– Я не зрозуміла, хто? – перепитала Настя, однією рукою тримаючи телефон, а другою перевертаючи на сковороді сирники, якими вона вирішила сьогодні вранці побалувати Машу та Славика.

– Мамо, а Машка мене стукнула! – як завжди заплакав молодший Славко.

– Не стукала я його! Він просто ліжко не хоче заправляти, – одразу влетіла до кухні п’ятирічна донька.

– Ні, стукнула! – ще голосніше плакав синочок – Бо я не вмію заправляти.

– Ану, помовчте! – гукнула на дітей Настя. – Нічого не чути через вас.

Вона нарешті зняла з плити сирники, що вже почали підгоряти, і продовжила розмову.

– Так, я нічого не зрозуміла, у мене діти тут шумлять. Повторіть хто ви? — перепитала Настя невдоволено.

Був ранок робочого дня, дітей треба годувати, одягати в сад, самій на роботу збиратися, а тут якісь дзвінки незрозуміло від кого.

– Я говорю, ми Павлови, з Рівного. Ну, не зовсім з Рівного, а з області. У нас тут містечко, за сто кілометрів від обласного центру… Ну, байдуже… Настя, твоя мама нас давно знає. Ми з Володимиром Павловичем у неї на весіллі гуляли. Та й ти коли з’явилася, ми, вітальний лист батькам відправляли та й гроші в подарунок…

– Мамо, мамо, де мої шпильки для волосся? – спитала Маша, смикаючи Настю за штанину піжами.

– А де моя машинка синя? Я її в сад сьогодні візьму, – відразу з’явився Славко.

– Так, помовчте!

– Знову гаркнула на дітей Настя.

Вона нервувала. Мало того, вона злилася. Цю телефонну розмову незрозуміло з ким час було вже завершувати. Вона б так і зробила, але жінка, яка подзвонила сьогодні з ранку, відразу ж назвала ім’я і прізвище Настиної матері, і тепер вона змушена була слухати цю далеку родичку, що невідомо звідки з’явилася.

– Слухайте, я вас не знаю і, відповідно, пам’ятати не можу. Що ви хотіли? Нам ніколи зараз, і я не можу більше розмовляти, – нарешті зважилася Настя.

– Так, ти нас і не можеш пам’ятати, ми ніколи не бачилися. Але дуже мріємо побачитися та познайомитися. І я, і Володимир Павлович.

– Може, вам телефон мами дати? – здивувалася такій заяві Настя, водночас дивуючись на те, звідки у цієї дивної тітки її телефон.

– Любочки? Та ні, не треба, є в мене. Це вона мені й дала твій номер, коли я кілька місяців тому хотіла тебе з днем ​​народження привітати. Але в мене тоді не вийшло. На жаль, я потрапила до лікарні, і мені вже не до поздоровлень тоді було…

– Ну, а чого ж ви від мене хочете?

– Перебила співрозмовницю Настя.

– У гості ми до вас хочемо приїхати, – просто відповіла жінка.

– У гості? До нас? Але ми навіть не знайомі з вами?

– Здивувалася Настя.

– Ну, то познайомимося. Час вже!

– З оптимізмом відповіла вона.

– Мені зараз ніколи, розмовляти більше не можу. Але ця ідея з вашим приїздом для мене є принаймні дивною. Та й не до гостей зараз мені. Нехай щастить вам!

Вона відключилася і приступила до звичних ранкових справ та турбот. А в самої з голови не виходила ця дивна розмова.

“Треба буде мамі подзвонити та дізнатися, що це за Павлови із Рівненської області”, – подумала Анастасія.

За ранковою кавою на роботі набрала номер матері.

– Мамо, а хто такі Павлови із Рівного?

– Тітка Валентина? Вона тобі вже дзвонила?

– Зовсім не здивувалася мати такому питанню.

– Так, дзвонила. Мало того, сказала, що вони з чоловіком хочуть до нас приїхати в гості, – ділилася Настя.

– А хто вони? Ця тітка сказала мені, що вони нам далекі родичі якісь. Але я так і не зрозуміла які. Ти мені про них ніколи не розповідала, мамо.

