– Як це “ваша квартира”?! Я що, даремно пів життя гнув спину, щоб у нас було житло, а тепер ти мені розповідаєш, що це “мамина” квартира?!

Я стояв посеред кухні, відчуваючи, як у мені закипає праведний гнів. Інна, моя дружина, намагалася не зустрічатися зі мною поглядом, а її мама, Ольга Степанівна, сиділа за столом і важко зітхала, мовляв, “оце почалося”. Тесть, Орест Романович, зазвичай мовчазний чоловік, сьогодні взагалі вдавав, що його тут немає. А Данило, наш десятирічний син, швиденько сховався у своїй кімнаті, щойно почув, що “шторм насувається”.

– Дмитре, ну ти ж знаєш, хто давав гроші на ремонт! – нарешті озвалася Інна, але голос її звучав не дуже впевнено.

– Так, я знаю! – я гепнув долонею по стільниці. – Я давав! Я працював! Я економив! Я сам шпаклював, сам плитку клав, сам ванну встановлював! Чи мені привиділося, що я тут пів року після роботи впахував, щоб у нас був нормальний ремонт?!

– Ой, не треба драматизму! – втрутилася Ольга Степанівна, підливаючи собі чай. – Якби не ми з Орестом, то ви б і зараз жили на тому “євроремонті 90-х”, що дістався вам від попередніх власників. Забув уже, хто вам кухню оплатив? Хто меблі допоміг вибрати? Хто штори купив?

Я розвернувся до тещі, намагаючись зрозуміти, чи вона зараз серйозно.

– Штори?! Ви хочете сказати, що тепер у нас квартира ваша, бо ви купили штори?!

– Не перекручуй, – втрутився тесть.

– Просто треба пам’ятати, хто вам допоміг.

– Я пам’ятаю! Але це не означає, що тепер кожного разу, коли я заходжу в своє ж житло, мені будуть тикати, що “це вам ми зробили”!

– Ніхто тобі нічого не тикає, – пробурмотіла Інна.

– Ага, ні, – я розсміявся, хоча було зовсім не смішно.

– Просто, коли мені щось не подобається, я чую “як це тобі не подобається? Це ж мамина кухня!” А коли я хочу щось змінити, то чую “ну як ти можеш, ми ж на це гроші витрачали!” Тобто, виходить, я тут не господар? А хто тоді господар? Теща?!

Ольга Степанівна поблажливо усміхнулася і зробила ковток чаю. Я відчув, як мене аж пересмикнуло.

– Знаєш, Дмитре, – повільно сказала вона. – От не було б у вас моєї допомоги, ти б зараз тут так не розпинався.

– Ой, ну не починай! – вже майже закричав я.

– Ви ж допомагали не просто так! Бо це ваша дочка! Бо це ваша сім’я! Чи ви тепер вважаєте, що я вам щось винен?

– Дмитре, ну не починай, – зітхнула Інна.

– Мама ж просто хоче як краще.

– Хоче як краще? – я глянув на тещу.

– Ага, як краще для себе!

Тесть прокашлявся і встав із-за столу.

– Все, я пішов телевізор дивитися, мене це не стосується.

Ольга Степанівна подивилася йому вслід і зітхнула.

– Ой, Дмитре, який ти невдячний. Я ж не для себе старалась!

Я провів рукою по обличчю. Вдих-видих. Спокійно, Дмитре, спокійно.

– Дивіться, – вже трохи спокійніше сказав я. – Я не проти, що ви допомагали. Але давайте вже вирішимо раз і назавжди: це наша квартира чи ні? Бо якщо ні, то давайте я вам поверну гроші за вашу “допомогу”, і будемо жити без цього постійного нагадування.

– Та хто в тебе ті гроші вимагає?! – скривилася теща. – Просто будь трохи вдячним. І пам’ятай, що сім’я – це підтримка, а не розбірки, хто кому скільки винен.

Я подивився на Інну. Вона мовчала, ніби хотіла, щоб цей вечір просто скоріше закінчився.

Я не став більше нічого говорити. Просто встав, вийшов на балкон і глибоко вдихнув холодне повітря.

Мені завжди здавалося, що ми з Інною створюємо свою сім’ю, де ми – господарі. Але чомусь кожен раз, коли справа доходить до грошей, рішень чи навіть просто звичайного ремонту, з’являється цей присмак “це не твоє”. А може, я просто занадто гостро на це реагую? Може, це дійсно нормально, коли батьки допомагають, а потім трішки цим “нагадують”?

От цікаво, як інші вирішують такі питання? Чи я просто занадто загострюю увагу на тому, що справді неважливо?

Джерело