– Мамо, ти не могла б позичити мені 500 гривень на рушники? У нас старі вже такі, трохи облізлі.

– Доню, а твій Кирило що – рушниками не користується?

– Ой, мам, у нього все під контролем. Знов почнеться “А навіщо тобі такі дорогі?! Бери дешевші!” Я просто не хочу відстоювати якісь копійки, тож прошу у вас.

Так от, Галя моя давно живе з чоловіком Кирилом. І, знаєте, все наче непогано: дитину вони мають, родина створена. Тільки дивує, що, попри нормальні доходи, Галі постійно не вистачає на елементарне. І весь цей час вона бігає до нас, батьків, за фінансовим порятунком.

Здавалося б, це могло б бути щось невеличке: шампунь чи пару шкарпеток синові (моєму онуку), та ми з чоловіком усе одно йдемо назустріч. Але межі цьому, схоже, немає. Недавно вона попросила аж три тисячі гривень, бо хотіла зробити Кирилові гарний подарунок на день народження. І тут уже я не витримала: як це – йому дарувати, а гроші – наші?

– Галь, поясни мені, будь ласка, чому я маю давати тобі гроші на подарунок чоловікові?

– Мамо, я розумію, що дивно, та хочу купити йому якісний парфум. Сам він такі речі любить.

– Ага. То він собі любить хороші речі, а тобі – очі вивертає за кожну витрату, так?

– Ну, він дуже уважно слідкує, куди йдуть гроші, але ж я теж хочу, щоб у нас все було гарно.

– А що “гарно”? Якщо людина слідкує, аби ти зайву каву не випила, то це, перепрошую, не краса…

З кожною такою розмовою відчуваю роздратування: і ніби хочеться їм не заважати жити, і водночас неприємно дивитися, як донька боїться купити собі зайву чашку лате або запросити дитину в кафе. А Кирило, як ми бачимо з соцмереж (та й з розповідей самої Галі), носить брендові речі, ходить у ресторани, їздить грати в боулінг із друзями…

Вони ж мають спільну картку. Але це “спільна картка” тільки номінально: Кирило має додаток і регулярно перевіряє кожну транзакцію. Як тільки бачить якісь “незрозумілі” витрати, одразу влаштовує доньці “допит” – навіщо, чому й коли.

Одяг онукові теж часто купуємо ми. І ми зовсім не проти допомагати! Та справа в тому, що ми хочемо, аби наш онук мав іграшки кращої якості, теплий одяг на зиму, та й Галя щоб була спокійна й не перетворювалася на професіональну прохачку. Кирило міг би й виділити зайві кошти з власної кишені – він же працює та заробляє, але вважає, що «все має бути під контролем».

Він категорично не дозволяє Галині працювати. І, наскільки я чую, це не просто: “Не хочу, щоб дружина втомлювалася”. Це радше: “Сиди вдома, займись дитиною, а я подивлюсь, на що ти витрачаєш гроші”. З одного боку, Галя наче й погоджується, бо звикла, що в їхній родині так заведено. З іншого боку, їй відверто не вистачає фінансової свободи навіть на елементарне, а тому вона звертається до нас.

Розмова з чоловіком (моїм, не Галіним) теж була показова:

– Тату, – каже дочка, – позич грошей на подарунок Кирилові. Ти ж знаєш, він завжди вимагає, щоб усе було “по максимуму”.

– Доню, я не проти, – зітхає мій чоловік, – але чому ж він сам тобі не видасть належну суму?

– Та він… не хоче. Каже, подарунки ж від душі мають бути. Я так розумію, він хоче, щоб я викрутилась.

– Чоловік каже мені пошепки: – Ти це чула? “Викрутись”. Чудово. А ми як ті банкомати – тільки встигай кнопки натискати…

Я йому співчуваю. По суті, ми обоє злостимося, що наша Галя не може жити з чоловіком “на рівних”. Бо він використовує гроші як інструмент контролю. І якщо вона сама мовчить, терпить або не хоче сваритися, ми не знаємо, як м’яко втрутитись. З одного боку, молоді мають самі розбиратися. З іншого – коли це перетворюється на залежність, як тут не реагувати?

Я намагалася якось заговорити з Кирилом: Зятю, а чому б вам не завести другий рахунок, суто “домашній”? Щоб Галя теж мала можливість витрачати без цих звітів?, – І чую у відповідь: «Та в нас усе добре, тещо, не хвилюйтеся. Галя сама не проти, їй і так комфортно. І все, кінець розмови.

З точки зору здорового глузду, коли чоловік забороняє дружині працювати, а потім критикує за кожен непередбачений чек, це ненормально. Та головне, що Галя сама ще не до кінця впевнена, чи хоче щось змінювати. Може, вона боїться зіпсувати стосунки, може, боїться почати конфлікт чи відчути себе винною.

Я пробую розібратись, як краще діяти: чи піти ва-банк і поговорити з Кирилом, вказавши на його повну неадекватність у фінансових питаннях, чи дозволити Галині самій знайти вихід. Але щодня бачу, як їй складно просити гроші – навіть на каву в кафе, коли ми просто гуляємо з онуком.

Ситуація така: я відчуваю, що поки “м’яч” на полі моєї дочки. Без її бажання вийти з цієї “золотої клітки” ми навряд чи щось зрушимо з місця. Але мовчати теж не можу.

А тепер питання до вас, дорогі читачі. Як вважаєте, де та межа, коли батькам слід втрутитися в сімейні справи дорослої дитини? Чи є шанс тактовно донести до зятя, що він перегинає з контролем, не роздуваючи грандіозну сварку?

І взагалі: що робити, коли один із подружжя забороняє працювати, але й грошей “на життя” не дає? Поділіться вашими думками та досвідом – можливо, поради збоку допоможуть і мені, і нашим читачам знайти розумне рішення.

Джерело