш, що він скаже. Тільки сидіти тобі доведеться на сходах ґанку, бо в хату я тебе не впущу.

Вона все ж таки не витримала і, увійшовши до будинку, зачинила за собою двері. Ольгу переповнювали образа і розчарування, від усвідомлення того, що вона багато років витратила на кохання до чоловіка, який так і не оцінив її почуттів. Від цього було гірко і важко всередині.

Через хвилину вона визирнула у вікно і побачила, як Олексій поплівся у бік будинку його матері. Спробував відчинити двері своїм ключем, але не зміг, люто жбурнув зв’язку в кущі, та обернувся в бік Ольги. Вона сховалась за фіранку, не хотілося їй знову ловити на собі його погляд, сповнений ненависті.

– Мамо, а хто це був? – до Ольги знову підбіг Рома. – Цей злий дядько, хто він?

“Твій батько!” – хотілося вигукнути їй, але натомість Ольга нахилилася до сина і, поцілувавши його в верхівку, ласкаво відповіла:

– Це син баби Наташі. Приїхав, щоб попрощатися з нею.

– Але ж баби Наталки немає вже тиждень! Чому він так пізно приїхав?

«Бо навіть попрощатися з матір’ю по-людськи Олексій не зміг», – з тугою подумала Ольга.

– Нумо їсти, ти ж хотів, – вона не стала відповідати синові, а вирішила перемикнути розмову на іншу тему, – скоро тато повернеться, а ми з тобою ще не обідали.

Батьком Рома вважав чоловіка Ольги, Петра. Заміж за нього Ольга вийшла два роки тому, тоді Ромці тільки виповнилося два роки, і він усе своє свідоме життя вважав, що його батьком був саме Петро.

Наталія Степанівна, сусідка Ольги, та біологічна бабуся Роми, сама наполягла на тому, щоб її онук вважав батьком гіднішу людину, а не свого рідного сина.

– Ти не повинна вічно чекати на Льошку, – сказала вона тоді Ользі, – та й сенсу в цьому немає. Виходь за Петра заміж, він хороший мужик, роботящий, з ним ти будеш щаслива.

Ольга тоді сумнівалася, але слова сусідки, яку дівчина вважала мало не своєю матір’ю, стали вирішальними.

Жодного разу після цього Оля не пошкодувала про прийняте рішення. Петро справді виявився прекрасним чоловіком, і чудовим батьком для Роми.

Наталю Степанівну Оля знала змалку. Тітка Наташа із сином Льошкою жили в сусідньому будинку від їхньої родини.

Ольга жила з батьками, але коли їй виповнилося вісімнадцять, спочатку після нетривалої хвороби раптово пішов з життя батько, а мати Ольги пережила його всього на рік.

Той період життя став для Олі особливо важким. Якби не допомога і підтримка Наталії Степанівни, Ольга б взагалі навряд чи змогла впоратися з розпачем і страхом перед майбутнім, що навалилося на неї.

– Ти вже доросла, – сказала Ользі тітка Наташа, – ти сильна! Ти впораєшся з усім!

Ольга тоді на якийсь час переїхала до сусідки в хату, бо знаходитись у себе було нестерпно важко. Олексій на той час вже три роки, як жив у столиці, приїжджав до матері від сили один-два рази на рік, тому своєю присутністю Ольга нікого не стиснула.

У Олексія вона була закохана з дитинства. Таємно, сильно, без відповіді. Спостерігала за тим, як він залицяється до місцевих дівчат, потім дізналася про те, що у нього роман із заміжньою жінкою.

– Недолугий у мене син, – зітхала Наталя Степанівна, – надто багато я йому дозволяла свого часу, переймалася через те, що батька у Льошки не було, от і допереймалася.

Олексій був нерозбірливий у зв’язках. Після того, як про його роман із заміжньою дамочкою стало відомо її чоловікові, він одразу поїхав із села у Київ.

Олексію тоді було вже двадцять років, тож він спробував влаштуватися в столиці. Але не знайшовши нічого оригінального, він вирішив підбивати клини до дорослих, і далеко не бідних жінок.

Ольга була вражена, побачивши Олексія в компанії якоїсь Ельвіри, яка була старша за нього років на двадцять. З нею він познайомив Наталю Степанівну, представивши Ельвіру своєю нареченою.

Ольга того вечора ридала в подушку, уявляючи собі довге і щасливе сімейне життя свого коханого поряд із тіткою, що годилася йому в матері.

– Не вийде з цього нічого серйозного, – впевнено сказала Наталя Степанівна, як у воду дивилася. Через пів року Олексій з’явився в будинок матері з іншою жінкою, цього разу молодшою, і вже з обручкою на пальці.

– Знайомтеся, це моя дружина Жанна, – з гордістю повідомив Олексій, а в Ольги всередині все опустилося.