– Та не родичі нам вони зовсім. Так, добрі знайомі та добрі друзі твоєї бабусі Ганни. Мама тітки Валентини та твоя бабуся колись дуже дружили. А я з дитинства пам’ятаю, що тітка Параска приїжджала до нас у гості з донькою Валею, коли я ще в школі навчалася. А потім якось усі загубилися, життя закрутило. І ось нещодавно Валентина відшукала мене і періодично дзвонить тепер.

– Мамо, ну з вами все зрозуміло. Вас із нею хоч щось пов’язує. А до чого тут я? Чому вони в гості зібралися до мене з дітьми, а не до вас? – Запитала Настя.

– Настя, ти тільки не ображайся на мене, добре?

– Що, мамо?

– Річ у тім, що я розповіла Валентині про те, що ти тепер одна, доню. І дуже страждаєш від своєї самотності.

– Я не страждаю, мамо! Скільки разів тобі говорити? І дуже рада, що вигнала зі свого життя цього негідника. Жаль, що раніше очі мені ніхто не відкрив на мого колишнього чоловіка. Я це зробила б давно, – різко відповіла їй дочка.

– Ну, гаразд, гаразд, не страждаєш. Гаразд. Хоча я з тобою не погоджуюся. Але Валентина та її чоловік Володимир нещодавно пережили трагедію. Вони втратили старшу дочку. А вона навіть не встигла подарувати їм онуків. У них ще є син, але він теж не одружений і живе десь далеко. Уявляєш, як їм зараз боляче та самотньо?

– Та ти що? Яке горе! Шкода людей…

– Так, горе… Навіть уявити страшно. А зараз вони хочуть, напевно, відволіктися. От і попросились до нас у гості, я не змогла відмовити. І ще. Ти знаєш, ми розмовляли, і я дізналася про те, що, Валентина, виявляється, багато років працювала психологом. Тобі треба з нею поспілкуватися, дочко, щоб підвищити свою самооцінку.

– Мамо, ти знову? Все нормально з моєю самооцінкою, – заперечила Настя.

– Ну гаразд, гаразд. А поспілкуватись з гарною людиною ніколи не шкідливо, правильно? Вона обов’язково допоможе тобі. Я подумала і вирішила, що тобі треба прийняти їх у себе. І їм радісно буде поруч із дітьми, вони душею відтануть, і тобі корисно поспілкуватися з розумною людиною. Добре, Настя? Ну, заради мене, прошу тебе.

– Мам, вони чужі люди. Як я їх прийму у себе?

– Нічого, ви познайомитеся. Вони тобі сподобаються, запевняю тебе.

– Ну, не знаю.

Люба полегшено зітхнула. Здається, їй вдалося вмовити дочку. Можливо, щось і вийде з їхньою з Валентиною витівкою. Але про це поки що мовчок…

***
У неділю на кухні у Насті було спекотно. До неї на допомогу прийшла мати. Вони разом накрили багатий стіл і з хвилини на хвилину чекали на приїзд гостей.

Це було дивно, але буквально відразу Настя відчула якусь душевну спорідненість та безпричинну радість від знайомства із цими приємними людьми.

Тітка Валя привезла цілу сумку подарунків та гостинців дітям і самій Насті, чомусь їй стало навіть трохи ніяково.

– Не соромся, Настя, бери. Все від щирого серця, – говорила добра Валентина, віддаючи їй м’які пухові рукавиці та теплі вовняні шкарпетки. – Я сама в’язала. А ось ще шарфик і жилет. Взимку, в холоди, все знадобиться.

– Ой, навіщо стільки? Мені б і шкарпеток вистачило! – Дивувалася Настя.

– Ні, ні, ти не відмовляйся. Все носи з радістю та задоволенням. Тут ще дітям багато чого привезли. Подивишся потім, – добродушно казала Валентина.

Потекли робочі будні. Настя як завжди йшла вранці на роботу, а діти залишалися з гостями, до яких прив’язалися практично з першої хвилини появи в квартирі.

– Не набридають вони вам? Може, все-таки в садок завтра відвести? – Щодня питала у гостей Настя.

– Ні, Настя, ти що! Вони такі милі в тебе. Ми так весело час із ними проводимо. Навіть не помічаємо, як день пролітає, – відповіла Валентина.

– Мамо, мене бабуся Валя навчила, як в’язати шарфик! – радісно оголосила Маша.

– А мене дідусь Володя навчив літачки робити з паперу. Ось! – похвалився за сестрою Славко.

– Молодці! Хвалю і вас, і бабусю з дідусем, – усміхаючись, відповіла Настя.

