– Ганно, Ганно, йди сюди швидше, – Зінаїда оперлася руками об хвіртку, намагаючись віддихатися.

– Хто за тобою гнався? – розсміялася Ганна, витираючи мокрі руки об край фартуха.

– Ой, та ти й не переодяглася навіть, міська вся! Що сталося? – Запитала вже серйозніше.

– Не томи!

– Ох, і не питай, Ганно! Зараз розповім. А ти б краще присіла на лаву, ходімо на подвір’я, теж присяду, бо серце прихопило. І водички принеси, якщо не важко, спека, порятунку немає.

Зінаїда дістала з кишені спідниці носову хустку, і витерла чоло від крапельок, що проступили.

Ганна зникла за дверима, і невдовзі повернулася з ковшем холодної води. Зіна напилася, втерла рота, і подивилася на сусідку дивним поглядом.

– Загалом так, – ляснула Зіна себе по колінах, – звістку тобі, подруго, неприємну я принесла, тільки страчувати мене не треба. Не моя в тому вина, але не можу мовчати.

– Та що таке? – Ганна починала хвилюватися.

– Чи не з Катькою що сталося?

Вона розстебнула верхній ґудзик на халаті, й відтягла край.

– Та ні, – махнула Зіна рукою, – Катьці я твоїй гостинці всі передала, вона чаєм мене напоїла. У квартирі затишно, гарненько, сама вона доглянута вся, прямо, хоч заміж видавай!

– Тіпун тобі на язик, – відмахнулась Ганна, – нехай диплом спершу отримає. Заміж, – сказала вона. – Чого ж тоді лякаєш так, якщо з дитиною все гаразд, чого мені турбуватися? Чи нашу ферму продають?

– Ходили розмови з весни, що міські люди хочуть ферму викупити, на її місці будівництво якесь розпочати, і це лякало місцевих мешканців.

– Ось чого не знаю, того не скажу, – кивнула Зіна, і продовжила, – гаразд, нудити не буду, просто не знаю, як тобі сказати.

– Скажи, як є! – Ганна починала нервувати через дивну поведінку Зінаїди.

– Ну добре, так і скажу, – Зіна ніби намагалася приховати посмішку, і Ганні здалося, що вона збирається її розіграти.

– Що? – Ганна навіть підвелася, – ну й жарти в тебе, Зін, навіть подумати не могла, що ти здатна на таке.

– Які там вже жарти, – Зінаїда намагалася зробити обличчя простіше, але в неї не виходило. – Приїхала коханка твого Івана з хлопчиком, рік – два на вигляд, до тебе йти боїться.

– Ти що несеш? Зін, я ж тебе зараз огрію чимось!

– Мене за що? Ти йди, он її огрій, якщо бажання таке маєш, або Ваньку свого, як повернеться.

– Ти можеш до ладу пояснити? Начебто не перше квітня, ти навіщо тут дурниці городиш?

– Та нічого я не городжу, – ображено пирхнула Зіна, – за що купила, за те й продаю. В автобусі пані їхала з міста, ну ця сама, з хлопчиськом.

– Років тридцять їй на вигляд, красуня, і струнка така, і одягнена пристойно. Ну, я дивлюся – не місцева, жодного разу не бачила її у селі. Я й підсіла ближче.

– Хлопчик саме закапризував, води просив, а в неї не виявилося, ну я пляшку свою дала, напився він, та й заснув у неї на руках. А я й питаю, до кого їдете в наші краї?

– Вона тоді ім’я твого Ваньки називає, та питає, чи знаю його. Я, значить, задумалася – чи племінниця його Ірка змінилася так. Запитала – Іра, це ти? Ні, – каже, – я Світлана.

– Ну, слово за слово, то я з неї й вивудила все. А як сказала, що Івана вдома немає, з моїм поїхав на рибалку, завтра надвечір повернуться, тільки дружина його вдома, вона в сльози.

