– Я не збираюся більше це терпіти! – голос Ірини дзвенів, як натягнута струна. – Дев’ятнадцять років, ні роботи, ні навчання, а тепер ще й це! Ти хоч розумієш, що наробила?

Кажуть, найглибші рани завдають ті, кого ми любимо найбільше. Того вологого осіннього вечора ця істина увірвалася у квартиру на дев’ятому поверсі, де дві жінки, мати й дочка, рвали одна одній серця.

Катя сиділа за кухонним столом, демонстративно уткнувшись у телефон. Кухоль з остиглим чаєм тремтів від того, як нервово вона стукала ногою по підлозі.

– Мамо, може вистачить?

– Вона закотила очі.

– Подумаєш, в положенні. Це ж не кінець світу!

Ірина з гуркотом опустила каструлю на плиту. Макарони підстрибнули, розбризкуючи киплячу воду.

– Не кінець світу?

– Вона різко розвернулася до дочки.

– А від кого хоч? Чи це теж “не моя справа”?

– Саме!

– Катя нарешті відірвалася від телефону, її очі блищали.

– Не твоя! Я вже доросла!

– Доросла? – Ірина гірко посміхнулася.

– Доросла живе на свої, а не сидить на шиї у матері! Доросла думає про майбутнє, а не вештається, незрозуміло де!

За вікном посилився дощ, його монотонний стукіт по карнизу створював зловісний акомпанемент їхньої суперечки.

З сусідньої кімнати долинав приглушений голос ведучого новин, який розповідав про підвищення цін на продукти.

– Та що ти знаєш про моє майбутнє? – Катя схопилася зі стільця. – Тільки й умієш, що командувати! “Катя, зроби те, Катю, зроби це!” Дістало!

– А ти гадаєш, мені легко було? – Ірина схопилася за край стільниці так, що побіліли кісточки пальців. – Одній тебе ростити? Працювати на двох роботах, щоб ти нічого не потребувала? І ось вона, подяка!

Катя схопила свою сумочку з підвіконня:
– Ну, і не треба було! Я тебе про це не просила!

– Знаєш що? – Ірина випросталася на весь зріст. – Я втомилася. Або ти береш себе в руки – влаштовуєшся на роботу, починаєш думати головою, або … – вона зробила глибокий вдих, – або збирай речі, і йди.

На секунду на кухні повисла оглушлива тиша. Чути було тільки, як закипає вода в чайнику.

– Що, виганяєш? – її голос зрадливо здригнувся.

– Рідну дочку? Надвір? В положенні?

– А ти як думала? – Ірина намагалася, щоб голос звучав твердо, хоч серце розривалося. – Хочеш бути дорослою – будь нею по-справжньому.

Катя різко розвернулася, її руде волосся хльоснуло по щоках:

– Чудово! Думаєш, не впораюся? Ще і як упораюсь! Без твоїх нотацій!

Вона кинулась у коридор. За хвилину вхідні двері з гуркотом зачинилися. Ірина повільно опустилася на стілець, машинально вимкнула закипілий чайник.

Десь у глибині душі вона сподівалася, що дочка схаменеться і повернеться. Але минула година, потім інша. За вікном згущалися сутінки, дощ посилювався. Телефон Каті був недоступний.

Ірина встала, механічно помила посуд, вимкнула забутий телевізор. На холодильнику магнітом було прикріплено дитячу фотографію: маленька Катя з двома рудими кісками посміхається в камеру, показуючи беззубий рот. Малюнок розплився перед очима.

“Може, я надто жорстока?” – майнула думка. Але Ірина відразу відігнала її. Ні, дочці час навчитися відповідати за свої вчинки. Навіть, якщо для цього доведеться пройти через біль.

Перші три дні Катя жила ілюзією свободи. Подруга Лєнка прихистила її у своїй орендованій квартирі, і вечори проходили за переглядом серіалів, замовленням піци, та розмовами про те, яка мама не справедлива.

Але на четвертий день хлопець Олени натякнув, що “гостя трохи загостилася”, і реальність почала проступати крізь рожеві окуляри, як плями плісняви ​​на свіжих шпалерах.

– Катю, я все розумію, – Лєнка м’ялася в коридорі, смикаючи рукав светра, – але Дімка правда проти. Каже, у нас і так місця мало.

