З тазика на столі майбутніх сватів на мене дивилася ця субстанція, про існування якої я давно забула і ніколи б не згадала! Як це можна їсти??? Більше нічого не було. Взагалі! Оце і пляшки.

— Пригощайтеся, — весело щебетала Оксана.

— Це ж так зручно — і салат, і ситна основна страва в одному! Кинула п’ять мівінок запарених, яєчок десяток, ковбаска дешева варенка, огірочки солоні, і майонезу побільше — смакота готова!

Я до цієї смакоти не торкнулася навіть, добре, що ковбасу та сир ми з собою на ювілей мами невістки принесли. Але у мене тепер сумніви: чи варто моєму сину одружуватися з дівчиною, у якої мама таке готує і вважає це верхом кулінарного мистецтва?

Сиджу я, дивлюся на це все і думаю: може, то в них така традиція? Ну бувають же сім’ї, де святкують скромно, але ж хоч трохи має бути пристойно! Тут навіть картоплі банально не було. Салат з мівіни як центральна страва на столі — це щось новеньке.

— Ой, а що це у вас таке? — ніяково запитала я, сподіваючись, що, може, це просто закуска до основного столу.

— Ой, та ти шо! Це наша фірмова страва, — гордо пояснила Оксана.

— Ми її на всі свята робимо! Швидко, дешево і всі ситі.

Я краєм ока глянула на свого сина. Він напружено дивився в тарілку. Чи то він задумався про перспективи майбутніх сімейних обідів, чи просто не знав, куди подіти очі. Його наречена, Аня, з апетитом сьорбала той салат, аж за вухами лящало.

— Мам, ти будеш? — тихенько спитав мене син.

— Та ні, я поки що сирочком перекушу, — так само тихо відповіла я, показуючи йому на наші запаси.

— Ви такі скромні, — підморгнула мені Оксана.

— А ми от прості люди, нам багато не треба!

Сказати, що я випала в осад — це нічого не сказати. Я багато чого бачила в житті, але таке ще ні. Це навіть не бідність, це якесь дивне ставлення до їжі. І головне — відсутність розуміння, що є смачно, а що ні.

Щоб змінити тему, я почала розпитувати про плани молодих. Де житимуть, як далі бачать своє майбутнє.

— Та в нас все просто, — відмахнулася Оксана.

— Молоді зараз не заморочуються. Головне — щоб любов була.

— Аня любить Мішу, я це знаю, — додав її батько, чоловік у розтягнутій майці, що досі мовчки сидів у кутку. — А кухня то таке. Головне, щоб характер добрий був, а у нас доня хороша.

Я хитнула головою. Може, я й занадто вибаглива? Та невже ж таке може не насторожувати?

Вечір тягнувся повільно. Пляшка закінчилася швидко, а разом з нею і розмови. Всі наче розслабилися, а я сиділа й думала: що ж робити? З одного боку, не мені вирішувати за сина. Він дорослий, сам знає, що йому потрібно.

З іншого — я ж бачу, що дівчина виросла в зовсім іншій атмосфері, де все зводиться до “аби було”. А потім що? Суперечки і конфлікти через побут? Діти, які ростимуть на мівіні?

Скажіть, може, я перебільшую? Може, не варто робити з цього проблему? Чи все-таки поговорити з сином? Бо щось у мене на душі неспокійно.

Джерело