– Отакої! Нічого собі! Кого я бачу! От ви смішні на старості будете! Ви чого заявилися сюди? – вигукнув уже неабияк веселий після щедрого застілля В’ячеслав.

Він щойно вийшов на сходовий майданчик, щоб зробити паузу, а заразом і подиміти. Його здивованому погляду постала дуже дивна картина.

Біля дверей квартири, де жила з сином його рідна сестра Оксана, стояли її колишні свекри. У руках вони тримали скромний букет, і вже мали намір увійти всередину, де зараз зібралися всі близькі, щоб привітати Оксану з днем ​​народження.

Жінка не збиралася його відзначати – дата не кругла, настрій зовсім не той, та й грошей зайвих не було. Але рідні наполягли.

– Чого нудиш, Оксано? Ми самі все приготуємо. Ти тільки запроси нас усіх, – умовляла її мати. – Ну, згодна?

– Давно ми всі не збиралися з приємного приводу. То біда, то неприємність. Посидьмо, посміємося, пісень заспіваємо, потанцюємо.

Олена Микитівна дуже переймалася за дочку. Після скандального розлучення вона якось знітилася, втратила інтерес до життя. І тільки п’ятирічний син ще якось тримав її на плаву, не даючи остаточно розслабитися.

Тому мати й запропонувала організувати це сімейне свято, присвячене дню народження доньки. Їй хотілося зібрати тут усіх найближчих людей, щоб трохи струсити дочку.

Дати їй імпульс, змусити знову повірити у свої сили. Та просто, щоб вона посміхалася, сидячи за святковим столом, а не сумувала, забившись у квартирі, далеко від рідних та близьких.

І Оксана погодилась. Сьогодні у неї в гостях були батьки, старший брат Слава з дружиною Людмилою, та молодша сестричка Женя, яка лише закінчила школу.

Крім них, Оксана запросила ще свою найближчу подругу, з якою вони товаришували зі шкільних років. Тоня була рада цьому запрошенню.

– Все вірно, подружко. Досить уже цієї жалоби. Не вартий він того, щоб так довго відмовлятися через цього негідника від нормального життя.

Як і обіцяли, родичі все зробили самі. Принесли із собою вже готові салати, нарізали овочі, сир та ковбасу.

А Олена Микитівна ще й своє фірмове м’ясо з картоплею приготувала в духовці, доки молодь весело та дружно накривала великий стіл у вітальні двокімнатної квартири, де мешкала Оксана з Яриком.

І ось, коли свято було в самому розпалі, на порозі з’явилися дивні гості. Їх не тільки не запрошували, а й сама поява цих людей у ​​всіх присутніх викликала подив.

– Добрий вечір всім! А тебе, Оксано, з Днем ​​народження, – сказала колишня свекруха Жанна Анатоліївна.

Вона вручила розгубленій і мовчазній іменинниці свій букет, ігноруючи здивовані, й навіть несхвальні погляди всіх, хто був за столом.

– А ви що, самі? Без Стаса? – Що ж синочка не прихопили з собою? Для комплекту. Тоді хоч якось можна було пояснити вашу появу тут. До речі, ви не знали, що непроханий гість – це поганий тон? – першим схаменувся батько Оксани.

– Ми по важливій справі до вас. І навіть добре, що ви всі тут сьогодні, – відповіла колишня свекруха.

– Та ну! А ми б і не знали, що це добре, якби ви не сказали! Оце справи. Що робиться, мати! – обернувся до дружини батько Оксани.

– Заспокойся, Сергію, – знаючи вибуховий характер чоловіка, промовила Олена Микитівна. – А непрохані гості зараз підуть. Не псуватимуть нам настрій, так?

– Ні. Ми не для цього приходили, щоб одразу піти. Я повторюю, ми у справі. І вона термінова.

– Які справи? Ви що збожеволіли? Чи не бачите, що у нас свято? Наше, сімейне, на яке вас не кликали! – Батько Оксани вже розпалювався не на жарт. – Ідіть звідси, доки я вам не допоміг!

– А ми не на свято прийшли. Ми у справі, як сказала зараз моя дружина, – подав голос колишній свекор.

– Мати, пусти мене, встаючи з-за столу, грізно випалив батько Оксани. – Зараз я покажу цим нахабам, де двері.

– Сергію, прошу тебе, заспокойся. Заради доньки, – торкнула його за руку Олена Микитівна. – Ну, кажіть вже, чого хотіли. Видно, від вас так просто не відкараскаєшся.

Оксана, та решта молоді, поки що мовчали, розгублені та здивовані. Сама винуватиця урочистості відчула, як тривожно закалаталося серце. Сколихнулися образа і біль, що оселився в душі після зради Стаса, якого молода жінка дуже кохала.

