В Матвійка був день народження. Серед запрошених була і свекруха. Прийшла Ольга Яківна трішки розгублена. Вона швиденько роззулася і закинула чоботи в тумбочку біля порогу.

Мене це здивувало, бо раніше свекруха так не робила. Але я була зайнята приготуванням страв, тому відпустила цю ситуацію. Але прозріння прийшло, як тільки  я помітила на нашій плитці сліди від її мокрих шкарпеток.

– Ну приїхали!, – сказала я роздратовано чоловіку. – Я ж тиждень тому мамі купила чоботи на базарі! Але вони “відчалили” до Віри, сестри чоловіка.

– Я більше ні копійки не дам! – вигукнула я, грюкнувши рукою по столу. – Мироне, скільки разів це ще буде повторюватися? Я купую чоботи для твоєї мами, а вона їх Вірі віддає! Якась круговерть грошей і благодійності, в якій моя доброта розчиняється безслідно!

Мирон важко зітхнув і потер обличчя долонями. Він не любив конфліктів, особливо коли вони стосувалися його матері. Але ж це вже було не вперше!

– Наталю, мамі шкода Віру, вона вважає, що їй важче…

– Важче? – я аж підскочила.

– Віра сама собі таке життя зробила! І її співмешканець такий самий! А твоя мама, замість того, щоб хоча б трохи подбати про себе, знову все їй віддає! Ти бачив, у чому вона прийшла на день народження Матвійка? Знову в тих старих, протертих до дір чоботах! А нові чоботи – де?

Я знала відповідь. Віра, мабуть, давно вже топче їх по своїх незрозумілих доріжках, а свекруха знову ходить по снігу в старих.

З Мироном ми разом вже десять років. І десять років я спостерігаю цей безкінечний потік допомоги Вірі. Ми створили свій квітковий бізнес з нуля, працювали пліч-о-пліч. Живемо у трикімнатній квартирі в новобудові, маємо дачу, де ростуть цибулька й петрушка, їздимо на море раз на рік.

Моєму чоловіку довелося працювати вдвічі більше, щоб вирватися з тієї бідності, в якій він ріс. Але його мати досі мислить, ніби всіх ресурсів на світі має вистачати лише на Віру.

Я не раз допомагала свекрусі. Гроші на ремонт – Віра. Допомога з продуктами – Віра. Гроші на зимове пальто – знову вона. А тепер навіть коли я купую конкретно взуття для неї, вони зникають у руках сестри Мирона. І знаєте що? Виявляється, у них однаковий розмір ноги. Ідеально, правда?

Того дня, коли свекруха прийшла на день народження нашого сина, я вже знала, що буде щось не так. Вона зайшла, швидко роззулася, буквально запхала взуття в тумбу для взуття і з посмішкою побігла до онука. Я спочатку навіть не звернула уваги, але коли побачила на паркеті мокрі сліди, зрозуміла – вона прийшла у старому взутті.

Я сіла за стіл і поклала голову на руки. Я справді не знала, що ще зробити. Я більше не можу грати в цей театр благодійності. Мирон мовчки сів поруч.

– Наталю, я розумію, що ти злишся. Але це моя мама. Я не можу їй наказати.

– Я не хочу наказувати, – відповіла я тихо. – Я просто не хочу більше відчувати себе дивакуватою. Я ж не для того купувала ці чоботи. Це остання крапля.

– То що ти пропонуєш?

Я підняла голову і подивилася чоловікові прямо в очі.

– Я більше не дам їй ні копійки.

Мирон нічого не відповів. Він просто кивнув. І я зрозуміла, що він також втомився від цієї ситуації.

Через кілька днів ми знову поїхали в село. Свекруха зустріла нас, як завжди, привітною посмішкою і пиріжками. Ми говорили про Матвійка, про роботу, про життя. Але в якийсь момент я подивилася на її ноги. Старі, зношені шкарпетки і такі ж капці.

– Мамо, де ті чоботи, що я тобі купила? – запитала я прямо.

Свекруха ніяково знизала плечима.

– Наталю, ну що ти… Вірі вони більше потрібні…

– А вам? – я не здавалася.

Вона подивилася на мене, як дитина, яку впіймали на пустощах. І тоді я сказала головне.

– Мамо, більше не буде ні грошей, ні подарунків. Я вас поважаю, але більше не гратиму в цю гру. Якщо вам справді щось потрібно – скажіть. Але на Віру я більше нічого давати не буду.

Вона мовчала. Мирон теж мовчав. А я вперше за багато років відчула полегшення. Я знала, що це буде важко. Але тепер я нарешті встановила межі.

Дорогою додому Мирон узяв мене за руку.

– Я горджуся тобою.

Я зітхнула. Можливо, це справді був єдиний правильний крок. Бо інколи турбота – це не просто давати. Це вміти сказати “досить”.

Джерело