– Як, за дитячу курточку ти заплатила 1600 гривень? Павлик з неї виросте!

Для чого ти на вітер пускаєш мої важко зароблені?, – наголосив чоловік, а потім додав, як вирішити це питання.

– Тільки на секонді тепер дитину одягай. Хоч не шкода буде викинути.

– Я була в подиві від такої економії чоловіка, але мовчала.

Та все це до пори до часу. Якось моя подруга, також молода мамочка, запропонувала з дітьми піти в дитячу кімнату. Я досі не можу відійти від цієї “вилазки”

– Романе, та ти ж не поліція, щоб розшукувати, де я витратила ті бідні сто гривень – вигукнула я, мало не хапаючись за чай з меліси. Це вже не вперше, коли він влаштовує детальний допит щодо моїх покупок для сина. І, чесно кажучи, я відчуваю, що ось-ось і здамся.

Мене звати Настя, і я перебуваю у відпустці по догляду за нашим півторарічним сином Павликом. До того, як я зрозуміла, що при надії, ми з Романом зустрічалися тільки рік.

Усі ці цукеркові букети та освідчення під зорями, що здавалися такими романтичними, насправді не дали мені шансу пізнати його як людину, котра може до дрібниць контролювати мої витрати.

Але факт лишається фактом – тепер я щодня чую про те, як я «спалюю» наш бюджет, купуючи зайву пачку дитячих вологих серветок чи пакунок цукерок для малого.

– Краще купуй йому одяг у секонд-хенді – повторює Роман при кожній нагоді. – Навіщо витрачати стільки на те, з чого він виросте за лічені місяці.

З одного боку, я розумію, що фінанси – справа серйозна. З іншого – ну не в 17-му столітті ж ми живемо, де єдиний розкішний подарунок це дерев’яна ложка. Мені хочеться іноді потішити сина якоюсь солодкою дрібничкою чи обновкою, а не читати нотатки про те, скільки гривень можна було заощадити, купуючи на розпродажі минулорічну колекцію.

Спочатку, коли я ще працювала, я навіть не помічала цього дивакуватого контролю. У нас були окремі рахунки, і ніхто нікому не вказував, що робити зі своєю зарплатою.

Та коли я пішла у відпустку по догляду, ми «для зручності» відкрили спільний рахунок. Роман наполіг, що так буде простіше слідкувати за надходженнями і витратами. Я погодилася, бо й думки не мала, що відтепер кожна моя покупка стане приводом для бурі.

– Навіщо ти придбала нову куртку для Павлика за 1600 гривень? – нещодавно спитав він, нахмурюючи брови й дивлячись мені просто в душу.

– Можна було знайти дешевшу або взяти на OLX у відмінному стані.

Я намагалася пояснити, що зимова куртка має бути якісною, теплою, а не такою, яку після першого ж прання соромно на дитину одягати. Але він лиш похитав головою, ніби я завинила перед усім світом за те, що не скористалася черговим купоном на знижку.

Ситуація дійшла до того, що я почала боятися купити собі новий гребінець замість зламаного. Аякже, Роман ще й пальцем потикає, мовляв, можна було просто рукою волосся розчісувати, чого така марнотратна.

Жартую, звісно, але мені справді стає лячно. Коли я запросила свою подругу Оксану з донькою в дитячий розважальний центр, Роман ледь на стіну не поліз від обурення.

– А навіщо платити за якісь батути, коли поруч безплатний майданчик – питає він. – Діти й так щасливі, коли просто ганяють м’ячем, навіщо зайві витрати.

Я зрозуміла, що мені бракує «кисню». Кожен новий день – це усвідомлення, що я фінансово прив’язана до нього, мов на ланцюгу. Я і раніше чула історії про контроль чоловіків, які видавали гроші дружині, мов суворий бухгалтер, але не думала, що таке трапиться зі мною.

Я не можу поскаржитися мамі, бо вона з самого початку сумнівалася в нашому шлюбі й тільки повторювала, що Роман дуже заощадливий, але то ще нічого не означає. Проте тепер зрозуміло, що означає – повний контроль і постійні скандали.

– Настю, ми не можемо дозволити собі бездумних витрат – кажуть його очі без краплі розуміння.

-Ти у відпустці, грошей мало, треба економити.

Я почуваюся безпорадною. Мені лишилося ще півтора року, поки я зможу вийти на роботу і зітхнути вільніше. Але ж так не можна жити, тікаючи в підвали економії від кожної монетки.

Я намагалася поговорити з Романом по-доброму, пояснити, що дитина не тільки їсть і спить. Вона ще й розвивається, потребує вражень, маленьких радощів, щоб рости щасливою. Та, на жаль, мої слова пролітають повз його вуха.

У цей момент я справді не знаю, що робити. Можливо, вже варто відкривати власний рахунок, щоб не було цього безперервного контролю і допитів. А може, мені якось переконувати його, що деякі витрати – це не марнотратство, а інвестиція в дитяче щастя і мою психологічну рівновагу.

Тепер моє запитання до вас, друзі – чи доводилося вам бути в подібній ситуації, і як ви б порадили мені її вирішувати Що б ви зробили на моєму місці Можливо, у когось із вас є схожий досвід чи інший погляд на контроль у стосунках.

Запрошую вас до відвертої дискусії – бо мовчати про таке більше не можу, та й не хочу. Давайте обговоримо, чи є спосіб знайти здоровий баланс між економією та щасливим, вільним життям.

Джерело