Вони розлучилися не гарно. Якось, повернувшись додому раніше за звичайне, через погане самопочуття, Оксана з жахом виявила у своїй квартирі сторонню молоду жінку, яка виходила з душу, обернувшись рушником її рушником. А в спальні побачила зляканого Стаса.

– Оксано, ти не так все зрозуміла! Це зовсім не те! – розгублено кричав він, побачивши дружину.

Суперниця здалася Оксані невиразно знайомою. Вона в цей час мовчки одягнулась, і пішла, хитро посміюючись.

А Оксана наче скам’яніла. Їй було так погано, що вона навіть не могла заплакати. Їй би істерику закотити, облаяти останніми словами безсовісного зрадника, може, навіть перетягнути його чимось. Дати вихід емоціям, щоб не так боляче було.

Але Оксана мовчала. Вона тихо сиділа в куточку дивана, не дивлячись на чоловіка, який намагався щось говорити.

Не могла повірити, що це правда. І що це відбувається із нею. Стас виправдовувався, благав зрозуміти, пробачити. Бути великодушною. Заради сина, не руйнувати їхній шлюб.

– Це просто якесь помутніння! Запевняю тебе, Оксано, у мене і в думках не було тобі зраджувати. Ти ж знаєш, я кохаю лише тебе.

– Але ця Віка, вона просто вчепилася в мене, як реп’ях. Проходу мені не давала. Прямо мучила мене своєю любов’ю. Ось я й не витримав. Вибач! Прошу тебе! Благаю, пробач!

Оксана мовчала. Вона зараз згадала, як хтиво завжди дивилася на Стаса ця Віка, коли вони приводили Ярика в басейн, де вона була тренером у дитячій групі.

Вже було зрозуміло, що у них зв’язок. І тільки наївна і довірлива Оксана, яка повністю розчинила себе в дитині та сімейних турботах, не помічала очевидного. Тепер вона розуміла, що цей зв’язок триває давно.

Навіщо треба було тягнути цю Віку у їхню квартиру, було не зрозуміло. Але те, що сталося, нарешті розплющило очі Оксані – вона побачила всю підлу і зрадницьку натуру свого коханого чоловіка!

Оксана подала на розлучення. Вона наполягла, щоб Стас з’їхав з їхньої невеликої двокімнатної квартири, яку подружжя купило відразу після весілля. Фізично не могла бути поруч із ним.

Стас підкорився. Він переїхав до батьків, але щодня приїжджав до Оксани та сина. Він знову і знову благав пробачити його. Присягався, що помилився, що кається. Чоловік запевняв дружину, що цього більше ніколи не повториться.

– Я страждаю без вас. Ви мені потрібні. Оксано, ну пробач мені, недолугому. Заради Ярика, заради нашого майбутнього. Головне – зробити крок назустріч, і ти переконаєшся, що вчинила правильно.

Стас співав на всі голоси. Але Оксана була глуха до його вмовлянь. Усередині щось лопнуло, заповнивши душу липким і неприємним почуттям.

І вона більше не відчувала нічого, окрім розчарування та гидливості до колишнього. І тільки синок зараз давав їй сенс жити.

Їх розлучили. Стас, плекаючи в душі надію на прощення, відмовився від своєї частки в їхній спільній квартирі.

– Синові залишаю свою частину квартири, – сказав він Оксані. – Все одно в мене рідніших за вас нікого немає, і не буде, – сумно промовив чоловік.

– Не хвилюйся. Буде ще, все у твоєму житті буде. З твоїми здібностями. А за квартиру дякую, – байдужим голосом сказала Оксана.

Вона не вважала, що колишній чоловік здійснив якийсь подвиг. Це було лише невеликою компенсацією за те, що колись коханий чоловік зруйнував її віру в це прекрасне почуття.

Оксана із п’ятирічним сином стали жити удвох. Старший брат і батько допомагали їй у всіх справах, де була потрібна чоловіча сила.

А мама та молодша сестричка підтримували та підбадьорювали, приїжджаючи до Оксани у гості у вихідні.

Так минув майже рік. А кілька місяців тому в Оксани не стало бабусі, мами батька. І з усіх онуків вона обрала спадкоємницею своєї квартири саме Оксану.

Рішення це було дивним. Адже, крім Оксани, стара жінка мала ще кілька онуків і онучок. Але бабуся завжди їй казала, що Оксана найбільше схожа на неї.

– Ти моє продовження, – частенько повторювала вона. – У тобі я впізнаю себе.

Сім’я тяжко перенесла втрату. І ось зараз, коли всі трохи прийшли до тями, вирішили зібратися з приємного приводу. Але прихід батьків Стаса все зіпсував.

– Будьте ласкаві, викладіть суть проблеми, і йдіть. Ваша присутність тут недоречна, – дипломатично, але твердо промовила Олена Микитівна.

– Дякую, свахо, – Жанна Анатоліївна навіть усміхнулася при цих словах. – Ми прийшли сказати, що ця квартира має належати нашому синові.

