– Діда треба відвідати, – у Вероніки Анатоліївни тремтів голос, вона готова була ось-ось розплакатися.

– На той світ зібрався з дня на день. Все дуже погано.

Ліда чекала, коли мати виговориться. Поїздка в гості до бабусі та дідуся не входила в її плани. Тим більше, що жили люди похилого віку далеко за містом. У селі.

Дід Іван виріс там, одружився, забрав до себе бабусю. Там же у селі з’явилася у них дочка Вероніка. І там же, більшість дитинства провели Ліда з сестрою.

Згадавши сестру, Ліда запитала:
– А Іра до діда поїде? Ти їй дзвонила? Якщо поїде, то коли? Не хотілося б її бачити.

Мама, наче чекала такого питання, відразу розплакалася. Знала, як Ліда ставиться до її сліз. Почала говорити про дружбу, кохання, кревність.

– Не годиться з рідною сестрою ворогами бути. Життя воно часом буває таким страшним, що треба пліч-о-пліч триматися, спини один одному прикривати.

– А ми з нею не вороги, – сказала Ліда. – Ми з нею ніхто.

Материнське серце Вероніки Анатоліївни, безумовно, вразили слова молодшої дочки. І вона ще більше почала плакати.

– Через дурниці посварилися… До кінця днів тепер, як чужі будете? Ганьба яка мені! Виховати не змогла.

Ліду слова матері зворушили, але виду вона не подала. Більше переживала за емоційний стан матері, її переживання та хвилювання.

І все ж таки помиритися з сестрою, заради материнського спокою, не могла. Не дозволяла гордість та образа. А також – страх, що потрібні слова не знайдуть.

Мама не хотіла розуміти, що посварилися вони не через нісенітницю. Що проблема була глибшою. Вічне суперництво!

Закохалися колись в одного хлопця. Якщо Ірі подобалася в Андрієві його зовнішність, харизма, чарівність, манери, голос, то Ліді подобалися його інтереси. Їй було про що поговорити з Андрієм.

Разом вони до самого закриття могли сидіти в бібліотеці, й вивчати наукові праці. Ліда, як солодкий сон згадувала, як вони читали, та розглядали книги, дізнавалися багато нового про давні держави, відкриття.

На ґрунті спільних інтересів та захоплень, виникло кохання. А Іру це поранило, хоч вона ніколи про подібне не заїкалася.

Її пригнічувало, що молодша сестра раніше заміж вийшла, що кохання в неї взаємне, що все, як по маслу в житті.

– Все в тебе є! Живеш, як цариця! Додому до коханого повертаєшся. – Якось із заздрістю та образою сказала Ірина, – хіба що дітей немає.

Ліду слова сестри не засмутили. Та й значення вона їм не надала, бо її в житті все абсолютно влаштовувало.

Ліда, закінчивши інститут, влаштувалася на роботу в музей. Андрій став істориком, викладав у коледжі. Пізніше, в інституті. Навантаження у чоловіка було велике.

Час, який вони раніше проводили разом, скоротився. Побут почав заїдати. Дедалі частіше погані думки почали відвідувати. Ліда якось поскаржилася сестрі, та Іра її не підтримала.

– Будь-яка на твоєму місці щаслива була б!

Тоді Ліда й образилася:
– Та що ти розумієш? У тебе немає нікого. Живеш, як хочеш. Обов’язків – жодних!

– Якби моє життя було, як твоє, язик би не повернувся поскаржитися. – Образилася і собі Іра. – Я б такого чоловіка шанувала, і все б для нього робила. І дітей би давно йому на світ привела. Шаленієш від неробства!

– Чужі капці приміряти завжди приємніше. Здається, що в них зручніше ходити. Справді, Іра? А може, ти так міркуєш від того, що Андрій досі тобі подобається?

– Недолуга! – розлютилася сестра.

Але посварилися не через це. Ту сварку швидко забули. Ну, як забули… Кожен свої висновки зробив. Почав образу тримати, але зовні не показувати.

Ірка вийшла заміж за якогось інженера. Дитина відразу у них з’явилася – дівчинка. Ліда новину про те, що скоро стане тіткою, перенесла чомусь болісно. Теж захотілося малюка.

Дивлячись на те, як вся рідня про Ірку дбає, пережила незрозумілі почуття. Чи то заздрість, чи ще щось… Чомусь стало здаватися, що живуть вони з чоловіком не повноцінно. А життя минає…

І добре, хай собі минає. Страшно, що інтерес губиться, будні нудні, безрадісні. Домашні турботи навіюють тугу. Чоловік вважав, що Ліда на порожньому місці вигадує собі проблеми.

Він, як людина, яка повністю віддавала себе роботі, її не розумів. Все навколо для нього було цікавим та прекрасним, незвіданим.

– Вік проживеш, а щодня нові чудеса помічатимеш!

Ліда його не слухала. Заздрила сестрі, яка дитину виховувала, і наче наново розцвіла. Сестру не зламала навіть зрада чоловіка, який кинув її із дворічною донькою на руках.

