Своїх онуків я справді люблю по різному. Ну а як можна любити Алісу, якщо вона непосидюча дитина, наче вихор емоцій, який ніколи не стихає?

Натомість Артемчик, мій любимчик і це логічно. Він наче ангелик. Якось заходжу в кімнату, а він читає книжку, або ж лего складає. Але одного разу дійшло надто далеко. Вони обидвоє були у мене в суботу і гралися, і випадково Аліса штовхнула Артема.

– Я тобі не потрібна, бабусю, так? – маленькі очі Аліски наповнилися сльозами, вона міцно стискала плюшевого зайця, якого я їй колись подарувала.

– Ти любиш Артема більше.

Я розгубилася. Як пояснити дитині, що це не зовсім так? Що просто мені легше з Артемом, бо він слухняний і спокійний, а з нею – вічний вир емоцій? Щоразу, коли вона приходить, я ніби стою на краю прірви – ніколи не знаю, що буде далі.

Мої онуки – Аліска і Артем – повні протилежності. Аліска – мов маленький ураган, непосидюча, запальна, завжди прагне бути в центрі уваги. Артем – спокійний, розважливий, може годинами читати книжки чи збирати конструктор. З ним легко. З нею – складно.

Я згадую, як одного разу в дитинстві моя мама завжди віддавала перевагу моїй молодшій сестрі. Вона була тихіша, лагідніша, завжди поводилася зразково. А я ж – така ж, як Аліска, норовлива і вперта. Тоді мені здавалося, що мама любить нас по-різному, і я часто ревнувала. Чи не повторюю я зараз цю саму помилку?

Одного разу, коли вони обидва залишаються у мене, мій дім перетворюється на арену. Аліска хоче командувати, постійно вимагає уваги. Артем мовчки поступається, хоча іноді я бачу, що це його дратує. Я намагаюся бути справедливою, але не можу заперечити – з Артемом мені простіше, я краще його розумію. І, можливо, навіть відчуваю до нього більшу ніжність.

Коли вони гралися разом, Аліска випадково штовхнула Артема, і він упав. Я спалахнула гнівом: “Чому ти така неуважна? Ти ж завжди все руйнуєш!” Її очі наповнились слізьми.

Вона намагалася пояснити, що це сталося випадково, але я вже не слухала. Пізніше, коли вона заснула, я зрозуміла, що була несправедливою. Чому я одразу ж дорікаю їй, але пробачаю всі дрібні помилки Артема?

Одного разу, коли Аліска вкотре влаштувала сцену через те, що я не дозволила їй їсти цукерки перед обідом, я не витримала.

– Ну чому ти не можеш поводитися, як Артем? – вирвалося в мене.

Вона застигла, подивилася на мене широко розплющеними очима і прошепотіла:

– Тобто як? Щоб ти мене любила?

Серце стислося. Що я наробила? Я ж не хотіла, щоб вона так подумала! Але, здається, вона саме так і відчула.

Ця фраза переслідувала мене весь день. Чи дійсно я люблю онуків однаково? Чи справді я не ставлюся до Аліски з меншою теплотою? Чи можливо, що її поведінка – це просто крик про увагу, якої їй бракує?

Ввечері я підійшла до неї, коли вона вже дрімала в кріслі. Обережно провела рукою по її волоссю, і вона, навіть не прокинувшись, усміхнулася.

– Ти особлива, моя дівчинко, – прошепотіла я.

– Просто я ще вчуся бути бабусею для тебе.

Наступного дня я вирішила зробити щось особливе для Аліски. Ми разом пекли печиво, і я дозволила їй самій вибрати рецепт. Вона розквітла від щастя. У цей момент я зрозуміла: можливо, їй просто потрібен інший підхід, трохи більше терпіння і уваги, щоб вона відчувала мою любов.

Здається, любов до дітей – це не тільки про те, щоб дарувати їм тепло. Це ще й про те, щоб навчитися бачити їх такими, як вони є, а не такими, як нам зручніше. Можливо, настав час і мені змінити свій підхід?

Як ви вважаєте, чи справедливо, що бабусі та дідусі мають улюбленців серед онуків? І як знайти баланс у такій ситуації?

Чи, можливо, це нормально мати різні відчуття до різних дітей, адже всі ми різні? Або ж справа у наших власних упередженнях, які ми не помічаємо?

Джерело