– Я, каже, не знала, що одружитися він встиг. А я їй, – та як же встиг, він одружений вже багато років, а вона, уявляєш, що?! Каже, він мене запевняв, що вдівець. Це ж треба! Ні сорому, ні совісті!

– Зін, ти якусь маячню несеш, – узялася в боки Ганна, піднявшись з лавки, – а ну, дихни!

– Ще чого надумала, – образилася Зінаїда, – адже знаєш, що я ні-ні.

– Знаю, тому й підозріло це все. Я ось ні слову повірити не можу.

– Ну не віриш, сама її розпитай. Каже, вона з тих країв, куди Іван їздить на вахту. Я їй будинок твій показала, та вона йти не наважилася, реве білугою.

– Ну я і запропонувала їй з дитиною у мене посидіти, на подвір’ї, сама до тебе в розвідку прибігла. Що їй передати?

– Скажи, нехай приходить, не з’їм її. Поговоримо, подумаємо. Може, помилка якась.

– Ой, Ганно, ну й наївна ж ти. Яка може бути помилка, якщо дитя на Ваню твого схоже, – сказала і примружилася. – А якщо правда, що ти робитимеш? Патли їй видереш?

– Що за дурниці, – сказала голосно Ганна, а потім уже тихіше додала, – спочатку треба розібратися, а потім… Якщо раптом це правдою виявиться, нехай Ваня сам вирішує з нею проблеми, а я його будь-яке рішення прийму.

– Ти що це, чи серйозно? І просто так залишиш це все?

– Ну, чубитись точно я не збираюся, і чіплятися за чоловіка, якщо він вибере іншу, теж не стану. Іди, Зіна, скажи їй, щоб прийшла. Дитина голодна, напевно, неблизький шлях подолати довелося.

– Ну ти, Ганно, мене дивуєш. – Сказала Зіна і, похитавши багатозначно головою, поспішила до хвіртки.

Ганна опустилася на лавочку під вікном, і замислилась. Вони з Іваном жили душа в душу багато років. Дітей, щоправда, довго не було. Лише через десять років після весілля дитина з’явилася.

Доньку єдину виростили, в місто вчитися відправили, а щоб гуртожитками не довелося мотатися, купили їй квартиру. Іван працював вахтами, Ганна займалася господарством, яке у них чималеньке було.

Багато хто заздрив їхній родині. Чоловік у Ганни був працьовитим, непитущим, товариським мужиком!

Жодне гуляння без нього не обходилося. Він і на гармонії зіграє, і заспіває, хоч і не пив. Їх з Ганною запрошували й на весілля, і на ювілеї, у кожному будинку були бажаними гостями.

І приводу для ревнощів їй Ваня не давав. Що тепер сталося? Невже Зіна правду розповіла. Ганна хотіла розігнати всі ці думки, але вони роїлися в голові, наче настирливі мухи.

Вийшла заміж Ганна за Івана одразу після школи. Він був старшим на три роки, але на випускний до Ганни прийшов.

У розпал танців, після опівночі, вони втекли зі школи, а коли випускники пішли до річки зустрічати світанок, Ганна та Ваня сховалися на сіннику.

Додому Ганна прийшла сама не своя, а вже ближче до обіду Іван з’явився в її хату зі сватами. Весілля закотили пишне, гуляло все село, і всі були впевнені, що ця пара проживе разом увесь вік.

Так вони один одному підходили. Ганна й сама не сумнівалася, що будуть разом із чоловіком і в біді, і в радості, і ніколи один одного не обдурять. Вона завжди душею була з Іваном.

Коли він був на вахті, або на риболовлі, вона відчувала, що з ним відбувається. Якось він вирушив узимку до річки один, не міг жити без риболовлі.

Ганна готувала обід, коли відчула серцем, що чоловіку допомога терміново потрібна. Зняла з плити каструлю, одягла кожушок, чоботи, і бігти. І не помилилась.

Крига навколо лунки лопнула, і Іван опинився по груди у воді, ледве за лід тримався, вибратися не міг. Ще б не багато, і не стало б Івана.

