Моя бабуся покинула цей світ понад 15 років тому. Останні свої роки вона жила у мого дядька, свого молодшого сина. Її старенький будинок залишився стояти на схилі гори — там, де виросли її діти, звідки проводжали мого дідуся в останню путь.

Колись цей дім був оточений сусідськими будинками, але час все змінив: люди роз’їхалися, когось не стало. Будинок бабусі залишився самотньо стояти на пагорбі серед напівзруйнованих стовпів сусідських огорож, а з боку гори все ближче насувався молодий ліс. Здавалося, ще трохи, і через десяток років дерева повністю накриють колишній двір.

Цей будинок — ціла частина мого дитинства. Він наповнений спогадами: скрип хвіртки, аромат бабусиних квітів, смак її фірмових млинців, душевні посиденьки за чаєм. Все це залишилося в моїй пам’яті назавжди.

Коли я приїхав, спочатку зупинився у родичів. А потім, проходячи повз місце, де стоїть бабусин будинок, побачив його. Він виглядав самотньо, ніби кликав мене повернутися.

– Я швидко, лише подивлюся, – сказав я дружині, яка залишилася чекати в машині.

Я піднявся до будинку тією ж стежкою, якою ходив ще 20 років тому. З кожним кроком відчуття ставали сильнішими, а спогади дедалі більше захоплювали мене. Я дійшов до похиленої хвіртки, що рипнула, і немов на мить повернувся в дитинство.

Двір поріс полином, а будинок без господині постарів, почорнів і ніби схилився ближче до землі. Я сів на ганок, звідки видно все село. І тоді не зміг більше стримати емоцій. Я відчув себе маленьким хлопчиком, якого тут завжди чекали з любов’ю. Час забрав багато, але в моїй пам’яті залишилося найцінніше — моменти, які зберігають душевний зв’язок із рідними.

Я вирішив купити цей будинок у дядька. Він спершу вагався, але після того, як я запропонував йому відповідну суму, погодився.

Єдина, хто мене не зрозумів, була моя дружина. Вона не розуміла, навіщо мені цей старий, занедбаний будинок, адже ми приїхали за зовсім іншим. Але я так і не зміг їй пояснити: я придбав не будинок, а пам’ять. А пам’ять — це безцінно!