– На свої потреби і хотілки ти повинна заробляти сама! – кричав учора під час вечері мій Ігор. – Я від автра ні копійки тобі не дам на твої манікюри, авокадо, кіноа, косметику, зубні пасти чи що там ще.

Я тобі більше не буду 30 000 гривень на місяць відстібати, коли у мене у матері пенсія 4000 гривень! Буду допомагати їй, ну і дітей вдягати та годувати.

Я мовчки доїдала свою гречку. Діти зробили вигляд, що нічого не чують, і втупилися в планшети. Я чекала, поки цей ураган пронесеться, бо сперечатися з Ігорем у такі моменти – тільки витрачати нерви. Але він не замовкав.

– Я от не розумію, – продовжував він уже не так голосно, але з тією ж злістю, – чому я маю горбатитися, а ти живеш, як у Бога за пазухою? Працюй! Я тобі не банкомат!

Я відклала ложку і підняла голову:

– Тобто, ти хочеш сказати, що я не працюю? А хто кожен день готує, прибирає, дітей у школу-зі школи, уроки, лікарі, гуртки?

– Це не робота, – махнув рукою.

– Ти просто вдома сидиш.

Я хотіла відповісти, але раптом зрозуміла, що не маю сил. Це була не перша і навіть не десята така розмова. І кожного разу все закінчувалося тим, що я мовчки ковтала образу і чекала, поки Ігор заспокоїться.

Цього разу стало інакше. Після його слів у мене всередині щось клацнуло. Наче запобіжник перегорів.

Наступного ранку я встала раніше за всіх, зібрала дітей, зробила сніданок. І поки вони їли, сказала:

– Сьогодні забере вас бабуся. У мене справи.

Ігор скептично глянув на мене:

– Які ще справи?

– Йду заробляти на свої “хотілки”. Як ти і радив.

Я вийшла з квартири й глибоко вдихнула. На вулиці було холодно, але всередині мене горів якийсь незнайомий досі вогонь.

Пів дня я обдзвонювала знайомих, гортала вакансії. У мене була перерва в роботі – десять років. Але руки ж є, голова є. Вирішила почати з малого.

До вечора я вже мала домовленість: мене взяли помічницею в кафе – допомагати на кухні та трохи працювати з замовленнями: не робота мрії, але початок є.

Повернувшись додому, я чекала реакції Ігоря. Він подивився на мене з недовірою:

– Де ти була?

– Працювала, – спокійно відповіла я.

– І скільки заробила?

– Сьогодні нічого. Але вже з понеділка вийду на повноцінний робочий день.

– Ого, – він криво посміхнувся. – Ну, ну, подивимося, скільки тебе вистачить.

Його тон мене вже не чіпляв. Я пішла в душ і вперше за довгий час почала думати про себе. Про роки, витрачені на родину, щоб створювати чистоту і затишок, які ніхто особливо не цінує.

Чи правильно я роблю, виходячи на роботу? Чи варто було терпіти таке відношення чоловіка і сидіти дома, щоб зберегти сім’ю? І що взагалі для мене ця сім’я зараз?

Я не знаю, чи правильно я роблю. Але відчуваю, що назад дороги вже немає. Що думаєте? Чи варто жінці терпіти таке ставлення чи краще будувати своє життя окремо? Аде він зібрався велику частину своєї не маленької зарплати віддавати матері!

Джерело