— Що? Який ще день бабака? Сьогодні таке свято, діти, Стрітення! Прокидайтеся швиденько і в церкву підемо.

Так почався наш сьогоднішній недільний ранок. О шостій годині я зайшла в спальню до сина і невістки і почала їх будити.

Я приїхала до них на вихідні. Наготувала вчора вареників, пиріжків, пельменів. Все склала дітям у морозилку.

А неділю вже мріяла відпочити і провести з ними, як годиться проводити свято. Але в мене просто слів немає з того, що сталося. Я проплакала сьогодні цілий день.

Завтра в мене вранці потяг на свою Волинь. І більше мене в цьому Києві, в їхній квартирі, ноги не буде.

Я зайшла в кімнату, відкрила штори, щоб бодай світло сонця підняло їх з ліжка. Син навіть не розплющив очей, а невістка тільки буркнула:

— Світлана Петрівна, та ну, ще темно, вихідний же. Дайте хоч раз виспатися.

— Виспатися? — у мене аж руки опустилися.

— Таке велике свято сьогодні, в храм треба йти, свічку поставити, помолитися!

Син лише щось невиразно промимрив у подушку, а невістка вже й зовсім повернулася до мене спиною.

— Мамо, ми з друзями зустрічаємося сьогодні, обіцяли ще два тижні тому. Боулінг, суші, ковзани. Не сердься, гаразд?

Я стояла, дивилася на них і не вірила своїм вухам. Я весь вчорашній день на кухні простояла, наготувала їм повен холодильник домашньої їжі, яку вони люблять, а сьогодні вони не можуть зі мною бодай годину провести?

Невістка свою маму теж не кличе в гості, бо та, бачте, працює і відпочити хоче. А я не працюю? А мені не хочеться, щоб мене хтось обійняв і сказав: “Мамо, як же добре, що ви приїхали”?

— Тобто ви навіть не зможете посидіти за святковим сніданком? — спитала я, хоча вже знала відповідь.

Син нарешті сів у ліжку, потер очі.

— Мамо, ну перестань. Ну яке свято? День бабака сьогодні взагалі. Ну, зустріли ми цю вашу весну — от і добре.

— Сину, не моя вона весна, а ваша. Це ж для вас це свято, щоб у дім добро приходило, мир був, тепло. А ви куди? На суші?

— Ну так- сходимо, посидимо, відпочинемо. А ти з малим посидиш, правда?

Це вже було останньою краплею.

— А що, я нянька тут? Чи може, ви мене сюди для того й кликали, щоб я сиділа з онуком, а ви гуляли?

Невістка нарешті піднялася, закуталася в халат і насуплено подивилася на мене.

— Ну що ви оце знову починаєте? Ну нема у нас таких традицій, ну не ходимо ми до церкви. І це ж не значить, що ми якісь погані!

— Погані? Та не погані. Просто я вам, схоже, не потрібна, от і все.

Я вийшла з кімнати, закрила за собою двері і вже не могла стримати сліз.

Вони поїхали через годину. Поцілували онука, сказали йому: «Будь чемним!» — і зникли за дверима.

А я залишилася одна.

Дивилася у вікно, слухала, як малий грався машинками, і плакала. Вони повернулися пізно. Веселі, з пакетами, з новими покупками.

Вечеряти не стали — мовляв, наїлися. І навіть не помітили, що я з ними ледве вітаюся.

Я лягла раніше, бо знала — завтра вранці в мене потяг. Я поїду звідси і більше сюди не приїду. Ну його, той Київ.

Тільки от що робити? Як бути з сином? З онуком? Як сказати, що мені сумно, але і не хочу зіпсувати з ним стосунки? Як мені реагувати на всю цю ситуацію?

Джерело