Дзвін тарілок луною віддавався у порожній кухні. Ганна механічно збирала посуд після вечері, краєм ока спостерігаючи, як Олег, її чоловік, звично влаштовується у кріслі перед телевізором. Тридцять років день у день – той самий ритуал. Вона на кухні, він – у своєму кріслі.

– Може, допоможеш?

– Вирвалося в неї несподівано навіть для самої себе.

Олег, не відриваючи погляду від екрана, недбало кинув:
– Нині важливі новини, потім.

Це “потім” вона чула вже тисячу разів. Ганна завмерла, тримаючи в руках мокру тарілку. Щось усередині неї клацнуло, наче зламався невидимий механізм, який усі ці роки змушував її мовчки приймати такий стан речей.

– Знаєш, – повільно промовила вона, витираючи руки рушником, – я тут подумала… Адже ти в нас самостійний, незалежний чоловік.

– Звичайно, – з гордістю озвався він, все ще дивлячись у телевізор.

– Я завжди сам все вирішую.

Ганна підійшла до дверного прорізу між кухнею і вітальнею, сперлася об одвірок, і вимовила з ледь помітною усмішкою:

– Якщо ти такий незалежний, то й шкарпетки свої пери сам.

Олег нарешті відірвався від екрана, і недовірливо хмикнув:
– Що за дурниці? Це жіноча робота.

– Ось як? – Ганна відчула, як усередині розливається щось гаряче, схоже на гнів, що збирався роками. – А хто це вирішив? Де такий закон написано?

Вона розвернулась і вийшла з кімнати, залишивши здивованого чоловіка. У спальні Ганна сіла на край ліжка, і вперше за довгі роки дозволила собі визнати: вона втомилася!

Втомилася бути тінню, мовчазною прислугою, безплатною домробітницею. Рішення прийшло само собою – більше вона не робитиме за нього його частину роботи.

Ні прання, ні прасування, ні готування! Нехай відчує, що означає бути по-справжньому “незалежним”.

Десь у глибині душі ворухнувся страх – а що, як він розсердиться? Але відразу прийшла інша думка: “А що я втрачаю? Поваги до мене і так немає”.

Ганна встала і підійшла до дзеркала. З нього на неї дивилася втомлена жінка з посивілим волоссям, і згаслим поглядом. Настав час щось змінювати.

Перші три дні Олег нічого не помічав. Ганна з гіркою усмішкою спостерігала, як він щоранку відчиняв шафу, діставав першу сорочку, що трапилася, і йшов на роботу пом’ятий, ніби не бачачи різниці. На четвертий день він заглянув у кошик для білизни, і його брови здивовано поповзли вгору.

– Ганно! – пролунав його здивований голос. – Чому кошик повний? Ти що, не переш?

Вона спокійно продовжувала заварювати собі чай:
– А чому я маю прати твої речі?

– Як це чому? – У його голосі з’явилися нотки роздратування. – Ти завжди це робила!

– Ось саме, – Ганна розмішала цукор у кухлі, спостерігаючи, як розчиняються кристали. – Завжди я. А ти в нас – незалежна людина, пам’ятаєш?

Олег голосно видихнув:
– Припини ці дурниці! Де мої чисті шкарпетки?

– Там же, де й брудні – у кошику для білизни. Пральна машина у твоєму розпорядженні, порошок на полиці.

Вона бачила, як його обличчя починає червоніти, але вперше за тридцять років не відчувала бажання відступити, перепросити, зробити все, як він хоче. Щось усередині неї змінилося безповоротно.

До кінця тижня ситуація загострилася. Олег виявив, що у холодильнику немає звичних контейнерів з обідом, які він брав на роботу.

Його сорочки лежали не прасовані, шкарпетки закінчилися, а улюблений светр так і залишився лежати в кошику з плямою від кави.

– Ти що, оголосила страйк? – спитав він увечері, стоячи у дверях кухні.

Ганна готувала вечерю, але лише для себе – одну порцію.

– Ні, – вона спокійно помішувала овочі на сковороді. – Я просто припинила робити за тебе те, що ти, як самостійна людина, можеш зробити сам.

– Але ж я працюю! – Вибухнув він. – Я гроші в будинок приношу!

– Я теж працюю, – вона повернулася до нього. – І теж приношу гроші до хати. Але чомусь після роботи я маю бути ще й пралею, і куховаркою, і домробітницею. А ти тільки “втомленим здобувачем”.