Ліда тоді й сама нарешті вже малюка мала. Вважала, що поява дитини заповнить у серці тугу. Не заповнила. Навпаки, почала почуватися ще більш прив’язаною до будинку, побуту.

Зникло відчуття волі. Тепер вона не мала свого вихідного, й не могла йти, куди заманеться. Завжди треба було підлаштовуватись під режим дитини. Сестра її за це засуджувала. Не підтримала, допомоги не запропонувала. І Ліду це розлютило.

– Тобі добре! Ти можеш і на підробіток сходити будь-куди. Мати наглядає за твоєю донькою. А я сама! – докоряла вона сестрі.

– Тож мені мати й допомагає, що я одна. Якби не брак грошей, я б нізащо не залишала Марійку. – кричала у відповідь Іра.

Але все це було нісенітницею, в порівнянні з останньою сваркою. Того дня Іра сама зателефонувала.

– Я пакет дитячих речей зібрала. Гарних, без плям. Моїй Марійці вже малі, а твоїй Даші саме будуть.

– Загалом планувала продати, – почала Іра, – але потім згадала про тебе. Давай я тобі пакет віддам, а ти мені допоможеш для Марійки купити нове.

– З грошима зовсім туго. Аліментів не бачу. Роботи немає. До матері та бабусі звернутися сумління не дозволяє… І так постійно допомагають. Допоможеш мені? Я тебе ніколи ні про що не просила.

Ліда навіть розгубилася від такого нахабства.

– Тобто, моя дочка доношуватиме, а твоя в новому ходити? Так, ще і я мушу все купити?

– Я, щиро кажучи, просто хотіла попросити грошей. – Ірі було важко говорити. Соромно. – Не знала, що вигадати.

– Моїм коштом розв’язати проблему вирішила? Знаєш, що? – Ліда тоді набрала більше повітря у легені, та на видиху, вперше за весь час, відправила сестру у «подорож».

Настільки її розлютило прохання, що аж затрясло. Згадалося дитинство, коли вона доношувала одяг за сестрою, і почувала себе від цього обірванкою. Їй здавалося, що всі сміються з неї.

Ірі теж захотілося відповісти. У хід пішли мерзенні слова на адресу один одного. Все, що довго збиралося на душі, виходило назовні, всі образи, недомовки, та багато іншого.

Скандал був абсурдним. Сестри згадали навіть те, як у дитинстві у бабусі та дідуся в селі не могли домовитися, хто перший гойдатиметься на гойдалках.

Бабуся, як не намагалася, не могла домовитися з онучками, та переконати когось поступитися. Проблему вирішив дід.

Ні, він не став робити другу гойдалку. Не просив підкинути монетку, і порахувати лічилку. Він зламав гойдалку! Вчинок був разючим.

Ліда пам’ятала, як їй стало прикро, що аж до сліз.

– Краще б я тобі поступилася. Зараз були б у нас гойдалки! – Плакала Іра.

– Я думала про те саме, – зізналася Ліда, обтираючи сльози.

– І навіщо ми лаялися, і чому? – Запитала Іра. – Яка різниця, хто перший. Тепер ніхто не зможе кататися.

Чотири роки, після скандалу “через речі”, вони не спілкувалися. Обходилися короткими поздоровленнями у вигляді повідомлень на свята. Аж надто багато того дня наговорили одна одній.

І чим більше минало часу, тим більше здавалося, що примирення не можливе. Хоча виговоритися варто було давно, можливо, не у такій манері.

Зараз дід надумав на той світ. Принаймні, так повідомила мама. Він сказав, що рідні наближують подію. Не радісне, а сумне. Передав, що незабаром усю сім’ю збере.

Бабуся повідомила, що дід зовсім не встає з ліжка. Лежить цілими днями, дивлячись у стелю. Чекає на щось. Марить іноді.

Бабусю та дідуся Ліда відвідувала дуже рідко. Постійно не було для них часу. А якщо й приїжджала, то завжди кудись поспішала. Але забувати про них – не забувала, дзвонила, час від часу. Втім, як і Іра. У неї теж не було часу.

Зараз не приїжджати до бабусі та дідуся через сестру, здавалося абсурдним та егоїстичним. Та й страшно стало. Раптом справді дід такий хворий, що будь-якої миті його може не стати. Років йому було вже дуже багато.

Ліда дала обіцянку матері, що обов’язково відвідає дідуся з бабусею. Домовились на неділю.
У село Ліда поїхала не одна, взяла свою дочку, та чоловіка. Накупила гостинців.

Дорогою заїхали за матір’ю. Вероніка Анатоліївна не припиняла плакати. Жалкувала, що до батьків останнім часом мало їздила. Скаржилася на біль у ногах, ніби тим самим намагалася виправдатися.

Заїкнулася, що треба було б і Ірку з донькою забрати. Ліда вдала, що не чує. Натомість Андрій почув. Заїхав за Ірою. У машині стало зовсім тісно та небезпечно.

Ліда бурчала. На сестру не дивилась. Попри злість та образу, чомусь хотілося плакати. Ірка теж відверталася.

