— І не сказала б я, що там дуже вже вагомі накопичення вона зробила, у людей і більше відкладено, а на лаврах не спочивають, – нервує Валентина Федорівна.

— І що, зовсім удома сіла чи що? Не працює?

— Сиділа вдома понад півроку, проїдала те, що заробила, навіть, я б сказала, не особливо заощаджувала, – відповідає Валентина Федорівна подрузі.

– Тепер, начебто, на роботу вийшла. Запитала онука, скільки мама отримує, до самої ж Юлі й не підступишся. Він, звісно, точної суми мені не назвав, але я й сама не вчора зʼявилася на білий світ. Ну скільки може отримувати лаборант звичайний? Ну явно ж не мільйони!

— Ну постривай, зараз відпочине трохи і буде щось інше собі шукати…

— Та що? Хто тепер її на нормальну роботу візьме, якщо в трудовій записи такі за останні роки будуть? Від заступника директора до лаборанта, та ще й із перервою? І потім, така робота, яка в неї була, на дорозі не валяється. Не знайдеш просто так, один раз пощастило, другого шансу може й не бути.

А сина вчити треба, йому вступати через рік, та й потім ще на ноги ставити. Люди стараються, напружуються, кар’єру роблять і ліктями інших розштовхують, а вона сіла й лапки склала? Не зарано? До пенсії, ох, як далеко, та чи й буде вона взагалі.

Старалася, пихтіла, робила кар’єру і розштовхувала інших ліктями донедавна і сама 45-ти річна Юля, дочка Валентини Федорівни. І в жінки це успішно виходило, незважаючи на те, що свого сина жінка ростила сама.

Заміжня Юлія була з 20-ти років, жила на території чоловіка, дізналася донька, що чекає малюка в 22, тільки-но отримавши диплом, але були великі ускладнення, дитину вони з чоловіком втратили.

Потім були роки депресії та невдалих спроб, врешті-решт, чоловік загуляв, зізнався, що коханка від нього в положенні, Юля пішла до мами, не знаючи, що теж при надії.

— Гордячка, – каже про свою доньку Валентина Федорівна. – Не хотіла йому говорити взагалі, їх розвели, вона прочерк у свідоцтві поставила, на аліменти не подавала, а колишній зять тільки радів цьому. У нього нова сім’я, гроші ціліші були.

Із мамою в Юлі теж стосунки не складалися. Виникали конфлікти. Валентина Федорівна вважала, що Юля даремно проявляє гординю, гроші б їй із дитиною дуже знадобилися. Жінка каже, що Юля не хотіла нічого від колишнього чоловіка, натомість сама й онук лягли тягарем на її шию, але ж у неї зарплата була не величезна.

Зрештою донька не витримала, щойно онуку виповнився рік, забрала речі і пішла на квартиру жити. І тут гордість проявила, більше до матері не повернулася, працювала ночами, викручувалася, писала якісь курсові, але вижила, більше від матері жодної копійки не брала, хоча потім жінки й налагодили спілкування.

— Я і з онуком сидіти ніколи не відмовлялася, і допомагала б, але Юлька тоді тільки іграшки та солодощі для онука в мене брала, – хитає жінка головою.

Потім син Юлії ходив до садочка, вона сама змінила роботу, підробляла, за 5 років купила квартиру в іпотеку, тоді ще однокімнатну, а потім у доньки Валентини Федорівни несподівано «вистрілила» кар’єра. Підвищили раз, інший, переманили працювати в інше місце.

Заробляти жінка почала дуже непогано, квартиру незабаром купила простору, двокімнатну, стали із сином краще харчуватися, одягатися, їздити на відпочинок. Щоправда, пропадала Юля на роботі цілодобово, син ріс самостійним, Валентина Федорівна бурчала, звісно, і рада була б допомагати, але Юля вже і не дуже матір просила.

— Він у 10 років цілком здатний і уроки сам зробити, і розігріти, і просте щось собі приготувати, – говорила про сина.

— Хлопчик у нас справді хороший, – погоджується бабуся.

– Та я й рада була, що донька, нарешті, на свої ноги стала, не потребують вони. Робота нервова? А в кого вона не нервова зараз? Просто так ніхто хороші гроші не платить. Донька і підробітки кинула, а що у вихідні та вечорами, та у відпустці її смикали? Ну так вона начальник. Вище її люди теж є, але там власники бізнесу, а вона на зарплаті.

Сина Юля добре одягала, репетиторів наймала – був період, коли кілька предметів хлопчикові не давалися, тепер він вчиться самостійно, хоча бабуся і хвилюється: а чи зможе пройти на бюджет. Але донедавна Валентина Федорівна вважала, що на всякий випадок у дочки відкладено гроші. Витрачали вони з онуком далеко не все, заначка у Юлі була. І непогана.

— А потім треба ж і якось у життя хлопця випустити, – каже пенсіонерка. – Так, після мене залишиться квартира, із собою я її не заберу. Але я, знаєш, ще й пожити сподіваюся. Рано мені на цвинтар.

Кілька років тому Юля почала скаржитися, що вона смертельно втомилася від вічних перегонів, відповідальності та напруги останніх років. Скаржилася не матері, а своїй двоюрідній сестрі та синові. Пила якісь вітаміни і таблетки для швидкого засинання. Ну так усі час від часу щось п’ють, як каже Валентина Федорівна. Темп життя такий зараз, метушливий.

— Мама звільнилася, – приніс одного разу онук новину. – Ні, не звільнили, сама. Вона просто замучилася вже так працювати.

І Валентина Федорівна цього кроку доньки зовсім не зрозуміла. Не знайшла іншу роботу, а звільнилася в нікуди, сіла вдома і навіть поспішати працевлаштовуватися не стала. Матері вона теж пояснила, що втомилася так працювати, навіть відпустка в кілька тижнів уже їй не допомагає відновитися, бо й у відпустці смикають.

— А на що ж ти думаєш жити й годувати хлопця? – ахнула мама.

— На те, що відкладено, – усміхнулася Юля.

– Не переживай, тобі на шию я не сяду. А потім відпочину і знайду щось спокійне вже.

І Валентина Федорівна почала чекати, коли ж донька відпочине.

— Відпочивала довго, проїдала відкладене, за кордон поїхала з онуком аж на місяць! І не аби куди, а в гарний готель. І потім не поспішала працювати. Уявляєш, скільки вони за цей час проїли, та проїздили? – хвилюється мама Юлі.

– А коли я дізналася куди і ким Юлька влаштувалася, я за голову схопилася просто. Ну от як це? Лаборант, тисяч 15 вона отримує на руки, не більше. Якщо не менше.

— Мамо, – на всі закиди відповідає донька. – Нам багато й не треба вже. Квартира є, на харчування вистачить, ще є деякі накопичення, проживемо.

— Та як ви проживете? Онуку вчитися скоро, а якщо не вступить на бюджет? І потім, усі люди заробляють, а ти тільки проїдаєш! Що твоєму синові на виході залишиться?

— Не вступить на бюджет, піде працювати. На виході в нього буде те, що заробить. У тебе ми не просимо, – жорстко відповіла донька.

– Тобі мене анітрохи не шкода? Ну ось, мені себе зате дуже шкода. І ніхто, крім мене, мене не пожаліє. А я втомилася рвати жили, крапка. У житті є речі набагато важливіші за гроші, здоров’я, зокрема й душевне, наприклад.

— Ось так, злила кар’єру, живе для себе, ні про кого більше не думає, втомилася, – невдоволена Валентина Федорівна. – завжди Юля дивною була, але тут уже я просто дивуюся!

КІНЕЦЬ.