Олена тягла важкі сумки з продуктами та господарськими речами, забігши у крамницю після роботи. Вона майже щодня тягала тяжкості сама, бо доводилося готувати їжу для сім’ї, та по можливості, забігати до своїх літніх батьків.

Олена звикла бути сильною і не скаржитися на проблеми, тільки з кожним роком від молодецької зухвалості залишалося менше сліду, а хвороби та втома, все частіше давалися взнаки.

– Ти тридцять років тягнеш на собі цю валізу без ручки, у вигляді недолугого чоловіка, – бурчала на неї подруга Ірина. – В’ячеслав тільки себе любить та береже, живе на власне задоволення, на відміну від тебе.

– У чоловіка хвора спина, і треба міняти колінний суглоб, – нагадувала Олена.

– Ага, бо в молодості активно по дівках бігав, от і зносилися суглоби, – не могла заспокоїтись Ірина. – Гаразд, діти маленькі були, і ти всі вибрики терпіла, але тепер навіщо над собою знущатися?

Олена не дивилася на сімейне життя, як на знущання, хоча багато в чому подруга мала рацію. Їхня родина ніколи не була заможною, але грошей вистачало завдяки роботі В’ячеслава.

Бувши далекобійником, він привозив із відряджень хороші подарунки, та мав добрі заробітки, завдяки яким подружжя сина та доньку на ноги поставили.

Олена все життя просиділа в бухгалтерії невеликого підприємства, і великих зірок із неба не хапала. У молодості її сильно ображала поведінка чоловіка, який не вважав за потрібне зважати на її думку, і поважати її бажання. Потім змирилася, і вважала таку поведінку нормальною.

– Знову ти десь лазиш, поки я вдома голодний сиджу, – невдоволено бурчав В’ячеслав, зустрівши дружину на порозі. – Можна якось швидше крамницями ходити, або залишати мені більше їжі!

– Ти цілий день удома, міг би собі щось і приготувати самостійно, – висловлювала свою думку жінка.

– Ну зрозуміло, поки був здоровим, і гроші постійно в будинок приносив – у тебе запитань не було, – ображався чоловік. – А зараз проблеми почалися, то можна свій поганий характер показувати, та ставитися до мене зухвало.

– Відразу після роботи я зайшла у крамницю, і ледве дотягла сумки додому, зараз приготую вечерю, – стомлено відповіла Олена.

У В’ячеслава навіть ніколи не виникало думок про можливість допомогти у приготуванні їжі. Поки діти були маленькі, Олена щоразу намагалася для них щось цікаве та смачне вигадувати.

Потім Ганна вийшла заміж, і поїхала в інше місто, а Микита одружився, та переїхав до дружини. Щоправда, зараз у них сталася криза, і дорослий син тимчасово проживав із батьками.

Олені знову доводилося готувати, прати та прибирати за всіма, не звертаючи уваги на свою втому, чи проблеми зі здоров’ям.

– Мені треба завтра в лікарню на процедури для спини, – розповідав за вечерею Слава. – Лікар сказав, що однозначним розв’язанням проблеми з ногою, є заміна суглоба, а з протрузіями доведеться все життя мучитися. Ось і виходить боком моє життя у кабіні автомобіля!

– Якщо треба, звичайно, роби, – кивала головою Олена.

– А комусь у цьому будинку цікаво знати, як я мушу сам дістатися до лікарні, й потім дострибати до процедурного кабінету? – Ображався В’ячеслав.

– Пробач, але я за всього бажання не зможу завтра тобі допомогти, я взяв важливе замовлення, і хочу його швидко зробити, – відповів Микита.

– У мене зараз звітний період, тож навіть поїсти на роботі ніколи, – відповіла Олена.

– Все ясно, як був батько здоровий, так нормально вам вдавалося мої гроші витрачати, – знову йшов в атаку В’ячеслав. – А раз у мене зараз проблеми, то можна шукати відмовки, та займатися лише своїми справами.

У результаті, після вислуховування тиради та невдоволення чоловіка, Олена наступного дня домовилася з начальницею, та вискочила з контори на кілька годин, щоб чоловіка в лікарню відвезти.