Ганна на лід упала, доповзла до чоловіка, руку простягла, абияк врятувала його. А якби він зраджував, та їй би одразу це все прийшло на серце. Ні, тут якась помилка.

З думок висмикнув тягучий скрип хвіртки. Ганна стояла, мов укопана. До неї прямувала Зіна, підштовхуючи молоду незнайомку, яка притискала до себе маленького хлопчика.

Ганна справедливо оцінила, що подібності між хлопчиком та її чоловіком зовсім ніякої немає, звідки тільки Зіні це здалося?!

– Ну ось, Ганно, знайомся, це Свє-єта, – підморгнувши, сказала сусідка, й обернулася до Світлани, – а це Ганна Віталіївна, дружина Івана. Як бачите, жива, здорова, і дай їй Бог ще багато років так прожити!

Світлана стояла з низько опущеною головою, її щоки були залиті густим рум’янцем. Малюк почав вередувати. Світлана покашляла, щоб прочистити горло, і сказала охриплим від хвилювання голосом:

– Добридень! Вибачте, я нічого не знала.

Ганна мовчки кивнула, і сухо промовила:

– Ходімо до хати, дитина їсти, мабуть, хоче.

Зінаїда здивовано підняла брови й мімікою показала, мовляв, чи збожеволіла, в хату навіщо? Винесла б на вулицю їм їжу, та й годі, але Ганна, теж мімікою дала зрозуміти, що сама розбереться.

Світлана несміливо пройшла за господаркою і, зупинившись на порозі, тихо сказала:

– Ви мені вибачте, будь ласка, я насправді не знала, що Ваня одружений. Але ми зараз трохи відпочинемо, та назад поїдемо.

– Ну ні, поки питання з Іваном не вирішимо, нікуди ви не поїдете. Я хочу зрозуміти, як так сталося, що він свою дружину поховав, а ось синочка покинув.

– Та ні, – похитала Свєта головою, – він не кидав Микитку, він не знав про нього.

– Але, як же так? – не зрозуміла Ганна Віталіївна.

– Я в крамниці продавчинею працювала, Іван частенько забігав, для всієї бригади купував щось до чаю, тютюн, пінне іноді. Там ми й познайомились.

– Потім він почав до мене вечорами заглядати, ночувати залишався. А я про нього лише ім’я знала та прізвище, ще назву села.

– Тому, коли він зник, мовчки, по-англійськи, я навіть думати не могла, щоб його шукати. Вирішила так – кинув, то гаразд. Навіть коли дізналася, що в положенні, то не шкодувала ні про що.

– Вік уже такий, що хотілося малюка для себе. А тепер виникли труднощі в нас. Крамниця наша зачинилася, я без роботи залишилася, навіть на дрова з вугіллям грошей немає.

– Потикалася я пів року, подумала, та й вирішила, що час би Вані й про сина дізнатися. Може, допоміг би хоч чим. Мій однокласник колишній – дільничний наш, ось він мені адресу Вані роздобув, і грошей на дорогу позичив.

– Ну що ж, завтра приїде Іван, і все обговоримо.

Ганна мовчки розлила по тарілках суп, який на той час зігрівся на плиті, й вказала гості на санвузол.

– Там можете вмитися, і за стіл сідайте.

Жінка вдячно кивнула і, повернувшись із сином із ванної, обережно присіла за стіл, поглядаючи на Ганну, а та дивилася мовчки у вікно і не знала, як їй дочекатися завтрашнього вечора.

Вона постелила несподіваним гостям у кімнаті Каті, а сама всю ніч просиділа на кухні біля вікна, розмірковуючи та зважуючи все, що вдалося дізнатися про життя чоловіка поза сім’єю.

Звичайно, не хотілося вірити, що Іван здатний на зраду, але Світлана хіба б брехала.

Коли Іван повернувся, Ганна вийшла до воріт, спопеляючи його поглядом. Цей погляд дружини він знав, і поспішив до неї назустріч.