Олег розгублено замовк. Такої своєї дружини він не знав. Куди поділася мовчазна, поступлива жінка, яка тридцять років покірно обслуговувала його?

У вихідні він зробив першу спробу самостійного прання. Завантажив біле з кольоровим, насипав порошку “на око” та ввімкнув машинку.

Результат перевершив усі очікування – улюблена біла сорочка стала ніжно-рожевою через червоні шкарпетки. Він дивився на неї з таким виглядом, ніби вона зрадила його.

Увечері, коли він намагався попрасувати цю сорочку, на тканині з’явилися жовтуваті розводи від перегрітої праски.

– Все не так просто? – тихо спитала Ганна, проходячи повз.

Олег тільки міцніше стиснув зуби. Його дратувало не так те, що доводиться робити домашню роботу, як те, що він, дорослий успішний чоловік, виявився безпорадним в елементарних побутових питаннях.

І що найприкріше – його “страйкарка” виглядала абсолютно спокійною і, здається, навіть молодшою.
Гроза збиралася давно, і цього вечора вона нарешті вибухнула.

Олег повернувся з роботи роздратований – начальник весь день чіплявся до його зовнішнього вигляду.

Ще б пак: сорочка пом’ята, штани із заломами. А вдома на нього чекав порожній холодильник, і гора немитого посуду, бо Ганна тепер мила тільки свій.

– Досить! – Він з гуркотом поставив портфель біля дверей. – Ти думаєш, це смішно? Думаєш, ти мене так провчиш?

Ганна сиділа в кріслі з книгою – раніше на це вона ніколи не мала часу.

– Я нікого не намагаюся провчити, – вона підійняла погляд від сторінок. – Просто показую тобі реальність.

– Яку ще реальність? – Він навис над нею. – Ту, в якій ти вирішила перетворити моє життя на пекло? Де все, що мені залишається – це брудний одяг, та порожній холодильник?

Ганна поволі закрила книгу. Усередині все тремтіло, але голос залишався спокійним:

– А як ти думаєш, чия це була реальність останні тридцять років? Моя! Тільки я не влаштовувала істерик, а мовчки тягла цей віз!

– Це твої обов’язки! Ти – дружина!

– Ні, Олег. – Вона встала, і вперше за їхню розмову в її голосі задзвеніла сталь. – Це не обов’язки дружини. Це обов’язки домробітниці. Тільки хатній робітниці платять, а я виконувала все безплатно, та ще й вислуховувала, який ти у нас незалежний.

– Та як ти…

– Тридцять років, – перебила вона його. – Тридцять років я прала твої шкарпетки, прасувала твої сорочки, готувала тобі сніданки, обіди та вечері!

– Тридцять років я збирала з підлоги твої брудні речі, мила за тобою посуд, планувала меню, ходила крамницями. І все це – після своєї роботи. А ти вважав, що так і має бути!

Її слова били, немов градини по склу. Олег відкрив рота, щоб заперечити, але не знайшов слів.

– Знаєш, що найприкріше? – продовжувала Ганна, і тепер у її голосі звучав застарілий біль. – Ти ніколи, жодного разу не сказав просте “дякую”. Все сприймалося, як належне. Наче я – машина для обслуговування, а не жива людина.

– Я забезпечую сім’ю! – Нарешті знайшовся він.

– Я теж працюю, – стомлено відповіла Ганна. – І зарплатня у нас майже однакова. Але чомусь домашня праця має бути тільки на мені.

Олег схопив куртку, і вискочив із квартири, голосно грюкнувши дверима. Він блукав вечірніми вулицями, киплячи від злості та образи. Якоїсь миті зайшов у кафе – просто тому, що захотів їсти, а вдома на нього не чекала вечеря.

Поки він чекав на замовлення, в пам’яті чомусь випливла картинка з дитинства: мати, вічно втомлена, з погаслими очима, мовчки робила всю роботу по дому.

А потім – її раптовий від’їзд до сестри. Тоді він не зрозумів, а батько тільки лаявся і називав її зрадницею.

Тепер, сидячи в кафе над кавою, що остигає, Олег вперше задумався: а може, вона теж просто втомилася бути невидимкою?

Він дістав телефон, відкрив фотографію їх із Ганною весілля. Тридцять років тому вона світилася від щастя.

