– Марія, я, мушу зізнатися! Мені стало з тобою нудно, та не цікаво! – Олександр підняв очі, та винувато глянув на дружину. – Не хочу тебе дурити. Ти гарна, але… прісна! Тільки не ображайся.

Марія здивовано глянула на чоловіка, і повільно сіла на диван. Ось чого вона точно не очікувала почути, так подібних слів!

Сьогодні була неділя – один із тих небагатьох днів, коли вона могла собі дозволити відпочити.

Прокинувшись вранці у чудовому настрої, вона вирішила запропонувати чоловікові сходити в кінотеатр, а потім повечеряти удвох в одному з тихих ретро-кафе на бульварі.

Вони давно не розмовляли з чоловіком щиро. То новий проєкт у нього, то відрядження. Нескінченні справи, рутина, які часом змушують забути про особисте життя.

Але попри обставини, Марія не втрачала можливості провести час із чоловіком. А тут…

– Що ти маєш на увазі? Як я це маю зрозуміти, та розцінити твої слова?

Олександр відклав убік планшет і, глянувши на стелю, замислився.

– Я зі стіною розмовляю? – Жінка хвилювалася. Вона відчувала, як усередині нестримно наростає напруга.

– Ми з тобою – не подружжя. Ми – брат та сестра. А може, ще гірше. Пенсіонери, які цікавляться більше серіалами, ніж власним особистим життям. Через вік.

– Що? – Заїкаючись, промовила дружина. – Ти говориш, що більше мене не кохаєш? Я вірно розумію?

– Не вірно. Я говорю тобі не про почуття, а про емоції, яких просто немає. Де ж драйв, адреналін, вогонь? Нічого немає! Сперечатимешся?

– Все найкраще випарувалося. Залишилися лише обговорення брудних шкарпеток, посуду та фінансових проблем. Все! Я втомився від цієї одноманітності! Це дратує мене! Бісить! Розумієш?

– Розумію, тому й пропоную сходити в кінотеатр, та кафе. Якщо тебе не влаштовує моя пропозиція, кажи свою. Я підтримаю!

Руки Марії тремтіли. Вона дуже кохала чоловіка, і не уявляла без нього життя. Жінка була готова на все, заради збереження шлюбу.

– Річ у тім, що я не хочу нічого пропонувати, – Олександр важко зітхнув, не відводячи погляду від стелі.

– У тебе інша? – тремтячим голосом запитала дружина, сподіваючись на негативну відповідь чоловіка. Кожна секунда здавалась вічністю.

– Знову двадцять п’ять! Це те, що я тобі намагаюся продемонструвати, – розчаровано промовив чоловік. – Ми розмовляємо з тобою різними мовами. Ти мене не розумієш. Або не чуєш! Про що я тобі говорю, і що несеш ти?

– Сашко, будь ласка, не говори так! Ми завжди були дуже дружною, зразковою родиною. Нами захоплювалися…

– Ось тут зупинись! – остання фраза дружини сильно розлютила Олександра. – Мене не цікавить, що думають інші! Хто нами захоплюється, а хто ні!

– Мені начхати на думку навколишніх. Я не збираюся грати в щасливу сім’ю, щоб подобатися тітці Зіні, та отримувати компліменти від тітки Галі. Я хочу справжні стосунки! Такі, як були дев’ятнадцять років тому.

– Але ж вони не виникають на порожньому місці! Їх треба творити! Минув час, ми стали дорослішими, виховали сина. Природно, що емоцій поменшало. Ми можемо все виправити!

– Не знаю. Я не впевнений! – роздратовано відповів чоловік.

– У чому? – на очах Марії заблищали сльози.

– У тому, що хочу боротися із труднощами на порожньому місці. Хіба не можна просто насолоджуватися та отримувати задоволення?

– Сашко…

– Ти мене напружуєш! Я втомився від тебе і твоєї нікчемності! Я наперед знаю, що ти скажеш, одягнеш, як повернешся, посміхнешся. Знаю все! Порожнє, безглузде марнотратство життя! Порожнеча! Ти є порожнеча!

Марія ніколи не чула стільки брутальних слів від чоловіка. Здавалося, що він усі дев’ятнадцять років шлюбу накопичував усередині негатив, щоб сьогодні висловитись. Від несподіванки жінка не могла промовити жодного слова, беззвучно плямкаючи губами.

– Ти знаєш, що мені не хочеться повертатись додому після роботи? Я спеціально затримуюсь, та прошу додаткові завдання. Розумієш, що діється?

– Ти хочеш розлучитися? – тільки й змогла видавити із себе Марія.