Потім він подався відпочивати, бо втомився, а вона помчала на роботу, після якої знову чекала крамниця, та домашні справи на кухні ввечері.

Іноді Олені й самій було себе шкода, тільки вона не розуміла, як правильно діяти в такій ситуації. Її ровесниці у п’ятдесят років підтримували себе у добрій формі.

Вони модно одягалися, та не вилазили від косметолога. Олені така розкіш була не доступна через відсутність вільних коштів, та часу на себе, оскільки постійно доводилося кружляти довкола чоловіка.

– По-хорошому, мені треба влітку поїхати в санаторій, щоб відновитися, – говорив він згодом. – Лікар говорить, що за нормальним розкладом, навесні зробимо заміну колінного суглоба, а через три місяці потрібно в санаторій.

– Тільки ж у нас немає грошей, – нагадувала Олена. – Ганна нічим не допоможе, у них тільки дитина нещодавно з’явилася. Микита намагається врятувати своє сімейне життя, тож треба розраховувати лише на свої сили.

– Вкотре вирішила мені дорікнути тим, що не можу зараз працювати за станом здоров’я? – розлютився В’ячеслав. – Воно й зрозуміло, тільки ось я ніколи не дозволяв собі такої поведінки.

Олена насилу стрималася, щоб не згадати благовірному всі його негативні висловлювання на свою адресу.

Ніколи В’ячеслав не дбав про її здоров’я та настрої, ставлячи на перше місце лише свої потреби. З роками ставало тільки гірше, і це пригнічувало Олену.

Зараз вона знову на собі заощаджувала, і всі кошти відкладала на лікування чоловіка. Лікарі обіцяли, що він зможе відновитися, і вести нормальний спосіб життя, хоча про роботу водія мав забути назавжди.

Олена себе переконувала, що треба трохи стерпіти його примхи, походити за ним після втручання, та відновлення, і потім обов’язково все налагодиться.

Але одного разу вона випадково побачила листування В’ячеслав з іншою жінкою, й остаточно зламалася.

– Я хочу подати на розлучення, і почати нове життя, – сказала вона чоловікові за вечерею.

– Це за якими такими нормами моралі та етики, вважається нормальним кидати хворого чоловіка, заради якогось нового життя? – одразу розлютування В’ячеслав.

– Поки здоровий був, все влаштовувало, а тепер вирішила втекти, та кинути мене одного з проблемами.

– У тебе немає нічого критичного, і після заміни суглоба, зможеш жити повноцінним життям, – нагадувала Олена.

– Але в мене хвора спина, не можна тягати тяжкості, а ще, зі шлунком проблеми, й треба добре харчуватися, періодично проходити курс лікування, – нагадував чоловік.

– Підозрюю, що ти без проблем знайдеш собі медсестру, що підходить під вимоги, – втомлено відповідала Олена. – Тісно мені поряд з тобою, розумієш?

– Я тільки одне розумію: хвора людина нікому не потрібна, і навіть найближчі готові відвернутися без зазріння совісті, – казав В’ячеслав.

Потім він скаржився дітям, розповівши про егоїзм їхньої матері. Почалася метушня, та хаос, оскільки Ганна та Микита не були готові брати на себе відповідальність за турботу про хворого батька.

Олену ніхто не хотів слухати та розуміти, звинувачуючи в егоїзмі, та вважаючи винуватцем додаткових проблем, та неприємностей.

І знову Олена здалася і відмовилася від себе, намагаючись догодити сім’ї. Вона дала собі обіцянку повернутися до обговорення цього питання після втручання, та відновлення чоловіка.

Цього разу жінка точно не збиралася здаватися, оскільки й так надто багато часу витратила на людину, яка не вважає за потрібне ставитися до неї з елементарною повагою.

Час стрімко витікав крізь пальці, й залишок життя Олені хотілося прожити для себе, навіть, якщо навколишнім таке її бажання здавалося дивним і не зрозумілим. Треба тільки трішки зачекати – і воля! Нічого, вона впорається, більше чекала…

КІНЕЦЬ.