Із чоловіком ми розійшлися п’ять років тому. Не скажу, що розставання було безболісним. Я і плакала, і проклинала розлучницю (чоловік пішов до коханки). Синові на той момент було три роки. Спочатку він не розумів, чому тато з нами більше не живе, теж плакав.

Але час лікує. І я, і син заспокоїлися. Тим паче колишній чоловік добре допомагав матеріально, у вихідні забирав сина до себе.

Про те, щоб знову зійтися, мови й не було. Дуже хваткою виявилася моя суперниця, чоловік до неї як прив’язаний. А ще за цей час вона встигла народити йому двох дітей.

Але і мені, здавалося, посміхнулося жіноче щастя. Я зустріла хорошого чоловіка. Сергій працював у пристойній компанії, у нього машина, своя квартира. Дуже серйозний і позитивний. І, головне, не одружений.

У нас був просто феєричний цукерково-букетний період. Сергій дарував мої улюблені троянди, запрошував у дорогі ресторани, говорив ті слова, які хоче чути кожна жінка. Я і розтанула, і знову повірила в кохання.

Сергій знав про мій невдалий шлюб. До того, що в мене є син, ставився спокійно.

Він став приходити до нас у квартиру, і я познайомила його з Данилом. І начебто мій хлопчисько йому сподобався.

Сергій зазначив, що Данило вельми кмітлива і вихована дитина. Для мене його слова були як бальзам на душу.

Думала, що ось-ось і буде в мого сина батько. Нехай не рідний, але постійний, а не недільний. Адже хлопчикові потрібен приклад чоловіка в сім’ї. Сергій мені здавався ідеальним.

А потім у Данила був день народження. Я того дня приготувала смакоти, накрила стіл, запросила його однокласників. Діти весело провели час. А ввечері мав прийти Сергій. Про те, що в мого сина день народження, він знав. І ось він прийшов, як ні в чому не бувало, поцілував мене, вручив черговий букет і на кухню пішов.

А там Данило якраз був, друзі вже розійшлися. Синові ще захотілося тортика після застілля, і він сидів ласував.

– Привіт, – сказав Сергій, – смачний торт?

– Ага, – кивнув Данило, – у мене ж сьогодні день народження.

– Ясно, – байдуже кивнув Сергій.

І все! Більше ні слова не вимовив. Я не кажу вже про подарунок. А дитина моя явно чекала хоч найпростішого презенту від доброго дядька Сергія. У її очах були здивування й образа.

Не доївши торт, він незабаром пішов із кухні, а я все ж таки наважилася зробити Сергію зауваження.

– Ти хоч би шоколадку йому подарував, день народження все-таки, – сказала я.

– А чому я щось маю дарувати твоєму синові? – щиро здивувався Сергій, – у нього є рідний батько. Ось нехай він і дарує.

– Андрій надіслав йому подарунок кур’єром. – з образою сказала я. – Але Данило і від тебе чекав хоч чогось. Ти для нього вже не чужий дядько.

– Я тобі дарую подарунки, цього мало, чи що? – знизав він плечима, – не очікував, що ти така меркантильна.

У мене навіть у горлі щось перехопило від цих слів. Тобто я весь цей час мріяла, що ми скоро створимо міцну сім’ю, і він виховуватиме мого сина як свого, але Сергій вважав інакше. Для нього Данило був і залишається чужим.

І добре б, якби в нього реально не було грошей, але це ж не так. Прикро мені стало за свою дитину, і того вечора я попросила Сергія піти. Він не став наполягати на зворотному, посміхнувся і пішов.

А наступного дня, як зазвичай, зустрів мене з роботи. І поводився так, ніби нічого не сталося. Тоді я йому прямо сказала, що не хочу зустрічатися з людиною, якій не потрібен мій син.

– Смішна ти, – відповів Сергій, – це тільки у фільмах мужики аж пищать, лізуть ростити чужих дітей. У реальності все інакше. Мені своя дитина потрібна.

– А Данило? Мені що накажеш із ним робити?

– Кажу ж, у нього є рідний батько, чому б хлопчикові до нього не переїхати?

– Сергію, а чому тобі до нас більше не приїжджати? – зі сльозами в голосі промовила я.

Вийшла з його машини і пішла геть. Після він ще кілька разів мені телефонував, але я жодного разу не відповіла. Виходить, не моє це щастя.

КІНЕЦЬ.