– Ти коли вже подорослішаєш, Лесю, і перестанеш мріяти про щось більше за кухню та дитячу колиску, – промовила свекруха і зітхнула так, ніби все на світі їй остогидло.

Саме тоді я відчула той неприємний “коль”. Для мого чоловіка Володі і свекрухи Галини, напевно, ідеальною була б картинка, де я по черзі жонглюю котлетами та няньчу дітей.

Але я мала більші амбіції. Пам’ятаю, як сильно злякалася, коли дізналася про цікавий стан, і ще більше мене лякала думка, що мене умовлятимуть вийти заміж, аби не осоромити родину. Але все сталося ще стрімкіше.

Нам обом було лише дев’ятнадцять, коли ми одружилися. Володя – із заможної сім’ї, його батько Степан працює в обласному суді, а мама веде власний бізнес із продажу косметики.

Мій світ був простіший: після школи я не мала коштів на університет, тож шукала роботу, а вдома мене чекала мама, яка ледве зводила кінці з кінцями на власну пенсію. Батько зник з нашого життя ще давно і допомагав настільки нерегулярно, що легше сказати – не допомагав зовсім.

Коли ж з’ясувалося, що я чекаю дитину, батьки Володі одразу настояли на весіллі. Я почувалася ніби в чужому театрі, де граю роль, що мені зовсім не пасує. Вони самі обрали сукню, замовили ресторан і запросили силу-силенну гостей. Зі свого боку я мала заледве кілька друзів і маму, якій довелося позичати гроші навіть на святкову сукню.

– Тепер ти дружина нашого Володі, – говорила мені свекруха, зазираючи в очі.

– Тож будь готова кинути роботу і присвятити час дитині. Нам усім буде краще.

Я мовчала, бо мені було страшно сперечатися. Володя навчався в університеті в іншому місті, бачилися ми нечасто. Мій свекор орендував йому квартиру поряд із вишем і давав гроші на всі витрати. Мені ж вказували, що робити, де жити і як поводитись. Проте я намагалася триматися, бо боялася опинитися матір’ю-одиначкою.

Сина назвали Остапом. Це сталося за п’ять місяців після весілля. Свекор придбав нам двокімнатну квартиру, і я раділа, що відтепер житиму окремо.

Та Володю було не втримати вдома. Він приїздив здебільшого на вихідні і то ненадовго. Усім опікувалася я: дитина, закупи, господарство. Мати Володі заходила зрідка і щоразу наполягала, аби я не працювала.

– Дитині потрібна мати вдома, а чоловікові – чистий дім і гаряча вечеря, – повторювала вона, наче це була єдина істина.

Я вже ледь стримувалася. Мені бракувало власного заробітку і хоч якоїсь реалізації. Моя мама підтримувала мене, казала:

– Не будь від них залежною, доню. Може, варто спробувати вчитися або відшукати підробіток, коли Остапа можна прилаштувати під нагляд.

Але в наших реаліях усе було складніше. Коли з’явилася друга дитина – донечка Марічка – я геть відчула, що тону. Мене ніхто не питав, чим я хочу займатися. Усі були впевнені, що моє місце – біля плити та дитячого ліжечка. Я ж хотіла більшого: здобути вищу освіту, мати цікаву роботу. Володя лиш знизував плечима:

– Ти вигадуєш собі проблеми. Можеш сидіти вдома і не перейматися фінансами. Інші жінки заздрили б.

Мені кортіло крикнути йому прямо в лице, що всі ці інші жінки, може, й мріють бути утриманками, але тільки не я. Та я боялася конфлікту. Якось після чергової сімейної вечері свекор покликав мене на розмову на кухню. Він був єдиним, хто дивився на мене без пихи:

– Лесю, ти ніколи не думала про заочне навчання, – запитав він, дивлячись у вікно.

– Я можу дати тобі гроші, трохи допомогти з дітьми. Тільки треба, щоб ти сама цього захотіла.

Я не могла повірити, що чую. Мій тесть, суворий і мовчазний у більшості питань, раптом пропонує мені шанс. Так, я боялася, що не впораюся, що Володя стане заперечувати, а свекруха обуриться ще дужче. Але Степан був налаштований рішуче, і я відчула, що це мій квиток у нове життя.

То були виснажливі роки. Двоє малих дітей, втома, недосипання, навчання на заочній формі. Але я впоралася. Тепер у мене є диплом і навіть невеликий бізнес, де я реалізую свої навички. Свекруха все ще думає, що я витрачаю надто багато сил на кар’єру, та мене це вже не обходить. Я нарешті почуваюся повноцінною людиною.

Дорогі читачі, як вважаєте, чи варто було мені свого часу слухати свекруху та жити виключно інтересами дому, чи все ж сміливо кинутися в бій за свої мрії Давайте обговоримо.

Фото ілюстративне спеціально для ibilingua

Передрук суворо заборонений!

Джерело