Катя стояла біля вікна, дивлячись на сірий двір унизу. Три ворони билися за черствий батон, який хтось викинув з вікна. Дуже символічно.

– Та гаразд, я все розумію, – вона намагалася посміхнутися. – Дякую, що хоч ці дні дала притулок.

Вийшовши на вулицю з рюкзаком та пакетом, Катя вперше по-справжньому злякалася. У кишені – на кілька проїздів у метро вистачить. І все.

Вперше в житті вона зрозуміла, що означає бути по-справжньому одній. Без маминої кредитки, без теплої квартири, без впевненості у завтрашньому дні.

– Гей, руда! Катько, це ти?

Вона обернулася на знайомий голос. Максим. Вони навчалися разом у школі, а потім він кудись зник. Начебто в коледж вступив.

– Привіт, – Катя машинально смикнула куртку, намагаючись приховати вже помітний живіт.

– Сто років тебе не бачив! Як життя? – Він осікся, помітивши її пакети. – Ти що, переїжджаєш?

Катя хотіла збрехати щось про ремонт, але раптово заплакала. Прямо посеред вулиці, розмазуючи туш по щоках. Максим розгублено озирався на всі боки, потім незручно обійняв її за плечі.

– Так, ходімо. Тут кафешка за рогом, я там працюю. Зігрієшся хоч.

За пів години, сидячи за дальнім столиком з кухлем гарячого какао, Катя розповіла йому все. Про сварку з мамою, про своє цікаве положення, про те, як страшно їй тепер.

– А батько дитини? – обережно спитав Максим.

Катя гірко посміхнулася:

– Злився, як тільки дізнався. Сказав, що це не є його проблемою.

Максим помовчав, постукуючи пальцями по столу.

– Знаєш, нам якраз офіціантка потрібна. На пів ставки для початку. Якщо хочеш…

– Правда? – Катя навіть підвелася. – А в моєму положенні беруть?

– Я менеджер залу, – підморгнув він. – Щось придумаємо. Тільки робота – реальна робота, а не просто так.

Наступного дня Катя вийшла на зміну. Надвечір гули ноги, спина нила, а один відвідувач облив її кавою. Але, коли вона перерахувала перші зароблені чайові, на душі стало тепліше.

Лєнка зглянулася, і дозволила пожити ще тиждень, доки Катя не отримає першої зарплати. А потім їй пощастило – знайшлась кімната в комуналці.

Маленька, з облупленими шпалерами, та скрипучим ліжком, але жити можна. Сусідка, баба Ніна, виявилася суворою, але справедливою:

– Значить так, дівчино. Жодних гулянок, об одинадцятій, хату зачиняю. Але, якщо що по-жіночому треба – заходь, чаєм напою.

Якось Катя випадково почула, як баба Ніна говорить телефоном:

– Так, Ірино Михайлівно, жива-здорова ваша донька. Працює, намагається. У положенні вона, так … Ні-ні, не скажу, що ви дзвонили.

Увечері того ж дня, розбираючи коробки в коморі, Катя натрапила на старе дитяче ліжечко. Дерев’яне, міцне, тільки фарба облупилася.

– Візьми, – кивнула баба Ніна, спіймавши її погляд. – Моя онука вже виросла. Підфарбуєш – як нове буде.

Катя притягла ліжечко у свою кімнату. Три вечори натирала його від пилу, шкурила, фарбувала в ніжно-жовтий колір. Уявляла, як вкладатиме туди свого малюка. Чомусь їй здавалося, що буде хлопчик.

Робота в кафе виявилася важчою, ніж вона думала. Особливо, коли живіт став дуже помітним. Відвідувачі косилися. Але Максим був на її боці:

– Не звертай уваги. Ти хороший працівник, а решта – не має значення.

Якось вона помітила в залі маму. Та сиділа в кутку, з філіжанкою кави, що охолола, і крадькома спостерігала за дочкою. Катя вдала, що не помітила. Але того вечора довго плакала в подушку.

Минали тижні. Катя навчилася заощаджувати, планувати бюджет, готувати прості страви. Живіт ріс, і щоразу, відчуваючи ворушіння малюка, вона думала про маму. Згадувала, як та співала їй колискові, лікувала застуди, допомагала робити уроки.

– Знаєш, – сказала якось баба Ніна, – гордість – штука гарна. Але іноді треба вміти й першою руку простягнути.

