– Ти зобов’язана ходити до церкви так само, як повинна поважати власну матір. Не кидай виклик Богові своїм легковажним ставленням!, – ці слова з вуст мами пролунали одного недільного ранку, коли я лежала в ліжку і вдавала, що не чую її кроків.

Мій молодший брат Андрій уже готувався до виходу, намагаючись уникати конфліктів, бо вони завжди закінчувалися напругою в домі. А я? Я не могла вже мовчати. З кожним роком відчувала, що в цьому домі до хреста на стіні мама мала більше тепла, ніж до нас із братом

– Ти мене чуєш, Катю – мамин голос знову пролунає з коридору. Я чую, як вона нервово переступає з ноги на ногу. – Якщо не підеш зі мною до храму, ти скоюєш великий гріх. І будеш жити з ним все життя.

Я зітхнула і підвелася, дивлячись у дзеркало. У моїх очах уже не було тої покори, з якою я колись слухала кожне її слово. Колись мені здавалося, що мама любить Бога більше за будь-що інше, але мала надію, що дітям також знайдеться місце в її серці. Та, здається, місця там було обмаль.

– Мамо, – нарешті відповідаю, відчуваючи, як горло стискається від образи, – а якщо я не хочу? Мені здається, що в нашій хаті холодніше, ніж у церковній лавці взимку. Може, нам насамперед слід повернути тепло між нами, а тоді вже йти молитися?

– Ти ще дитина і нічого не розумієш, – уривисто каже вона й зазирає в кімнату. – Андрію, підеш без неї. Я не збираюся ганятися за двома грішниками!

Мій брат лише знизує плечима і виходить за мамою. Я чую, як вхідні двері грюкають, і залишається тиша. Цей дім завжди здавався мені таким похмурим: ніби стіни просочилися маминими молитвами, і їм немає місця для простих людських почуттів.

Я виросла в сім’ї, де головним було: «Не запізнися на службу» і «Не забудь помолитися перед сном». Мама читала молитви частіше, ніж обіймала нас. Коли батько пішов з родини (з маминих слів, «пішов у гріх»), вона ще дужче вчепилася в релігію. Усе мало бути підпорядкованим «волі Божій», яку вона тлумачила на свій лад.

А ми з Андрієм грали в її уявному театрі побожності, де наші ролі були зведені до кількох фраз: «Дякуємо, Боже», «Прости нас, Господи», «Мамо, ми слухаємося».

У той день, коли вона пішла до церкви з братом, я залишилася вдома. Не те щоб я не вірила в Бога. Але мені здавалося, що Бог радше живе в добрих учинках і щирій любові, а не в примусі та постійному засудженні. Може, я й помиляюся, проте це моє відчуття. Повернувшись, мама навіть не поглянула в мій бік. Андрій прошмигнув до своєї кімнати, але я вирішила не мовчати.

– Мамо, – почала я, коли вона притулила до стіни свою парасольку, – навіщо нам відвідувати церкву, коли вдома немає тепла? Ти колись замислювалася, що мені та Андрію бракує твоєї уваги? Що ми живемо, мов на пожежному полігоні: кожна розмова може перетворитися на скандал, якщо ми випадково скажемо щось, що суперечить твоїм поглядам?

– Ти не розумієш, – її голос здригнувся, хоча вона старалася триматися холодно. – Без Бога ти ніхто. Без Церкви ти підеш за батьком слідом. А я не дозволю, щоб ти зруйнувала все, над чим я працювала роками!

Я хотіла запитати, про яку роботу йдеться, бо здебільшого вона сиділа вдома, «молилася за грішників» і дорікала, що ми погані діти. Але стрималася. Коротко відповіла:

– Мамо, якщо ти справді так хвилюєшся за мою душу, то, може, почни з любові до мене. Бо я відчуваю, що ти любиш більше портрет Святого Миколая у нашій вітальні, ніж мене.

Її очі блиснули від образи, але вона промовчала. На вечерю вона подала борщ і смажену рибу, але атмосфера була така ж холодна, як і весь день. Андрій їв мовчки, побоюючись зачепити гостру тему. Я теж мовчала, бо не бачила сенсу говорити, коли кожне слово виглядало гріхом в маминих очах.

Наступного ранку ситуація повторилася. Мама рано підвелася, встигла прочитати свою довгу молитву, а тоді, зайшовши до кімнати, наказала:

– Катерино, збирайся на ранкову службу. Сьогодні важливий день, і ти маєш бути там.

– Я піду, якщо ти будеш зі мною говорити, як із живою людиною, а не як з обов’язком. Ти хоч знаєш, що мене хвилює в житті, які в мене мрії? Мамо, ти колись цікавилася моїми успіхами, окрім того, як часто я складаю руки в молитві?

Вона роздратовано розмахнула руками, ніби відганяла настирливу муху.

– Не смій казати, що я погана мати! Бог мені свідок, я стараюся для вашого спасіння. Хіба мало, що батько зник безвісти в гріхах?

Я спробувала зберегти спокій.

– Не хочу тебе образити, мамо, але через цю твій страх перед «гріхом» у нашій хаті постійно панує холод і критика. Ти зробила з нас просто додаток до власної святості. А мені хочеться почути від тебе, що ти мене любиш.

Вона так різко схопила свою сумочку, що мало не впустила її.

– Любов до тебе в тому, що я веду тебе до Бога. Але ти цього ніколи не зрозумієш. Зате зрозумієш, коли опинишся сама проти всіх.

Вона пішла, грюкнувши дверима. Я вдихнула. Чому в нашій родині так складно просто поговорити? Чому релігія, замість єднати, перетворилася на інструмент шантажу? І головне – як ми з Андрієм маємо подолати цю безодню між нами та мамою?

Сидячи на краю ліжка, я зловила себе на думці, що в дитинстві любила ходити до церкви – мені подобалися ікони, співи, запалені свічки.

Але коли усе це стало обов’язком без жодної душевної теплоти, магія зникла. Чи можна відновити її? Чи можливо пробудити в мамі ту людяність і доброту, яка існує десь у глибині її серця?

Як гадаєте, друзі – чи варто продовжувати боротьбу за її визнання і любов? Чи, можливо, слід шукати свій шлях і залишити минуле позаду?

Я щиро хочу почути ваші думки. Це болюче питання, яке вартує дискусії.

Джерело