Свекруха викинула всі мої вареники!

Я не знаю, сміятися чи плакати. Це був такий цирк, аби ж не було так сумно. Зараз розповім усе по порядку, а ви вже скажете, що мені робити.

Я люблю готувати. Не професійно, але люблю, особливо щось домашнє, таке, щоб душу гріло. Вареники — моя особлива гордість. Я їх роблю рідко, бо це клопітка справа, але коли вже берусь, то на всю сім’ю, з запасом.

Тоненьке тісто, соковита начинка — хоч картопля з сиром, хоч вишні, хоч капуста. Цього разу я витратила на них майже три години.

Замісила тісто, дочекалася, поки воно «відпочине», зробила начинку, ліпила їх один за одним, поки не з’явилося чотири великі таці. Дві — з картоплею, одну — з капустою, і ще трохи з сиром. Частину планувала заморозити, а частину — зварити на вечерю.

— Ой, які гарненькі! — сказав чоловік, проходячи повз кухню.

— А можна вже з’їсти?

— Ні! — гримнула я, відганяючи його руками. — Треба ще зварити!

— Ну добре, добре, я потерплю.

Вечерю чекала не лише наша сім’я, а й свекруха, яка зайшла до нас у гості. Вона людина непроста, але я намагаюся підтримувати нормальні стосунки, хоч часом доводиться закушувати губу і мовчати.

І ось, коли я пішла в кімнату, щоб зателефонувати подрузі, повертаюся на кухню — а там порожньо. Всі чотири таці! Немає ні вареників, ні слідів від них! Я мало не впала від несподіванки.

— Де мої вареники?! — питаю.

І тут, як у фільмі жахів, бачу: свекруха стоїть біля відра для сміття, витирає руки рушником і дивиться на мене з таким виразом, ніби щойно зробила добру справу.

— Та я їх викинула, — спокійно каже.

— Що?! — у мене аж голос зірвався. — Навіщо?!

— Ну ти ж їх ще не зварила, — пояснює вона, ніби це логічно.

— А залишене тісто швидко прокисає, я думала, що вони вже зіпсувалися.

Я стою і не можу повірити у те, що відбувається. Три години моєї роботи — в смітнику.

— Вони ж були свіжі! — кажу, намагаючись не кричати.

— Я тільки-но їх зліпила!

— Та що там того тіста, — махнула вона рукою.

— Я тобі нове замішу, не переймайся.

І посміхається, як ні в чому не бувало.

— Але ж я їх спеціально готувала!

— Ну нічого, звариш ще, — відповідає свекруха.

Я не знала, що робити — плакати, кричати чи просто вийти з дому. Чоловік у цей момент зайшов на кухню, побачив моє обличчя і спитав:

— Що трапилося?

— Твоя мама викинула всі мої вареники, — кажу тремтячим голосом.

Він спершу подумав, що я жартую. Але, зрозумівши, що це правда, тільки важко зітхнув.

— Мамо, ну навіщо? — сказав він втомлено.

— Я ж хотіла як краще! — обурилася свекруха.

— Чому всі так реагують? Це просто тісто!

Просто тісто? Та це ж моя праця, мій час, моя турбота про сім’ю!

Я більше не могла цього слухати. Вийшла з кухні, грюкнувши дверима, і закрилася в кімнаті.

Чоловік зайшов пізніше, почав мене заспокоювати, мовляв, мама така, що зробиш. Каже, не варто сваритися через вареники, мовляв, можна приготувати ще.

Але справа ж не у варениках! Я відчула, що мене просто зневажили, мою працю знецінили. Як після цього продовжувати спілкування?

Як взагалі реагувати? Сказати їй прямо, що бачити і чути її більше не хочу? Чи змиритися, бо «вона така»?

Не знаю, що робити, порадьте!

Джерело