Вона так і просиділа всі вихідні ця пані! У вас теж такі невістки? От мені просто цікаво. Кажу:

— Олю, ти хоч картоплю би почистила чи салат зробила!

Але невістка мені так і сказала, що приїхали вони з дітьми до мене відпочивати, що кухні їй і дома вистачає.

Так я протанцювала перед нею і онуками всі вихідні. Син не приїхав, бо працював у ці дні.

Ну добре, думаю, люди втомлюються, хай би день відпочила, два. Але ж ні!

Субота пройшла, неділя пройшла — невістка на кухню навіть носа не встромила.

Діти бігають, малий встиг розбити вазон на підвіконні, менша розмалювала мого кота фломастерами, а вона сидить у телефоні й кліпає очима.

— Олю, а може, допоможеш трохи? — знову питаю.

— Та мамо, ми ж приїхали у гості, а не в колгосп на роботу, — сміється вона.

А мені, чесно кажучи, не до сміху. Я ж одна все тягаю: і борщ зварити, і пироги напекти, і посуд перемити.

Онуки ж їсти хочуть, не на повітрі ж вони будуть сидіти. Думала, хоч дітей своїх займе, поки я на кухні. Але ні! Телефон у руках — головне заняття.

Ввечері, коли вже всі нагодовані, втомлена сідаю хоч на хвилинку перепочити, а невістка мені ще й претензії:

— Мамо, а можна було б телевізор включити, щоб дітям не було нудно?

Ага, а ще можна циркову програму влаштувати, щоб розважити їх. Сил нема, правда, але що ж.

А в понеділок, зранку, коли вона нарешті почала збирати речі, я вирішила натякнути їй, що гостинність — це добре, але й допомога не завадила б. Кажу:

— Олю, ти ж наступного разу хоч якусь страву свою привези, щоб мені легше було.

А вона мені так усміхнено:

— Ой, Любов Іванівна, так у вас же все найсмачніше, навіщо мені вам під руку лізти?

От що тут скажеш? Я вже й не знаю, може, я чогось не розумію? Це в мене вимоги завеликі чи така поведінка — норма теперішніх молодих?

Як сказати невістці, щоб хоч трохи допомагала, і не посваритися з нею? Бо ж не хочу синові життя псувати, але й себе шкода. Що робити?

Джерело