– Не знаю. Гадаю, нам потрібен час, щоб розібратися у собі, та стосунках.

Жінка підскочила з дивана, і нервово забігала по вітальні.

– Ні. Мені нічого не потрібно. Я знаю, що кохаю тебе, і готова на все, аби зберегти шлюб! Що я маю для цього зробити? Що ти хочеш?

Олександр повільно повернув голову, й уважно подивився на дружину.

– Я хочу пожити окремо. Наші квартиранти з’їжджають за два дні, заселюся в бабусину квартиру. А там побачимо…

– Ти серйозно? – Заїкаючись запитала Марія, не бажаючи вірити в реальність того, що відбувається. – Будь ласка, Сашко, не йди! Поживімо у різних кімнатах, але не їдь. Так не можна…

Чоловік зневажливо посміхнувся:

– Не принижуйся! Твоє скиглення лише посилює бажання втекти! Чим швидше, тим краще. Повір, ковток свіжого повітря не завадить нам обом.

– А як же наша річниця? – Дружина не могла зупинити сльози. – Через три місяці двадцять років, як ми одружені. Не роби так з нами!

– Досить! – Олександр відчайдушно розвів руками. – Я не знаю, якою мовою з тобою розмовляти, щоб ти мене зрозуміла! Це питання більше не обговорюється! Через два дні я переїжджаю.

…Марія не знаходила собі місця. Вона кілька разів на день дзвонила чоловікові, щоб дізнатися, як у нього справи, готувала його улюблені страви, купила новий домашній одяг.

Намагалася зробити все можливе, щоб йому догодити. Жінка не припиняла сподіватися, що чоловік передумає, та залишиться з нею.

Проте її спроби викликали лише зворотний ефект. Олександр ще більше дратувався, і віддалявся від дружини. Додому приходив пізно, на запитання відповідав сухо, а за два дні зібрав речі та поїхав.

Жінка взяла тиждень вихідних власним коштом, закрилася у квартирі від усього світу, і впала в роздуми.

…Олександр був для неї всім. Вони крокували життям, починаючи з дитячого садка. Вже в чотири роки вони разом будували будиночки в пісочниці, каталися на велосипедах і грали в наздоганяння.

Згодом школа, один клас, одна парта. Здобувши статус старшокласників, підлітки почали зустрічатися.

Закінчивши школу, вони вступили в університет на ту саму спеціальність – інженер. Студентське життя пройшло під девізом “разом – назавжди”. Коли, нарешті, отримали дипломи, молоді люди одружилися.

Подружжя жило дуже дружно, спокійно та злагоджено розв’язуючи будь-які проблеми. Вони будували кар’єру на одному підприємстві, взяли в іпотеку квартиру, а за два роки після весілля, у них з’явився син Степан. Все йшло своєю чергою.

Звичайно, як і в будь-якій родині, у них виникали конфлікти, але подружжя завжди знаходило компроміс, або спільне рішення.

Однак, коли рік тому Степан вступив в університет, та поїхав у столицю, у їхніх стосунках стався “розлом”. Олександр почав віддалятися від дружини, та шукати найменшого приводу для скандалу. На його думку, все було не так.

Як стоять тарілки, де лежить одяг, навіщо та чому посміхається дружина. Будь-які прохання та пропозиції Марії сприймалися в багнети.

Через годину-дві чоловік заспокоювався і перепрошував, але “холодна стіна” стрімко і невблаганно росла.

Жінка розуміла, що ситуацію потрібно виправляти, інакше недомовки тільки збільшуватимуться. Однак зрозуміти, що саме треба робити, вона не могла.

Тим більше зараз, коли Олександр зібрав речі, та з’їхав у квартиру, яка дісталася йому у спадок від бабусі.

Розуміючи, що самій їй не впоратися, Марія швидко одяглася, і вирушила до найближчої подруги.

– Якими долями, люба? – Надія радісно схопила подругу в оберемок, але гарний настрій незабаром зник. Як тільки вона почула сумні новини про розлучення Марії з чоловіком, сильно засмутилася.

– Не розумію, чого йому не вистачає! Така жінка поряд! Спортсменка, активістка, та просто красуня! Не вміють чоловіки нічого цінувати! Мільйон разів в цьому переконалася!

– Тільки мені від цих умов не легше! Я не хочу втрачати Сашка. Мені потрібно знайти спосіб, щоб його повернути. Розумієш? Є ідеї, як це зробити?

Надія невдоволено скривила обличчя:
– Навіщо? Якщо пішов, то нехай валить!