Жанна була яскравою, активною, балакучою. Намагалася сподобатися своїй свекрусі, але Наталія Степанівна поставилася до нової дружини свого сина, не дуже доброзичливо. Після від’їзду Олексія та Жанни, тітка Наташа запитала Ольгу:

– Ти що, мого сина кохаєш?

Ольга здригнулася від несподіванки, й зацьковано подивилася на сусідку:

– Чому ви так вирішили?

– Я ж не сліпа! – усміхнулася Наталя Степанівна. – Бачу, як ти з нього порошинки здуваєш. Дивишся на нього, як побитий песик. Олю, моя тобі порада: не май з Льошкою нічого спільного, щастя з ним ти не побачиш.

Але Ольга не була згодна з тіткою Наташею. Коли Олексій приїхав наступного разу, він був дуже засмучений.

Він прийшов до неї в будинок, щоб вилити душу, і Ольга впустила його не тільки на поріг, а й у свою постіль.

Вона раділа тому, що покинутий своєю дружиною Льоша, нарешті зрозумів – вона його кохає, вона на все заради нього готова.

Вранці казка розвіялася. Олексій знітився, і бурмотів щось про помилку, а Ольга все ще сподівалася, що він передумає.

Того ж вечора він поїхав, а через два з лишком місяці стало відомо про те, що він помирився зі своєю дружиною. Ольга, приблизно в цей же час, вставала на облік у жіночій консультації.

– Це дитина Льоші, – покаянно зізналася вона Наталії Степанівні, – я ні на що не претендую, але не позбавлюся від неї. У мене є робота, будинок – я впораюсь, я сильна.

Тітка Наташа була рада цій новині, але все одно зі співчуттям дивилася на молоду сусідку:

– Ти потім не пошкодуй про це. Зараз тебе почуття переповнюють, а потім може статися так, що ця дитина для тебе тягарем стане.

Але Ольга була впевнена в іншому. Вона чомусь вірила в те, що Олексій, який приїхав у гості до матері, все зрозуміє, зрадіє новині, і залишиться разом з нею та їхньою спільною дитиною.

Але все це було лише наївними дитячими мріями! Ользі було лише дев’ятнадцять років, вона як була, так і залишалася для нього сусідським дівчиськом.

Новина про те, що Ольга була в положенні, на Олексія ніякого враження не справила. Її взагалі ніби не існувало для нього.

Якщо раніше сусід хоча б спілкувався з нею, заходив у гості, жартував, та називав «манюня», то тепер Олексій категорично уникав зустрічей зі своєю «помилкою».

Потрібно було кілька років для того, щоб Ольга остаточно зрозуміла, що жодного возз’єднання не станеться. Олексій був і залишався чужим, він навіть до матері припинив приїжджати, захоплений своїм столичним життям.

Коли Наталя Степанівна захворіла, Ольга зателефонувала Олексію сама, і довго вмовляла його про те, щоб він забрав матір до столичної лікарні.

– Нема коли мені цим займатися, – сухо відповів Олексій, – а лікарі скрізь однакові.

За час хвороби Наталії Степанівни, Олексій приїжджав лише один раз: привіз ліки і швидко поїхав, не в змозі дивитися на змарнілу і посірілу матір. Пообіцяв дізнатися про лікарню у Києві, але так своєї обіцянки і не виконав.

– Мені так соромно за нього, – раз у раз засмучено повторювала Наталя Степанівна. – Він – моя єдина дитина, а поводиться так, ніби я ніхто.

– Ти для мене, Олю, робиш більше в сто разів, ніж мій рідний син. Ти й онука мені подарувала, дала мені можливість потримати його на руках, надію дала на те, що в тебе вийде виховати мого онука краще, ніж мені мого сина.

Ольга до останнього дня доглядала Наталю Степанівну, в цьому їй допомагав Петро. І про дарчу вона довідалася, ще коли сусідка була жива, тітка Наташа сама зізналася Ользі в тому, що подарувала їй будинок, та свої накопичення.

– Це не правильно, тітко Наташа, – холодіючи від думки про те, як на це відреагує Олексій, промовила Ольга. Але сусідку не можливо було переконати, та й часу вже не лишалося.

Олексій не приїхав на церемонію прощання з матір’ю, чи то був чимось зайнятий, чи квитків не було. Ольга взяла на себе всі витрати.

Вона жодного разу не зателефонувала Олексію, і ні про що його не попросила. Він з’явився за тиждень, і відразу дізнався про волю матері.

Дивлячись на Олексія, що метався біля будинку матері, в якому Петро вже змінив замки, Ольгу мучили одночасно і прикрість, і усвідомлення справедливого закінчення історії із сином Наталії Степанівни.

Олексій отримав по заслугах, він приїхав в будинок матері, виключно для того, щоб оцінити масштаби своїх володінь, а опинився біля розбитого корита.

Так буває, коли людина веде паразитичний спосіб життя, і у випадку з Олексієм, результат був цілком справедливим. Як ви вважаєте, це слушне рішення дарувальниці?

КІНЕЦЬ.