– Які бажання у твої 56 років??? Тобі онуків чекати і жити для них! — мама фиркнула, коли я поділилася з нею своїми мріями, планами і бажаннями на найближчий час.

Місяць тому я розлучилася.

І начебто все до цього йшло, начебто давно розуміла, що це вже не шлюб, а просто звичка. Ми з чоловіком стали сусідами, а не подружжям. Жили поруч, але кожен у своєму світі. Йому було комфортно — його все влаштовувало. А мене – ні.

Діти виросли, розлетілися. У нас не залишилося нічого спільного, крім побуту, який я терпіти не могла. Я довго вагалася, сумнівалася, не могла наважитися.

Але зрештою просто пішла. Пішла з дому, де прожила тридцять років, залишивши майже все — меблі, техніку, звичний порядок.

Купила собі маленьку квартиру на околиці міста. Взяла лише необхідне. І почала жити.

Моїй мамі ця новина стала занадто несподіваною і вона її прийняти не змогла. Їй важко уявити, що жінка в моєму віці може щось міняти у своєму житті.

Моя мама з тих, хто вірить: “стерпиться — злюбиться”. Хоча я впевнена, що нічого не злюбиться. Просто можна зламатися, загубити себе. В свої роки я це точно знаю.

— Мамо, я що, повинна була скніти-існувати поряд із людиною, яка мене не кохає? — питаю її.

— Ну й що, що не кохає! Кому зараз легко? — бурчить вона.

Її світ простий і зрозумілий: діти, онуки, борщі, поліклініки. А я хочу іншого. Я хочу подорожувати. Хочу знову відчувати себе живою, навіть у 56!

Раніше я мріяла поїхати в Італію. Побачити Тоскану, блукати вузькими вуличками Рима, вдихати аромат моря в Неаполі. Колись я розповідала про це чоловікові. Він лише відмахувався: “Тобі що, вдома не сидиться?”

А зараз мені нема кого питати.

Знаєте, що я зробила? Купила квиток. На три тижні. Сама.

Без чіткого плану, без бронювань п’ятизіркових готелів. Просто квиток до Рима і назад.

— Ти не сповна розуму! — видала моя подруга, коли я їй розповіла.

— Може бути, — знизала я плечима.

— Але я поїду.

Зараз я пакую валізу.

Мені трохи лячно, трохи хвилююче, але водночас так легко, як ніколи за останні роки.

Мама досі на мене дується. Друзі крутили пальцем біля скроні. А я? Я почуваюся так, ніби нарешті відкрила вікно після довгих років задухи.

Може, я справді легковажна? Чи все ж таки маю рацію?

Джерело