Тихими вечорами, уклавши дітей та чоловіка Валентини спати, жінки довго сиділи на кухні, розмовляли.

Настя розповіла про свою особисту біду, про те, як розчарувалася в чоловіку, дізнавшись про його зраду.

– Жодного дня, жодної хвилини не думала і не сумнівалася. Одразу вирішила – жити з таким не буду. Багато хто каже, що треба було заради дітей шлюб зберегти. А я вважаю, що це неправильно. Якщо батьки не люблять один одного, діти це відчувають. Та й чого їх може навчити батько – зрадник? – Ділилася з Валентиною вона.

– Ти маєш рацію, Настя. Зраду не можна прощати. Значить, і не кохав він тебе. Помилився, мабуть. Щось інше прийняв за кохання. А тобі інший чоловік у житті призначений. Зустрінеш ти його обов’язково. Так буде. Просто повір мені зараз. Головне, не впадати у відчай і вірити, – тихо відповідала їй Валентина.

Розповіла вона Насті й про своє життя. Багато в нім було – і радості, і горя. Але одне залишалося незмінним – любов до чоловіка і віра в добро.

– Добрих людей, Настя, на світі більше. І це найважливіше, про що ми маємо пам’ятати, коли нас хтось ображає або на душі чорно.

Кілька разів приїжджала мати Насті, щоб поспілкуватися з гостями за чашкою чаю та шматком смачного пирога, які тепер завдяки старанням Валентини були щодня у них на столі.

Так пролетів тиждень, і гості почали збиратися додому.

– Може, ще погостюєте? Діти до вас прив’язалися, та й мені приємно бачити вас у себе, – сказала Настя.

– Ні, досить. Чужою гостинністю зловживати не треба. Та й син наш Ілля тут буде проїздом завтра. От і забере нас, щоб ми з Володею потягом не тряслися. А вам – дякую за все! Ми ніби еліксиру якогось цілющого напилися. І на душі стало легше.

– Бабуся Валя, а ти ще приїдеш?

– Запитала Маша.

– Так, ти приїдеш? І ти теж дідусь? – вторив Славко.

– Давайте тепер ви до нас приїжджайте, гаразд? Беріть маму, бабусю з дідусем і до нас, – добродушно запропонувала Валентина.

– Ура! Ми поїдемо у гості! – радісно закричали діти.

У неділю Насті чомусь не спалося. Вона піднялася дуже рано. Ще й п’яти не було, а вона вже не могла очей заплющити. Сьогодні потрібно проводити гостей. Приїде їхній син Ілля, про якого вона вже так багато чула від його матері.

Ілля працював десь далеко, і до батьків приїжджав нечасто. Але сьогодні їхав до рідного міста ненадовго. Відпустку взяв, давно з батьками не бачилася. Вирішив зробити гак, дізнавшись, що мати з батьком гостять у давніх друзів.

Настя потім часто згадувала цей день і цю мить, коли їхні очі зустрілися. Це було як осяяння, як спалах.

– Вітаю, Ілля, – відчинивши гостю двері, сказала Настя і зрозуміла, що зникла.

– Доброго дня, Настя! А я вже чув про вас і тому також знаю ваше ім’я. Дуже приємно познайомитись! – усміхнувся він просто й відверто.

Вони розлучилися за кілька годин, щоб зустрітися за місяць. Ілля втомився приходити на роботу зовсім невиспаним, бо до опівночі проводив у телефонних розмовах із коханою жінкою. Ах, як їх тягнуло один до одного!

Рішення було прийнято, Ілля написав заяву про звільнення і помчав до міста, де жило його кохання. Настя була щасливою.

Через пів року Настя та Ілля одружилися, чому їхні батьки були раді.

– Бабуся Валя, а ти тепер моя справжня бабуся? – спитала Маша.

– Як баба Люба?

– Звичайно, сонечко, – витираючи сльози, відповіла вона.

– Тоді я тобі відкрию таємницю, хочеш?

– Дуже хочу, моя дівчинко!

– У нас зі Славком незабаром з’явиться братик! Ти рада, бабусю?

Ось так склалося життя, здається у зовсім незнайомих людей, виявляється може бути багато спільного від горя до кохання.

Ставте вподобайки та пишіть коментарі, що думаєте з цього приводу?

КІНЕЦЬ.