– Вероніко, не ображайся, але ти глянь на себе. Ти ж виглядаєш, мов щойно виповзла з контейнера для гуманітарної допомоги. Чим ти думаєш, коли це вдягаєш?, – звернулася я до дочки.

– Мамо, я думаю про те, як мені зручно. І, чесно, мені байдуже, що скажуть люди.

Мені сорок три, живу в Івано-Франківську і маю двох дітей. Старша донька Вероніка, їй шістнадцять, а молодший син Марко, йому лише дев’ять.

Мій чоловік Степан працює в сусідньому місті, тому щодня добирається до роботи маршруткою і повертається додому пізно ввечері. У нас звичайна сім’я, ми ніколи не вважали себе надто вибагливими в стилі, але останнім часом мої нерви на межі.

Почну спочатку. Вероніка з дитинства була дуже артистичною. Вона ходила на балет, співала в хорі, обожнювала різноманітні гуртки, грала на сопілці (а кілька місяців навіть хотіла освоїти цимбали).

Одягалася в усе рожеве, блискуче, зі стразами й паєтками, ніколи не відмовлялася від яскравих речей. Пам’ятаю, як десь у другому класі вона стояла на сцені з рожевими крильцями метелика і мала вигляд найщасливішої дитини світу.

Проте все змінилося, коли вона вступила до гімназії. Вона й досі залишається відмінницею, хоча з’явилися нові дивні інтереси. Вдома все ще може виконати ідеальне піруетне обертання, але виглядає так, ніби зараз піде не на репетицію балету, а на розкопки якогось підвалу.

Навіть Степан, який зазвичай не втручається в одяг дітей, кілька разів намагався сказати їй, аби вона вдягнула щось пристойніше. Але це тільки дало зворотний ефект.

Коли Вероніка приносить додому нові елементи свого гардероба, я мимоволі ловлю себе на думці, що це нагадує речі, які люди зазвичай складають у мішки для благодійних фондів.

Штани з величезними дірками, геть подерті, сорочки, на яких написано щось дивними літерами, і які вона ще й комбінує з пальтом радянських часів, десь викопаним на горищі бабусі. Сама вона ці луки називає унікальними і геніальними. Я ніяк не можу погодитися з цим.

Недавно стався кумедний (хоч і водночас сумний) випадок. Я якраз виставляла сушитися випрані речі на балконі, коли побачила, як Вероніка підходить до нашого сусіда пана Дмитра. Він уже в літах, тож не дуже добре розрізняє молодих людей, особливо якщо вони сховалися під дивну шапку чи капюшон.

Вероніка намагалася зайти в під’їзд, але він почав махати руками і щось кричати, бо подумав, що вона безпритульна. Навіть не хотів двері відчиняти. А вона стоїть з рюкзаком, у тих своїх розтягнутих светрах і величезних чоботях, і дивиться на нього з таким виглядом, ніби це найзвичайнісінька ситуація у світі. Врешті вона покликала мене з балкона:

– Мамо, розкажи сусідові, що я не збираюся ночувати в його підвалі, мені просто треба до квартири!

Коли я спустилася, пан Дмитро нервово пояснив, що недавно якісь невідомі хлопці нишпорили по під’їзду, і він, мовляв, переплутав нашу доньку з тими підозрілими гостями. Він відчинив двері, перепросив, але трохи покрутив пальцем біля скроні, ніби натякаючи, що моя дитина вдягається дуже дивно. Я тоді ледь не провалилася крізь землю від сорому.

Останньою краплею стало те, що Вероніка почала одягати якусь величезну шубу, яка належала покійній бабусі Степана. Тільки уявіть собі: сіра, потерта часом, з довгим ворсом, яка виглядає так, ніби її витягли зі старого комода. А донька називає це арт-луком. Додає, що це модний вінтаж, і цитує наших знайомих стилістів:

– Мамо, повір, це унікальна, авторська річ. Еко-напрямок, вдруге використана шуба – це ж мрія сучасних підлітків.

Я мовчу, кручусь біля неї, пропоную хоча б спробувати щось акуратніше. А вона дивиться на мене співчутливо, ніби каже: от я – носій нового мистецтва, а ти просто не розумієш.

І знаєте, що найдивніше? Їй ніби не соромно в такому вигляді сідати в маршрутку, іти в магазин чи на якісь тренування. Раніше вона грала в шкільному оркестрі, тепер відвідує театр імпровізації, де, як вона розповідає, одяг – це форма вираження емоцій. Можливо, десь у цьому є сенс. Може, вона справді через одяг показує щось, чого ми не розуміємо.

Але я ж хочу, щоб мою дитину сприймали нормально. Бо коли всі навколо дивляться, мовляв, що це за чудернацький стиль, мені стає не по собі. Я хвилююся, чи вона не стане об’єктом насмішок або булінгу.

І так, звісно, переживаю, що інші батьки будуть думати, ніби ми занедбали власну дитину. Суспільство часто судить за зовнішнім виглядом. Та й мені, якщо відверто, дуже незвично бачити її такою. Наче усі ті сукні й дівчачий блиск зовсім зникли з нашого життя.

Утім, є один промінчик надії – недавно я побачила, як її проводжав додому якийсь хлопець. Виглядав цілком нормально, принаймні на тлі Вероніки.

Він носить чорні штани, просту кофту, спортивний рюкзак. Вони йшли, тримаючись за руки. Не приховую, що в глибині душі зраділа, бо, можливо, кохання здатне трохи згладити крайнощі її підліткового стилю.

І, уявіть собі, наступного ранку вона попросила позичити мою звичайну шапку, а не ту свою шубу з бабусиної колекції. Для мене це був маленький прорив, хоч я й не подала вигляду. Спокійно дала їй шапку, а в душі тримала кулаки.

Тепер я вже не впевнена, чи правильно роблю, коли постійно критикую її вигляд. Може, так я ще більше штовхаю дитину у протилежний бік.

Може, саме час дозволити їй самовиражатися, хай навіть таким дивним способом. Але мені справді соромно, коли оточення дивиться на нас, немов ми з різних планет. Хочеться, щоб моя донька водночас залишалася собою, і щоб навколо не виникали незручні ситуації. Та як це поєднати, досі не знаю.

Поставлю питання вам, дорогі читачі. Як знайти компроміс, коли дитина обирає стиль одягу, що різко відрізняється від загальноприйнятого, і, зізнаюся, від вашого розуміння краси?

Чи варто втручатися, наполягати на своєму, чи, навпаки, треба дати простір для самовираження і зберегти дружні стосунки? Чи сором – це той ключовий фактор, на який узагалі не варто зважати?

Мені цікаво почути ваші думки та обговорити, як поводитися, щоб не відштовхнути дитину, але водночас не кидати на поталу осудливим поглядам суспільства.

Як ви вчинили б на моєму місці і що порадили б моїй Вероніці? Буду вдячна за будь-який досвід чи пораду, бо наша історія тільки починається, а мені дуже потрібна підтримка і нові ідеї.

Поділіться своїми роздумами, чи знайомі вам такі ситуації, та як із ними боротися, або, можливо, не боротися зовсім. Маю надію, що знайду відповіді разом із вами.

Джерело