– Ганнусю, що трапилося? На тобі немає обличчя. Чому ти дивишся на мене, мов чужа? Говори, я бачу, що не все гаразд.

– Так, ти бачиш! А ось чому ж я не бачила стільки років твоєї фальші? Вірила тобі так сліпо, що самій тепер гидко.

– Та що сталося за дві доби? – з тривогою дивився на неї Іван.

– Коханка твоя приїхала, та з сином! Вань, тобі не соромно було мені в очі дивитись, коли ти від неї додому повертався?

– Який син? – посміхнувся Іван.

– Той, про якого ти поки не знаєш, а ось ходімо, саме і познайомишся.

– Жарт такий, так, Ань? Я нічого не розумію.

– Зараз зрозумієш, коли зі Світланою своєю зустрінешся.

– З якою такою Світланою? – здивувався Іван, а в Ганни серце стислося. Раптом, все ж таки помилка.

Зайшовши в будинок, Іван забарився і подивився на Ганну з запитанням в очах.

– Це хто? – спитав він напівпошепки, і Ганна вигнула брови.

– Світлана! І ваш із нею син!

Світлана теж дивилася на Івана, ніби вперше його бачила, кивнувши несміливо на знак вітання.

– Що ж ви навіть не обійметеся? – З іронією сказала Ганна, коли пауза затяглася.

– Ганно, ти що, насправді? Я знати не знаю цієї жінки!

Світлана тільки тепер стрепенулась.

– А це…

– Що ж ти, Світлано, не впізнаєш Івана? Невже так змінився за такий короткий термін?

– То це… Це не Іван, – сказала, і щоки її знову почервоніли.

– А хто ж це, як не Іван? – Запитала Ганна, а на задвірках свідомості вже миготіли радісні іскорки «відбулася помилка»!

– Ну, я не знаю цього чоловіка, це не мій Іван, хоча, його я бачила, мабуть, разів зо два в крамниці, – останні слова сказала з якимось полегшенням, сподіваючись, що її Іван виявиться вільний від сімейних зв’язків.

– Як же таке сталося? – спитала Ганна, ні до кого не звертаючись, ніби в порожнечу.

– Я не знаю. – Світлана знизала плечима, – може, у вас у селі ще один Іван Нікишин є? Який вахтами працює.

– Та ні, один я тут, – сказав Іван і додав, – а от хто теж вахтами працює, нам добре відомо і, здається, я почав розуміти, хто моїм ім’ям свої грішки прикрити намагався.

– Хто? – Запитала Ганна, і сама відповіла на своє запитання, – Микола?!

– Микола, Микола! – кивнув Іван, – а я все думав, куди він шурхає ночами, і мовчав, як партизан!

– Микола? – Незрозуміло запитала Світлана.

– Микола, – підтвердила Ганна, – чоловік тієї самої жінки, Зіни, яка вас з Микитою до мене привела.

Світлана присіла на стілець, і опустила на руки обличчя.

– Що мені робити тепер? Навіщо він так?

– А це краще в нього спитати, – сказав Іван, – сходжу за ним, нехай порозуміється, для чого під чужим ім’ям ховався. Хоча, зрозуміло навіщо, знаючи його Зінаїду!

Але не встиг Іван вийти за двері, як до них постукали і, не чекаючи відповіді, до будинку буквально ввалився Микола. Світлана підвелася.

– Іван? Чи таки Микола? – Запитала вона. – Але в будь-якому разі, тепер я бачу, що це ти.

– Христом Богом благаю, – заговорив Микола, озираючись на двері. – Моя гримза мені все розповіла, і може зараз слідом прибігти, ви вже не видайте мене.

– Світлано, я тобі ось, грошей дам, ти їдь назад, дров купи, тут багато, вам надовго вистачить, а я на вахту як приїду, одразу до вас із сином прийду, і ми обговоримо все. Ось тільки Зінаїді знати не треба, я прошу вас.

– Ти, Миколо, вважаєш, що це нормально? – Підвищила голос Ганна. – Вже все село сміється над нами, а твоя Зінаїда, як королевна поводиться.

