Ми з подружкою сиділи в кафе. Я вирвалася на пів годинки з роботи і нарешті знайшла вільну жилетку, в яку можна було поплакатися.

Ніна була якраз тією людиною, яка і пожаліє, і підбадьорить. Допомогти, щоправда, не в її силах, але я хоч виговорилася.

— Набрала собі роботи, ночами працюю, на основному місці взяла додаткове навантаження. Начебто гроші повинні були з’явитися, але все одно ледве зводжу кінці з кінцями.

— А твій колишній не допомагає?

— Про що ти говориш?! — відмахнулася я.

— Він і коли ми були одружені не перепрацьовував, а тепер навіть забув, коли в його сина день народження!

— Андрійко сумує?

— Не те слово! Не можу ж я пояснити маленькій дитині, що його тато — зрадник! Коли йшов, забрав навіть ті подарунки, які мені дарував до весілля!

Ніна насупилася, акуратно помішуючи цукор у каву. Кафе було крихітним, столики стояли впритул, тож ворушити руками доводилося з оглядк

Коли ми щойно прийшли, я вішала на спинку стільця пальто і ледь не влучила ліктем в око чоловікові за сусіднім столиком.

— У тебе такий втомлений вигляд, — співчутливо сказала подруга, — тобі треба відпочити, хоч кілька днів. Працюєш забагато!

— Який там відпочинок… Кредит за побутову техніку повертати. Коли я його брала, хіба думала, що доведеться виплачувати самій, без чоловіка? Я стала такою нервовою, зриваюся через дрібниці, на дитину нещодавно ні за що накричала і сама розплакалася.

— Я ж кажу — це від втоми. У тебе життя — суцільний стрес, відпочинок потрібен як повітря. Поїхати куди-небудь, розвіятися, забути про свої проблеми.

— Ой, Ніно, знала б ти, як я про це мрію! Нещодавно навіть подумала, щоб відпочити в Карпатах кілька днів, вистачило б ста доларів. Завжди мріяла покататися на лижах. Але де їх знайти, ці сто доларів?!

Я глянула на годинник і схопилася:

— Ой, мені вже час! Дякую, що вислухала, трішки полегшало!
— Якби я могла тобі допомогти…

— Ти й так допомогла: вислухала, — усміхнулася я подрузі. — Мені більше ні з ким поділитися. Мама
і та бурчить: мовляв, даремно чоловіка вигнала, він хоч і негідник, але за нього треба було триматися. Гаразд, бувай!

Ми поцілувалися на прощання, і я поквапилася в бік метро. Несподівано почула за спиною:

— Дівчино, стійте!

Я обернулася: до мене поспішав той самий чоловік, який сидів за сусіднім столиком. Порівнявшись зі мною, він сунув мені в руку якийсь папірець:

— Тримайте. Вирушайте в гори!

У мене на долоні лежала купюра в сто доларів. Спочатку я перелякалася:

— Ви що, божевільний?!

Він похитав головою:

— Ні. Просто вам потрібна допомога, і я її надаю. Віддаю борг.

— Ви мені нічого не винні! Я вас узагалі вперше бачу! Що ви хочете за ці гроші? — занервувала я.

— Не бійтеся. — Чоловік засміявся.

— Я даю вам їх просто так. Хоча ні: хочу, щоб ви у відповідь вислухали мою історію. Вона коротка, багато часу не займе. Зате ви зрозумієте, чому я так роблю…

Олег Вікторович (так його звали) років п’ятнадцять тому опинився в буквальному сенсі слова на вулиці. Спочатку були проблеми в бізнесі, потім розбив в аварії машину, а потім його дружина подала на розлучення і відсудила собі квартиру!

— Якийсь час я жив у друзів, — розповідав він, — але рано чи пізно кожен із них, соромлячись, просив з’їхати. Воно й зрозуміло: хто стане терпіти чужу людину в будинку?

Я не здавався: виконував будь-яку роботу, шукав спосіб знову закрутити бізнес, але для цього потрібен був хоч невеликий стартовий капітал. А де його взяти? У ту пору я майже весь час ночував на вокзалі. І одного разу, сидячи в залі очікування, розговорився з одним мужиком.

Олег Вікторович розповів незнайомцю про свої біди. У відповідь чоловік… вийняв із портмоне сто доларів і сказав йому:

— Беріть. Не відмовляйтеся: я повертаю свій борг. І дайте мені слово, що коли-небудь ви теж допоможете комусь, хто потрапить у скрутну ситуацію. Адже зі мною теж так було… Отримана від випадкового знайомого «сотка» колись круто змінила моє життя. Беріть-беріть.

— Гроші мене врятували, — продовжив Олег Вікторович. — Сподіваюся, вони вам теж принесуть щастя. Тільки пам’ятайте: свого часу вам треба буде повернути цей борг — тому, кому потрібна буде допомога.

Дивний чоловік попрощався і пішов. Я навіть забула йому подякувати…

Я все м’яла гроші в руці, не вірячи своєму щастю. Підійшла в банк: виявилося, що купюра справжня, не фальшива. Невже бувають такі дива?!

Того ж дня я взяла на роботі відпустку (начальниця бурчала, що невчасно, але я наполягла на своєму). Залишила сина на тиждень зі своєю мамою і поїхала в гори — в ті самі гори, про які я так довго мріяла!

Це було приголомшливо! Крім того, що я справді відпочила, напевно, вперше в житті по-людськи, несподівано для себе завела і корисні знайомства.

Цікава дама середніх років, з якою ми підійматися на підіймачу, заговорила зі мною. З’ясувалося, що в її компанію потрібен співробітник моєї кваліфікації.

Ми домовилися зустрітися після відпочинку. Вже не знаю, чим це пояснити, але з того дня, як Олег Вікторович вклав мені в долоню сто доларів, у моєму житті настала світла смуга.

Синочок ріс, конфлікти з мамою вщухли, а за рік я знайшла чоловіка, який став мені чудовим чоловіком, а моєму Андрійкові — чудовим батьком…

Іноді я згадувала Олега Вікторовича: де він, що з ним? Зрозуміло, я пам’ятала про те, що повинна повернути борг. І одного разу мені випала така нагода.

Я стояла на зупинці, ховалася від дощу під навісом. Поруч якийсь хлопчина говорив телефоном:

— Матусю, та не засмучуйся ти так. У мене все нормально. Ага, і м’ясо їм через день… Кімнату нормальну дали, скоро сесія. Ну звісно, здам, я ж не дарма золоту медаль у школі здобув.

Він закінчив розмову і одразу ж набрав інший номер:

— Андрюха, тут такі справи… Загалом, можеш мені грошей позичити? Та ні, все нормально, просто зі стипендії злетів. Як-як, ось так! Та ні, я все знав, просто викладача, старе трибло, до моєї дівчини під спідницю ліз, от мені й довелося… того… по-чоловічому з ним поговорити.

А він мене завалив. Тепер із гуртожитку виганяють. Та ні, роботу я собі вже знайшов, якраз ночами, щоб на пари ходити. Дякую, виручив! Ой, а ти не можеш мене підвезти? Розумієш, у мене грошей на автобус немає…

Хлопець закінчив свої переговори і запхав телефон у кишеню. Він став дивитися вдалину, кусаючи губи, мабуть, щосили намагаючись не заплакати. Я розкрила сумочку, дістала купюру і підійшла до нього:

— Чоловіче, це вам! Ні, ми не знайомі, і повертати гроші треба буде не мені, а комусь іншому. Ви не нервуйте, це не обман. Ось послухайте, що я вам розповім. Кілька років тому я сиділа з подругою в кафе…

КІНЕЦЬ.