Катя промовчала. Але того ж вечора дістала телефон, щоб набрати такий знайомий номер, але чомусь не наважилася – гордість не дозволила.

А наступного дня вона знепритомніла посеред зміни. Гуркіт розбитого посуду, перелякані крики відвідувачів, і темрява…

У лікарняній палаті пахло хлоркою та кислим запахом ліків. Катя моргнула, намагаючись сфокусувати погляд на білій стелі. Поруч пищав якийсь прилад.

– Отямилася? Ну слава богу! – сполошилася медсестра. – Лежіть, лежите. Зараз лікар підійде.

– Дитина… – Катя інстинктивно схопилася за живіт.

– З малюком усе гаразд, – заспокоїла медсестра. – Але вам потрібний спокій. Сильне виснаження, тиск скаче. Так і до передчасної появи дитини недалеко.

У коридорі почулися швидкі кроки. Знайомі кроки. Цок-цок підборів по лінолеуму.

– Катя! – Ірина влетіла в палату, розпатлана, з почервонілими очима. – Доню!

Вона рвонулася до ліжка, але зупинилася на півдорозі, наче налетівши на невидиму стіну. Їхні погляди зустрілися.

– Мамо, – голос Каті здригнувся. – Ти як тут?

– Максим подзвонив, – Ірина нервово смикала ремінець сумки.

Повисла незграбна тиша. Медсестра тактовно вийшла, прикривши двері.

– Я… – почали вони одночасно, й одночасно замовчали.

– Вибач мені, – Катя відчула, як по щоках потекли сльози. – Я була такою недолугою. Думала, що все знаю, що впораюся…

Ірина опустилася на край ліжка:

– І мені вибач. Не треба було тебе виганяти. Я щодня місця собі не знаходила.

– Знаю, – Катя слабко посміхнулася. – Баба Ніна промовилася про твої дзвінки.

Ірина нарешті наважилася, й обійняла дочку. Від знайомого запаху маминих парфумів защеміло серце.

– Я так боялася, що з тобою щось станеться, – прошепотіла Ірина. – Стежила здалеку, місця собі не знаходила.

– А я щодня хотіла зателефонувати. Але гордість не дозволяла.

– Уся в мене, – Ірина невесело посміхнулася. – Вперта.

У цей момент малюк сильно штовхнувся. Катя охнула, і машинально взяла мамину руку, та притиснула до живота:

– Відчуваєш? Він часто так…

– Він? – Ірина завмерла, відчуваючи рух під долонею. – Значить, онук буде?

– УЗД показало. Тільки я ще ім’я не підібрала.

– У мене є одна ідея, – Ірина посміхнулася крізь сльози. – Пам’ятаєш, твій дідусь…

Вони проговорили до вечора. Про минуле та майбутнє, про страхи та надії. Коли прийшов лікар, то суворо подивився на відвідувачку, але, побачивши їх задоволені обличчя, тільки махнув рукою:

– Ще п’ять хвилин, не більше.

– Мамо, – Катя зам’ялася. – Можна я додому повернусь? Я працюватиму, чесно. Максим обіцяв графік зручний зробити…

– Дурненька, – Ірина погладила дочку по голові. – Звичайно, повертайся. Тільки обіцяй, що більше жодних секретів.

…За місяць вони разом фарбували дитячу. Те саме ліжечко від баби Ніни поставили біля вікна, Ірина пошила для нього балдахін.

Катя продовжувала працювати, але тепер лише вдень, і не більше чотирьох годин. А вечорами вони сиділи на кухні, пили чай і планували.

– Знаєш, – сказала якось Катя, розглядаючи своє відображення у вікні, – я тільки зараз зрозуміла, як тобі було. Одній, з маленькою дитиною.

Ірина обняла дочку за плечі:

– Головне, що ми тепер разом. Впораємося.

За вікном йшов дощ, як у той вечір, коли все почалося. Але тепер його стукіт по карнизу здавався колисковим.

Усусідній кімнаті тихо працював телевізор, на плиті закипав чайник, а на холодильнику, поруч із старою фотографією маленької Каті, з’явився знімок УЗД – перша фотографія її сина.

Вони мовчали, але це була затишна мовчанка двох людей, що пройшли через бурю, і знайшли шлях один до одного. Попереду було багато труднощів, але тепер вони точно знали – разом упораються з усім.

КІНЕЦЬ.