– Вчора Іван на Олексійка витратив в дитячій кімнаті майже 4 000 гривень, Світлано. Це великі гроші, але я б мовчала, якби він аліменти не платив. Я йому зразу сказала, щоб з тим чеком йшов до тебе. Ти або з аліментів відрахуй, або ж поверни готівкою, – сказала я колишній невістці.

Десь за годину вона мені у месенджері написала, щоб я номер карти своєї скинула. Ви знаєте, перевела Світлана 5 000, але я про ці гроші сину нічого не сказала.

Іван, звісно, був би не в захваті, якби дізнався. Він же вважає, що здатен сам забезпечувати сина, і не любить, коли я втручаюся. Але ж це не дрібниця! Пенсія у мене менша, ніж він на один день забав витратив.

Я довго вагалася, що з тими грішми робити. З одного боку, це справедливо – Іван дав, Світлана повернула. Але ж повернула мені, а не йому. Я жодного разу не бачила, щоб вона щось робила просто так. Значить, їй так зручніше.

Іван того вечора сидів у своїй кімнаті, щось гуглив у телефоні. Я несміливо постукала.

– Ма, що таке? – навіть не підняв голови.

– Іване, ти про вчорашні витрати думав?

– Він зморщився, наче я сказала щось неприємне.

– Що там думати, мамо? Провели гарний день, я синові нічого не шкодую.

– Але ж це багато грошей. Може, варто було порадитися?

– І з ким? – підняв на мене брови.

– З тобою чи зі Світланою?

– Ну… з нею.

– Ага, щоб вона знову про аліменти заговорила? Та я й так їм більше даю, ніж за законом треба!

Я кивнула, бо сперечатися не хотіла.

– Просто подумала, що, може, наступного разу варто бути обережнішим з витратами.

– Мам, ти чого? Я ж заробляю! Це мої гроші!

– Та знаю, знаю… – пробурмотіла і швиденько вийшла.

А вночі довго не могла заснути. Гроші лежали в тумбочці, і я постійно про них думала. Було в тому якесь відчуття справедливості. Іван і так забезпечує Олексійка, та й на ті гроші сам би міг щось купити дитині, а не на якісь ігрові кімнати витрачати.

Наступного дня Світлана знову написала мені повідомлення.

– Ви вже віддали Івану гроші?

Я аж здригнулася. Не думала, що вона питатиме.

– А що?

– Просто питаю.

– Він ще не знає.

– А він повинен знати? Ви ж самі запропонували гроші повернути.

Я стискала телефон у руці, думаючи, що відповісти.

– Світлано, Іван витрачає багато. Він заробляє, але ж і ви не бідуєте. Якби він менше витрачав на розваги, більше б мав на інші потреби.

– Це ви натякаєте, що я забагато прошу?

– Та ні, просто вважаю, що треба було йому трохи дати урок.

– Тобто ви вважаєте, що маєте право так вчиняти?

– Мене аж зло взяло.

– Світлано, ви ж самі гроші повернули! Якби вважали це несправедливим, то не пересилали б мені ні копійки!

– Я просто не хотіла скандалів. Тепер бачу, що дарма.

Іван якраз зайшов на кухню, коли я нервово поклала телефон на стіл.

– Ти чого така знервована? – кинувши погляд на мій телефон.

– Та так, нічого, – я зробила вигляд, що зайнята своїм чаєм.

– Мам, точно все добре?

– Все добре, сину, просто Світлана мені знову писала.

– І що їй треба?

– Нічого важливого, не хвилюйся.

Він знизав плечима і вийшов. Я полегшено зітхнула.

Та через два дні, коли ми сиділи за вечерею, Іван раптом різко поставив ложку на стіл.

– Мам, а що це за історія з грошима?

– Я ледь не попирхнулася.

Яка історія?

– Світлана мені написала, що ти змусила її повернути гроші за той день з Олексійком.

Я зітхнула і спробувала говорити спокійно.

– Сину, це була велика сума.

– Мам, але це МОЇ гроші. Чого ти лізеш?

– Бо я хвилююся! Якби це було щось справді необхідне – я б мовчала. А так…

– І що ти зробила з тими грошима?

Я зніяковіла.

– Вони в мене.

– В сенсі, в тебе?

– Ну, ти й так багато витрачаєш, а мені вони потрібні.

Він глянув на мене так, ніби вперше бачить.

– Мам, ти серйозно?

– Абсолютно.

– Я не можу повірити, що ти так вчинила.

– Сину, я зробила так, як вважала за потрібне.

Іван схопив телефон і вийшов.

Я залишилася сама, з відчуттям, що все зробила правильно. Хіба я не права?

Чи мали я право взяти ті гроші собі? Чи це справедливість, якщо Світлана їх добровільно повернула? Чи, може, я справді перегнула палицю? Як би ви вчинили на моєму місці?

Джерело