– Ну а для чого тобі така дружина, Леоніде? Та її задурно ніхто не візьме, а ти її вивчив за свої гроші, в квартиру в новобудові завів! – сказала я сину і ні про що не шкодую.

Я з самого початку була проти їх союзу. Якась Ірина мені видалась дивна. Худюсінька, а голосок, наче останні подихи з неї виходять.

– Ну де вона тобі дитинку подарує, Леоніде? Та то пучка духу!, – як у воду дивилася…

– Мамо, не пхайся! Люблю її, і ми відгуляємо весілля навіть якщо ти свого благословення не дасиш.

Так і зробили. Я на весіллі була, але сильно з чоловіком не тратилася. Пам’ятаю, як мені на базарі пропонували хустину купити невістці, яку в церкві на голову пов’язують.

– Беріть, пані, ось цю, дорощу! Всі їх беруть.

– Ще чого! Не заслужила моя невістка такої щедрості.

Я взяла найдешевшу, яка там була.

Минуло два роки. А онуків – нема. Мій Леонід – вже дорослий чоловік, час би й дітей заводити, а ця його Ірина все ще ходить, мов тінь по квартирі. Бліда, виснажена, худюща. Часто хворіє, то застуда, то ще якась болячка. Я не розумію, чого вона до себе так недбало ставиться? Жінка повинна бути сильною, здоровою, щоб сім’ю підтримувати, дітей народжувати!

– Мамо, не починай! – каже син, коли я знову зачіпаю цю тему. – У нас все добре, просто не все одразу.

– Ну та, ну та, – відмахуюсь я, а всередині мене все кипить. Час іде, а в них все “не одразу”.

Мене ще більше дратує, що вона не намагається бути господинею. Прийдеш у гості – то суп недосолений, то пилюка на меблях. Моя хата завжди була вичищена до блиску, і чоловік ніколи не скаржився, що йому не вистачає уваги. А тут… Ото Леонід ходить, як голодний вовк, а вона щось своє бубонить про втому.

Сваха моя – взагалі окрема тема. Все життя по заробітках, доньку свою саму лишала, а тепер думає, що Ірина знайде себе в новій сім’ї? Якби та сваха нормальну освіту дала дитині, навчила життя, то, може, й була б з неї хороша дружина. А так…

– Мамо, я знаю, що ти знову щось собі надумала, – якось за вечерею каже син.

– Але Ірина – моя дружина, і я не дозволю тобі її ображати.

– Та я не ображаю, я тільки правду кажу! – обурююсь я.

– Що це за сім’я, якщо жінка не може ні господарством займатися, ні дитину подарувати?

– У нас все буде, – відрізає Леонід. – Просто трохи пізніше.

Трохи пізніше, трохи пізніше… А коли? Коли їй буде вже за тридцять, і потім ще десять років на лікування витрачати? Чи може, вони взагалі не планують дітей, а я даремно сподіваюсь на онуків?

Знаєте, я б була тільки рада, якби вони розлучилися. Леонід – добрий, працьовитий чоловік, йому потрібна жінка, яка стане надійною опорою, а не ця завжди хвороблива Ірина. Але що з цим робити, якщо син так затявся?

Що ви думаєте про таку ситуацію? Чи варто мені втручатися, чи справді потрібно просто чекати і дивитися, що буде далі?

Джерело