Розчарувавшись у своєму шлюбі, я розриваюся між прощенням чоловіка та пошуком нового шляху.

Наш союз здавався стабільним та звичайним – риса, яку я цінувала після бурхливого минулого з батьком моєї дочки.

Мій чоловік, зі свого боку, пропонував передбачуваність і спокій, яких я так жадала.

Він удочерив мою дочку і є батьком нашого сина.

Однак під цим фасадом спокою я зіткнулася з його егоцентризмом та безініціативністю.

Його відверта відмова зважати на наші потреби стала очевидною в ситуаціях, подібних до інциденту з піаніно для моєї дочки, коли його відкриті погрози виявляли глибоку байдужість до наших бажань.

Згодом відсторонена поведінка чоловіка та ігнорування наших емоційних потреб призвели до моїх частих емоційних потрясінь.

Я перейшла від гучних спалахів до тихого відчаю, що явно втілювало виснаження від нереалізованого життя.

У 28 років я почуваюся замкненою в безрадісному існуванні, відчуваючи заздрість яскравому життю оточуючих.

Захопленість мого чоловіка віртуальним світом різко контрастує з його байдужістю до реальних потреб нашої сім’ї.

Він звів наше спілкування лише до потреби.

Мій відчай у пошуках життєвої сили та зв’язку змушує мене відновлювати зв’язок зі своїм минулим та фантазувати про нові починання – але мене переслідують наслідки для наших дітей.

Борючись з парадоксом чоловіка, який надійний, але емоційно відсутній, я сумніваюся у власному здоровому глузді та праві на щастя.

Я почуваюся ізольованою та нереалізованою, розмірковуючи про одне: як врятувати наші стосунки?

Чи все-таки прийняти лякаючу перспективу змін?

КІНЕЦЬ.