Коли її очі згасли? У який момент він припинив бачити в ній людину, та почав сприймати, як частину побутової обстановки?

Додому Олег повернувся опівночі. У квартирі було тихо. На кухонному столі він помітив записку: “На випадок, якщо ти зголоднієш – у морозилці є готова вечеря. Розігрій сам”.

Він сів на табурет і закрив обличчя руками. Щось надломилося всередині, якась багаторічна кірка самовпевненості, та непробивної правоти. Вперше за довгі роки йому стало по-справжньому соромно.

Ранок почався незвично – із запаху горілих тостів, та приглушеного бурчання на кухні. Ганна розплющила очі, прислухаючись до дивних звуків.

На кухні творилося щось неймовірне: дзвенів посуд, шкварчала олія на плиті, чулося приглушене “ох” і “ах”, а між усім цим пробивалося бурмотіння Олега: “Так, а тепер як там було… дві ложки чи три?” ”

Ганна накинула старенький квітчастий халат, і навшпиньки прокралася до кухні. Завмерла у дверному отворі, не в змозі повірити своїм очам.

Перед нею постала дивовижна картина: Олег, затягнутий у білий фартух, той самий, подарований ще на новосілля, і жодного разу не одяганий, священнодіяв біля плити.

На столі нагромаджувалась його творчість – тарілка з почорнілими тостами, та дві філіжанки кави різних відтінків, ніби він заварював їх із різних сортів, хоча вона точно пам’ятала – купувала однакову.

– Ти… що тут робиш? – Видихнула вона ледве чутно.

Олег підстрибнув від несподіванки, обернувся всім тілом. Його обличчя – розгублене, збентежене і водночас, якесь рішуче – здалося їй раптом напрочуд молодим, як тридцять років тому.

– Сніданок готую, – пробурчав він, нервово обсмикуючи фартух. – Тільки ось, з тостами трохи не розрахував. І кава чомусь вийшла різною, хоча я начебто все робив однаково. А яєчня…

Він безпорадно дивився на сковорідку, де щось, задумане, як яєчня, перетворилося на намертво припаяну до металу скоринку.

– Дідько забирай, – похитав він головою, – ніколи б не подумав, що просто приготувати сніданок – це ціла наука.

Ганна притулилася до одвірка:
– А що сталося?

– Я всю ніч думав, – він відвернувся до плити, ніби йому було легше говорити, не дивлячись їй у вічі. – Згадав маму. Як вона пішла тоді… Я ж засуджував її. Вважав, що вона покинула нас із батьком. А вона просто втомилася бути меблями.

Його плечі опустилися:

– Знаєш, я ж правда вважав, що раз заробляю гроші, то все інше – не моя справа. Що це, само собою якось робиться. Білизна переться, посуд миється, їжа з’являється на столі. Як у казці.

Він обернувся до неї:
– Пробач мені.

Ганна відчула, як зрадливо защипало в очах.

– Я не хочу бути, як батько, – вів далі Олег.

– Він так і не зрозумів, де помилився. Досі живе один, вважає себе жертвою жіночої зради. А я не хочу тебе втратити!

Він підійшов до столу, відсунув для неї стілець:

– Давай снідати. Тости, звісно, ​​підгоріли, але це мої перші тости за тридцять років. Можна сміливо сказати, історичний момент.

Ганна сіла за стіл, роздивляючись цього нового, незнайомого Олега. Він налив їй кави, підсунув цукорницю:

– Я записався на кулінарні курси для початківців. Там саме набирають групу… колишніх “незалежних чоловіків”.

Вона не витримала – засміялася. Він теж усміхнувся, вперше за ці важкі дні.

– Я не обіцяю, що змінюсь відразу, – сказав він серйозно. – Тридцять років звичок так просто не перекреслиш. Але я спробую. Справді спробую.

Ганна сьорбнула каву – на диво, вона була цілком стерпною.

– Знаєш, – вона подивилася на чоловіка, – адже справа не в тому, щоб все ділити порівну. Просто, мені важливо знати, що ти бачиш мою працю. Що цінуєш її?

– Я намагатимусь не тільки бачити, а й розділяти її з тобою, – він узяв її руку в свою. – Ось тільки навчуся спочатку готувати так, щоб це можна було їсти.

Вона посміхнулася і… надкусила горілий тост. Зрештою, кожен колись починав із першого кроку…

КІНЕЦЬ.