– Вони ще холодець варять і олів’є в таких великих салатницях, прикрашене пучком петрушки. Та й обстановка в них така старомодня.

А ти казала, щоб я за невістку сюди йшла. Та я б тут і тижня не протрималася, – наголосила невістка.

А мені пригадалося, як ми, ці бідні, їм на весілля кредuт з чоловіком брали, щоб допомогти. А сваха в той час нам своїх п’ятьох гостей перекинула, бо сказала, що за спільні друзі молодят повинен наречений платити.

Але це якраз були подружки Орисі. Ми змовчали, бо не хотіли сваритися з новою родиною

Мене звати Леся Богданівна, і цей діалог я почула, повертаючись із кухні з додатковою порцією холодцю для гостей. Зазвичай у нашій оселі вистачає місця й їжі для всіх, хто заходить на гостину.

Мені подобається, коли стіл накрито щедро, щоб усі були ситі та задоволені.

От і на свій п’ятдесятий день народження я вирішила нічого не вигадувати – зварила холодець, зробила олів’є та голубці, бо так звикла, і, чесно кажучи, завжди була цим задоволена.

Та коли почула розмову своєї новоспеченої невістки Орисі та свахи, то ніби хтось відро холодної води на мене вилив. – Мамо, я ж тобі казала, що вони не надто заможні, – додала Орися, але голос у неї був такий, що гучно відлунював навіть у моїй невеличкій вітальні.

– Проте я не думала, що настільки.

Спершу мало не перекинула свій холодець прямо на підлогу від несподіванки. Адже вони сиділи за моїм столом, їли мої страви й при цьому пліткували про те, як це все застаріло й бідно.

А я ж пригадала, як ми з чоловіком брали кредит, щоб допомогти молодятам з весіллям. Ще й сваха, як зараз пам’ятаю, нам своїх гостей перекинула, бо, мовляв, за “спільних” друзів платить наречений. А хто там спільний – усі дівчата були подружками Орисі.

Звісно, я тоді змовчала, щоб не псувати свято. Адже хотіла, щоб Орися була щасливою, щоб у нас була дружна родина. А тепер чую, що відбувається за моєю спиною, і серце стискається від болю.

– Ну, нічого не поробиш, тепер це моя свекруха, – буркнула донька свахи, вочевидь уже втомившись від нарікань.

Я постояла з пів хвилини, міцно стискаючи блюдо з холодцем. До вітальні зайшла з усмішкою, ніби нічого не трапилося, бо не хотіла влаштовувати скандал. А всередині все кипіло. Думаю, що якби я почала розповідати, скільки нам довелося з чоловіком пережити, щоб звести цей дім, або скільки праці ми вклали в кожен квадратний метр, то це була б дуже довга й сумна історія.

Пригадалося, як ми, справді “бідні”, щомісяця відкладали по копійчині, щоби розрахуватися за той кредит на їхнє весілля. Я ж хотіла, щоб у молодих усе було, як у людей. А тепер ось це… Та їм, судячи зі всього, байдуже. У них інші пріоритети – он свіжа стеля, модні меблі, fancy-страви.

– Свахо, а можна мені ще олів’є, – раптом почула я голос своєї свахи, яка, виходить, досить активно наминає мої “старомодні” страви.

– Тут так смачно, усе таке домашнє, справжнє.

Я люб’язно додала їй олів’є, насипавши повну тарілку. Виглядала вона задоволеною, та щойно відвернулася – знову почалося перемовляння про те, яка ж наша обстановка несучасна і чи витримає Орися в такій атмосфері.

От стою й думаю: люди за столом хвалять мої голубці, нахваляють холодець, який я ввечері готувала, але водночас примудряються вважати мене “бідною” і навіть трохи смішною, бо я тримаюся своїх традицій. Ну, може, не маємо ми найсучаснішої кухні й дорогих люстр, але ж ніколи й не ставили це собі за мету.

Досі не знаю, чи правильно було промовчати. З одного боку, не хотілося зіпсувати свято й перетворювати ювілей на сварку. З іншого – щось у серці зараз не на місці, наче камінь ляг. Чи захочеться мені вдруге так старатися, якщо мою гостинність сприймають за бідність?

А ви що думаєте? Може, треба було сказати їм усе прямо та дати зрозуміти, що в нас свої цінності і ми ними пишаємося? Чи краще берегти мир і вдавати, ніби все гаразд? І взагалі – чи має значення, хто яку миску з олів’є ставить на стіл, коли головне, щоб у хаті були злагода й взаємна повага? Як би ви вчинили на моєму місці?

Джерело