– Я обіцяю, всі дізнаються про все, але тільки не зараз, прошу вас. Гад я, знаю, але ви знаєте Зінку. Як від такої не загуляєш.

– Я коли зрозумів, що одружитися зі Світланою не зможу, тільки долю їй покалічу, якщо на корені не припиню всі стосунки, просто вирішив зникнути з її життя. А тепер, коли про сина знаю, обіцяю все виправити, тільки дайте часу небагато.

Він сунув Свєті конверт із грошима, і попросив виїхати з села найближчим рейсом. Сам утік так само швидко, як і сюди прибіг.

– Перепрошую ще раз, що завдала вам стільки неприємностей, – заговорила Світлана, – а коли наступний рейс в місто?

– За годину, – відповіла Ганна, – останній. Тож ще повечеряти встигнете.

– Дякую вам величезне, Ганно Віталіївно, що так добродушно прийняли мене, вважаючи коханкою вашого чоловіка, вашому терпінню можна позаздрити, я обов’язково буду намагатися взяти з вас приклад.

– Та я не звикла просто, не розібравшись, рубати з плеча. Ну, а навіть, якби це виявилося правдою, хіба змогла б я щось змінити? Ні. Тоді навіщо всі ці чвари – нерви берегти варто.

– Це точно, – підтримала Світлана.

Після вечері Ганна поклала в пакет пиріжки, і дала Свєті в дорогу. Вони з Іваном вийшли проводити її з Микиткою до автобуса, а коли поверталися додому, Ганна тримала чоловіка під руку.

– Дивись-но! – вийшла зі свого двору Зіна, – і коханку його допомогла проводити, і під ручку його тримає. Ганно, ти блаженна, не інакше.

– А тобі, як не соромно? – перемикнулася на Івана, – навіть оком не моргне! Ні, мужиків у їжакових рукавицях тримати треба! Інакше у всі тяжкі пускаються.

– Зіно, не суди, та не судима будеш, – сказала спокійно Ганна, і вони з чоловіком повернули у свій провулок.

– Іване, я давно сказати хотіла, і ось привід з’явився, – обережно розпочала розмову Ганна, – може, вистачить тобі вахтами вже їздити.

– Квартиру доньці купили, проживемо своїм господарством, тим більше мені, коли ти у від’їздах, не так вже й легко з усім справлятися.

– Та я вже не раз про це думав. З’їжджу востаннє, тоді і звільнюся.

Повернувшись із останньої вахти, Іван розповів, що Микола слово своє дотримав. Залишився зі Світланою та сином.

І, як Іванові здалося, Микола став мати щасливий вигляд, чого не було ніколи поряд із Зіною. Потрапляти під гарячу руку дружини Микола не хотів, тому все повідомив їй телефоном.

А на розлучення подав документи через інтернет, дітей у шлюбі вони не мали, а майно все він Зіні залишив.

Дізнавшись всю правду про Світлану, Зіна припинила з Ганною навіть вітатись, ніби та була в чомусь винна.

А про Світлану розносила чутки по селу, що вона і страшна, і неохайна, і взагалі, як тільки Микола на неї повівся! Прибіжить назад від такої, інакше не може й бути!

– Вань, а там жінок у вас багато було на роботі? – вперше Ганна насмілилася поставити таке запитання.

– Навіщо ти це питаєш? – Іван дивився на неї з якоюсь образою, – невже після випадку з сусідом станеш ревнувати мене?

– Ти це кинь! Я ніколи не помічав інших. Навіщо? Коли в мене вдома все в достатку. І хіба ти не бачила, коли я повертався, як я сумував без тебе?

Ганна посміхнулася. На душі знову стало легко та спокійно. Ні, Ваня не такий, їй турбуватися не варто!

Її серце не проведеш, бо воно було впевнене – вони дві половинки одного великого і чистого кохання, яке ніколи не закінчується…

КІНЕЦЬ.