— Мамо, — Ліля зазирає до кухні, де я щойно витягла з духовки пиріг із вишнями, — хочу приготувати олів’є, але огірки в супермаркеті такі дорогі! Може, поділитеся парочкою своїх солоних?

Я спиною відчуваю, що за мить вона попросить і ще щось. Уже краєм ока бачу, як Ліля нишком зазирає на поличку із моїми різносолами, уважно вивчає кожен напис: “Ікра кабачкова 2024”, “Помідори з перцем”, “Огірочки хрумкі”, “Салат закусочний”… Ну, чекай, думаю, цього разу тобі не так швидко все перепаде.

— Лілю, — кажу я, не відриваючи погляду від пирога, — знаєш, нам із твоїм свекром (тобто моїм чоловіком) теж хочеться олів’є скуштувати, а огірків уже не так багато. Я ж їх для нас солила, щоб на всю зиму вистачило.

— Та я ж тільки пару баночок, — Ліля спохмурніла, але продовжила благально заглядати в мої очі. — До речі, а можна ще баночку ікри кабачкової? Пам’ятаєте, я казала, що Петрик (мій син, а її чоловік) дуже її любить?

Я зітхаю. Виходить, огірки — це тільки початок. Зараз із літньої кухні вона витягне все, що побачить: і бурячки мариновані, і яблука сушені, і, може, навіть грибочки, які ми з чоловіком цілу осінь збирали. Адже останнім часом вони з сином зачастили до нас щосуботи, лиш один погляд на полиці із консервацією — і знову просять.

А знаєте, кому це болить? Мені. Бо ж усе з грядки, усе в банках, посіяли, виростили, опрацювали, законсервували. А в них? Красиві клумби з квітами біля будинку, кущі троянд, ще якась екзотика. Овочів — нуль. А потім, коли хочеться домашніх солінь, вони до нас.

— Лілю, — з легким докором кажу я, — а треба було собі садити, хто тобі боронив? Чи я не давала тобі розсаду огірків та помідорів? Я ж навіть грядку допомагала перекопувати, і що? Ти вирішила квіти посадити. Ну, тепер самі й “їжте” ваші кущі та троянди.

— Та які там квіти, мамо, вони ж не для їжі… — бурмоче невістка, відводячи погляд.

У цей момент заходить мій син, її чоловік, той самий Петрик. Помічає мій насуплений вираз і розгублене обличчя Лілі.

— Мамо, — починає він (ну точно змовилися), — у нас там брак моркви. Ти ж хотіла мені передати пару мішечків, пам’ятаєш? Бо я якраз хотів борщ приготувати.

— Петрику, — не витримую я, — а ти згадаєш, скільки всього вже забрали цього року? Думала, зиму доживемо спокійно — аж дивлюся, в січні мої запаси майже порожні. Картопля — вичерпана, капуста — на дні, огірків кілька банок лишилося. А ви собі далі своїм квітам пісень співаєте.

Петрик червоніє, щось там починає виправдовуватись, мовляв, часу не вистачає городом зайнятися, робота, турботи… А Ліля додає:

— Квіти ж іще для краси, я так хотіла, щоб у дворі все виглядало ошатно…

Ну, красота — це чудово. Тільки я вже трохи втомилась годувати квітникарів-аматорів. Бо, вибачте, я з чоловіком не робот: упорати пів городу, наморочитися з розсадою, а потім ще слухати, як комусь не вистачає наших солінь на весь рік.

Я глянула на двох своїх “квіткарів” і твердо вирішила: більше ні огірочка, ні томатика їм не дам. Хай, зрештою, відчують, що город — це праця, а не лише милування клумбами.

— Знаєте що, дітки, — кажу таким голосом, що аж Ліля знітилася. — Я вам сьогодні нічого не дам. Маю трохи совісті й для себе приберегти. Ви ж, виходить, мої запаси швидше за мене з’їдаєте. А де ж ви були, коли ми пололи, поливали та консервували?

— Мамо, — зойкнула Ліля, — то що ж нам тепер робити?

— Робіть собі олів’є без огірків, — я посміхаюся, але рішуче. — Або йдіть у супермаркет. Я ж вас не зупиняю.

Ліля із сином зітхають і ніяково виходять. Я навіть не питаю, чи вони образилися. Бо маю повне право нарешті відстояти своє.

А тепер, любі читачі, кілька запитань від мене:

Як ви вважаєте, чи правильно я вчинила, не давши невістці й синові цих огірків?

Чи не занадто вони захопилися квітниками замість городини?

Чи стикалися ви з подібною ситуацією й як урівноважували стосунки з родичами?

Діліться думками, бо, може, я таки трохи перегнула палицю… А може, й ні?

Джерело