Поки Нестор незграбно кидав у велику сумку свої речі, а просто погладжувала свій животик, в якому тільки-тільки зародилось нове життя і мовчала.

Всередині мене був водоспад сліз, але на зовні і сльоза не вийшла. Я мужньо спостерігала за його рухами, а потім таки не стрималася і тихо сказала: “Нестора, я при надії”. Я до останнього надіялася, що хоч дитинка його зупинить.

– Ти це серйозно, Несторе? Ти хочеш залишити мене зараз, коли я…

– Оленко, я не можу більше жити у брехні. Я не кохаю тебе так, як ти заслуговуєш.

Я отетеріла. У цю мить світ ніби втратив фарби. Гостре відчуття порожнечі заповнило мене зсередини. Ми сиділи в нашій маленькій, але затишній квартирі, де ще кілька хвилин тому я планувала, як розповім йому про дитину. Але тепер ці слова застрягли в горлі.

Мій Нестор. Той, кого я любила понад усе. Той, хто ночами шепотів мені про спільне майбутнє. І ось він переді мною – не мій. Чужий.

– Чому зараз? – запитала я нарешті, намагаючись зберегти спокій, хоч голос видавав усе.

Він опустив очі. Мовчання. Це найгірше. Яке ще може бути пояснення, крім іншої жінки? А я сиджу тут, уночі, у нашій квартирі, де кожен куточок наповнений спогадами, і не можу зрозуміти: коли все зламалося?

Я знала, що ми не були ідеальними. Було багато сварок, розмов про те, що треба змінитися, підлаштуватися, поступитися. Але я вірила, що кохання може все подолати. Очевидно, що ні.

– Є інша? – питаю, затамувавши подих.

Його мовчання – моя відповідь.

Я сміюся. Не знаю, чому. Може, від важкості. Може, від безсилля.

– Я чекаю дитину, Несторе, – кажу тихо.

Тепер мовчить він. Дивиться на мене, ніби щось намагається зрозуміти, ніби вирішує, чи зручно це для нього.

– Я не знав…

– І що тепер? – питаю я. – Це щось змінює?

Я бачу, як у нього здригається щелепа. Він бореться із собою. Але я вже знаю відповідь.

– Вибач, – говорить він. – Я не можу залишитися.

Ось і все. Усі ці роки – і лише одне “вибач”.

Я стою біля дверей і дивлюся, як він збирає речі. Він не кричить, не ламає, не виправдовується. Він просто йде.

Коли двері за ним зачиняються, я сідаю на підлогу і слухаю тишу. Вона гучна. Вона огортає мене, мов ковдра.

Я розумію, що відсьогодні я одна. Але чи справді це так погано?

Ранок приносить нові думки. Можливо, я вільна? Можливо, саме зараз, вперше за довгий час, я можу жити не для когось, а для себе? Чи потрібен мені чоловік, який тікає у найважливіший момент мого життя?

Що думаєте ви? Чи варто намагатися зберегти стосунки, коли одна сторона більше не бореться?

Джерело