– Що? Ви не рушили розумом – таке тут говорити! – закричав батько Оксани.

– Ні, Сергію Юрійовичу. Ми цілком адекватні. І якщо ви дасте нам можливість домовити, то ми з дружиною все пояснимо, – нервово відповів колишній свекор.

– Так. Дякую, дорогий, – схвально глянула на чоловіка Жанна Анатоліївна.

– Ваш син відмовився від своєї частки на користь колишньої дружини та свого рідного сина. У чому проблема? Він передумав? То нехай сам скаже про це нам усім, – з обуренням спитала Олена Микитівна.

– От сімейка – всі ненормальні! Підлі якісь! – не витримав Слава. – Добре, сестро, що ти вчасно з ними розірвала всі стосунки.

– Які ж ми підлі? Один тільки вчинок Стаса багато про що говорить! – з гордістю вимовила Жанна Анатоліївна.

– Ви про його зраду своїй дружині? – із сарказмом уточнив В’ячеслав. – Так, такий вчинок багато про що говорить! Доброго синочка виховали, нема чого сказати! Який приклад він показав би своєму синові, залишаючись жити поруч із ним!

– Ні. Ви не маєте рації. Зраджують багато хто, а ось залишити свою квартиру дитині, не кожен може. І це при тому, що сам Стас лишився без кута. Без даху над головою, так би мовити, – продовжувала мати колишнього.

– І чого ви хочете? – голосно запитала Оксана, що мовчала до цього.

– Віддай цю квартиру Стасові. Все одно в тебе тепер є спадкова однокімнатна. Ми знаємо, нам люди донесли. Навіщо тобі дві квартири? – по-діловому видав батько Стаса.

– Що? Та ви взагалі не в собі! У божевільні сьогодні вихідний, чи що? Не знали ми, що ви її пацієнти! – підвівся з-за столу батько Оксани.

– Сергію, прошу…

– Помовч, мати! Зараз я говоритиму. Все, досить терпів.

Чоловік вийшов з-за столу і, з загрозливим виглядом рушив у бік непроханих гостей.

– Це з яких кренделів ви такі сміливі стали, га? Звідки така безстрашність? Цю квартиру ми купували молодим разом, так? Так!

– У чому суть ваших вимог? Щоб моя дочка, яка живе тут зі своїм сином і вашим онуком, віддала житло вашому безсовісному синові. Так? Щоб він сюди своїх дівок водив, так?

– Ми теж вклалися в цю квартиру, – вже не таким впевненим голосом, і з побоюванням поглядаючи на розлюченого чоловіка, промимрила Жанна Анатоліївна.

– Так, було таке діло. Пам’ятаєш, матір? – повернувшись до дружини, спитав Сергій Юрійович. – Нам не забути, як ми вибивали з вас ті гроші, які в результаті, і п’ятій частині вартості цієї квартири не складуть. Пам’ятаємо, як же!

– Брехня! – вигукнула мати Стаса. – Там більше було. А квартиру хай віддасть! Навіщо вашій Оксані дві? А наш Стась без житла!

– Де справедливість? Син зробив благородно, бо не знав, що в Оксани з’явиться ще одна квартира. А тепер усе змінилося. І нехай віддасть!

– Якщо мій колишній чоловік вирішив відкликати свою відмову від претензій на частину цього житла, то нехай він сам мені скаже про це. І діє згідно із законом. Квартиру йому ніхто не віддасть.

– Це не обговорюється. Але, якщо він наважиться відсудити у нас із Яриком половину, ми йому все виплатимо.

– І нехай це буде вже на його совісті. А тепер прошу вас покинути мій дім. І негайно! – впевнено промовила Оксана.

– Стас не такий, ти ж знаєш! Він тебе кохає. Не стане наш хлопчик нічого вимагати. Мовчки страждатиме. Але ж це не справедливо! Тому ми й прийшли, – закричала колишня свекруха.

– Я все сказала. Ідіть! Ви навіть із онуком не захотіли поспілкуватися. Він уже забув вас. Вимагати прийшли, ех, ви!

– На вихід! – Батько Оксани грубо став рухати колишніх сватів до дверей.

– От нахаби! – Зачинивши за ними двері, полегшено сказав Сергій Юрійович. – А ти молодець, дочко. Все чітко їм сказала. Пишаюся тобою. Моє виховання. Дулю їм з маслом, а не квартиру!

– Ну, давайте святкувати далі, – з усмішкою запропонувала Олена Микитівна. – Бог їм суддя, хай живуть, як хочуть.

А через пів року Оксана дізналася про те, що Стас одружився з молодою дівчиною, у посагу у якої була своя квартира. Із сином він тепер спілкується все рідше і рідше. Ось таке воно кохання…

КІНЕЦЬ.