До села доїхали доволі швидко. Ліда розглядала старі будинки, та згадувала дитинство. Хотілося вити від туги. І найголовніше, всі щасливі спогади, як на зло, були пов’язані з Ірою.

Сестра теж озиралася, оглядалася. У якийсь момент Ліда хотіла запитати у неї, чи думає вона про те саме, але стрималася.

Бабуся зустріла всіх із радістю. Вона була попереджена про приїзд рідних, та накрила стіл, підготувалася.

Але емоцій стримати все одно не змогла. Розплакалася, довго обіймала всіх, і цілувала. Її приїзд рідних підбадьорив.

– А дід де? – Запитала Іра.

– Дід ваш зовсім збожеволів, – одразу ж спохмурніла бабуся. – І мене з глузду зводить. Хоче, мабуть, на той світ піти… Я вже не знаю, що робити з ним.

Радість від зустрічі зникла. Усі згадали, через що приїхали.

Ліда готувала себе до гіршого, чекала побачити немічного старого, шукала слова, щоб вибачитись за те, що мало часу приділяє, не відвідує.

Що за метушнею буднів не помічаєш найважливішого – близьких людей. Діда застали біля сараю. Він рубав дрова, і зовсім не нагадував хвору людину.

– Ось він! Зовсім з розуму вижив. З хворою спиною надумав дрова рубати! Давно тиск не мучив! Я просто не можу з ним домовитися. Вік такий, що треба берегтися.

Усі так і застигли. Дід же, витерши краплі пота з чола, глянув на бабусю, потім на дочку, онучок, та правнучок.

– Ти ж на той світ збирався? – ляпнула Вероніка Анатоліївна. – Мама дзвонила, говорила. А зараз що?

– А ви тільки цього й чекали, – відповів дід. – Інакше вас не збереш! У всіх справи вічно! Стало цікаво, злякаєтесь, та приїдете, чи забули про нас зовсім?

– Просто так вас кличеш, не приїжджаєте. А тут геть з’явилися! Думали, дід вже все? А я знаю, чому приїхали… Мабуть спадщину ділити надумали, – примружився дід.

Мама почала сваритися. Нікому дідів будинок у глухому селі був не потрібен. Зате потрібні були вони, люди похилого віку, живими і здоровими.

Ліді стало соромно, а Іра почала посміхатися, радіючи невідомо чому. Марійка і Дашка швидко порозумілися, і весело грали. Ліда, дивлячись на них, згадувала себе з сестрою.

За столом не лаялися, образ не згадували. Не хотілося псувати настрою. Бабуся та дідусь натішитися не могли своїм гостям. Для них, звичайно, цей простий день став справжнім святом.

Ліді було одночасно втішно бачити бабусю і дідуся щасливими, і сумно через те, що вони постаріли. Забуте тепло та затишок, дитячі роки, надії – все відчувалося у повітрі.

Було в цьому щось чарівне, давно забуте. Подумалося, що якби Іри тут не було, все відчувалося б не так. Не було б такого щастя. А на душі було дуже добре.

– Ось бачиш, а ти не вірила. З тебе сто грам, – сказав дід бабусі. – І не думай мені говорити про шкідливість. Усі тут свідки, що ти програла суперечку.

– Що за суперечка? – Запитав Андрій.

– А суперечка, голубчику, в тому, що я обіцяв зібрати всю родину за столом. Та так, щоб не на похорон, чи іншу погань. А просто без приводу.

– Так то я зібрала їх усіх! – Показово образилася бабуся, – я думала тобі, дурню, справді погано. Лежав, дивився у стіну.

– То я думав, як сім’ю зібрати. Справа не з простих. Зосередитись треба було. От і лежав.

Так і сиділи, їли, пили, згадували, сміялися. Ліда, зауваживши, що сестра довго не повертається, вийшла до неї на терасу. Іра дивилася в далечінь. Рідні місця гріли душу.

Згадувалась прохолода, запах землі, дощ, що барабанить по даху будинку, сонце, тепло, свіжість. І найголовніше було почуття, що все попереду. І все, що зараз є – буде завжди.

Бабуся та дідусь, мама, сестра. І зараз знову виникло це почуття. Чудове почуття надії та віри, що все попереду.

Ліда подивилася на гойдалку, яку дід змайстрував згодом, замість зламаної. І раптом зрозуміла, що не хоче нічого з сестрою ділити. Та й нема чого їм ділити, перебісилися. Аби тільки розуміння знайти тепер, коли вже багато сказано.

– Як добре, що ми зібралися тут не з іншого приводу, – порушила мовчання сестра.

– Я думала про те саме, – відповіла Ліда.

– Треба не забувати про наших старих, щоб вони різні дурниці не вигадували.

– Не забувати про сім’ю, – поправила її Ліда, та посміхнулася. Сестра посміхнулася у відповідь, і простягла руку:

– Дитинство згадую. Може прогуляємось забутими місцями?

– А, давай…

КІНЕЦЬ.