– Надя…

– Що Надя? Просто забий на нього! Викинь із голови, та займися собою! Розслабся, почни витрачати гроші на себе, запишись на пілатес, скинь пару кілограм, онови гардероб. Загалом – поживи заради себе! А там буде видно.

– Але я не можу…

– А мусиш! Як думаєш, якщо він через деякий час побачить тебе змарнілу і принижену, запалає пристрастю? Не думаю! Але, якщо ти оновишся, зміниш образ, то… все може бути!

– Хмм, а ти маєш рацію! – Марія з посмішкою спостерігала за подругою, яка ходила туди-сюди вітальнею, зображуючи модельну ходу.

– Твій чоловік звик, що ти завжди поруч. Завойований трофей! Доведи, що це не так!

Марія прислухалася до поради подруги. Вона пішла рівно за її планом, не упускаючи жодної деталі.

Спочатку було складно. У квартирі все нагадувало про Олександра, але її життя настільки наповнилося різними подіями, заходами, процедурами, що на “сум” залишалося зовсім небагато часу.

Інтенсивний ритм життя стомлював, але приносив стільки яскравих емоцій, що з обличчя Марії практично не сходила посмішка.

Олександр, який працював із дружиною на одному підприємстві, не міг не помітити змін у її поведінці та образі.

Якось він не витримав, і зробив Марії комплімент:

– Мабуть, мої слова стали пророчими. Ковток свіжого повітря пішов нам на користь. Ти стала особливо гарною. Іншою. Незвичайною та привабливою. Зізнаюся, я за тобою скучив.

– Я рада, якщо не брешеш! – для Марії ці слова чоловіка мали особливе значення.

– Я хочу запросити тебе в ресторан на романтичну вечерю. Відзначимо річницю нашого весілля разом! – в очах Олександра промайнув той самий вогник, на який так довго чекала дружина.

– Із задоволенням приймаю твоє запрошення! – Жінка загадково посміхнулася, і хитнула головою на знак згоди.

У ресторан Марія збиралася майже цілий день. Спочатку збігала у спа-салон для догляду за тілом та обличчям, потім у салон краси для макіяжу та зачіски.

Останнім штрихом стала яскраво-червона шовкова сукня, яку вона купила зовсім недавно в одному з модних бутіків.

Побачивши дружину, Олександр від несподіванки втратив мову.

– Я насилу впізнаю тебе! Ти неймовірно красива! – очі чоловіка сяяли від захоплення.

– Дякую! Приймається!

Весь вечір Марія жартувала, сміялася, та загравала з Олександром.

– Нарешті ти повернулася до себе справжньої! Стала тією жінкою, яку я кохаю. Думаю, треба терміново повертатися додому. Бо хижаків багато. Не встигну озирнутися, як відведуть!

Чоловік голосно засміявся, проте обличчя Марії залишилося серйозним.

– Не відведуть, бо мені ніхто не потрібний! – впевнено відповіла жінка. – Ні ти, ні інші чоловіки. Мені сподобалося жити самій!

– Не думала, що колись скажу подібні слова. Ще кілька місяців тому я божеволіла від однієї думки про розлучення. А тепер насолоджуюся!

– Не зрозумів? – Заїкаючись, спитав Олександр.

– А що тут незрозумілого? Воля, напевно, пішла мені на користь. Я змогла збоку подивитися на наші стосунки. Без емоцій та звички.

– Так, я зрозуміла, що просто звикла до наших стосунків. А кохання… ти його давно розчавив грубим ставленням та образами. Просто я була настільки сліпою, що не хотіла помічати очевидних речей.

– Але… я тебе кохаю!

– Знаєш, не пам’ятаю, хто з письменників сказав, але дуже розумні слова! – Замислено відповіла дружина.

– Цінуй жінку зараз, коли вона тут, поруч. Заглядає тобі у вічі, і благає про краплинку уваги. Бо потім буде пізно!

– Ти робиш огидно, руйнуючи нашу родину!

– Вона вже давно зруйнована. І не мною, а тобою! Але я на тебе не скривджена. Навіть навпаки… дякую! І вечеря була дуже смачна! Під стать двадцятій роковині нашого шлюбу!

Олександр залицявся, благав, присягався в коханні, але Марія була непохитна, і подала документи на розлучення.

– Пам’ятаєш, ти одного разу мені сказав дуже гарну фразу. Не принижуйся, тобі не личить. Запевняю, тобі також!

За два роки жінка вийшла заміж вдруге. А ось у Олександра тривалі стосунки більше не склалися. Він ніколи не припиняв себе дорікати за те, що не зміг вберегти свій шлюб…

КІНЕЦЬ.